"Наче звільняєшся від смороду". Історії молодих людей, які виїхали з окупації та намагаються влаштувати своє життя

Наче звільняєшся від смороду. Історії молодих людей, які виїхали з окупації та намагаються влаштувати своє життя

600 тисяч – це приблизна кількість школярів, які залишились на окупованій РФ території України. Кожен дванадцятий учень, який в окупації змушений вчитись за російською програмою, залишається ще й у системі української освіти.

Такі діти, попри небезпеку для них і їхніх родин, вчать твори Тараса Шевченка й Лесі Українки, оскільки мають намір продовжувати жити в Україні, вступати в навчальні заклади на території, яка контролюється Україною. Це їхній свідомий вибір.

Проте 600 тисяч – не межа. Таких дітей може бути набагато більше, якщо український уряд сприятиме їм у перетині кордону і доступі до освіти.

Історії молодих людей, які зробили вибір на користь України та вірять у неї, це доводять. Їх зібрали правозахисні організації Донбас SOS і Центр прав людини ZMINA.

Бьянкпін Акассі Жан-Евелін

"Коли прокидаєшся і бачиш триколор за вікном, хочеш тікати куди завгодно, щоб лише не бачити його"

Ілюстраторка Тетяна Гущина
РЕКЛАМА:

"Я точно не знаю, що змусило мене їхати з Донецька на контрольовану Україною територію. Коли сюди прийшов "русскій мір", я була в першому класі. У дитинстві я була фанаткою "великорусского", та все ж в певний момент відчула, що чужа для цієї культури.

У нас до 2014 року була україномовна школа, однак опісля українська стала викладатись раз на два тижні. Наш клас не сприймав вчителя і сам предмет, мої однокласники протестували проти викладання, зривали уроки.

Пам'ятаю, я тоді дивувалась, що в бібліотеці не видавали книг українських авторів – Франка, Шевченка. Вони стояли на полицях, однак читачі отримати їх не могли. І лише завдяки інтернету, музиці, я відчула спорідненість з українською культурою. Я слухала російськомовні пісні групи "Время и стекло", Потапа. Я знала, хто такі Скрябін, "Океан Ельзи".

Однак українська музика, навіть російськомовна, в Донецьку була заборонена з моменту повномасштабного вторгнення. Єдиний контакт з Україною тоді лишився через Youtube, TikTok.

У 2022 році мені було 16.

Так вийшло, що з дитинства я була орієнтована на західну культуру. Часто мріяла, що переїду в Канаду і житиму там щасливо. У Донецьку у мене були старші друзі, хлопці, але їх почали масово мобілізовувати. Тепер багатьох немає серед живих…

Не знаю, як передати життя в окупації. Коли прокидаєшся і бачиш триколор за вікном, хочеш тікати куди завгодно, аби лише не бачити його…

Я вирішила виїхати попри те, що була неповнолітньою. Довго робила необхідні документи та нарешті вирушила в подорож на контрольовані Україною території через Росію, Білорусь і Польщу. Це був час підриву Каховської ГЕС… Їхала 10 днів. 

Я абсолютно не знала, що на мене чекає. У двох валізах було все моє життя. Повністю змушена була довіряти волонтерам, яких ніколи в житті до того не бачила. Треба було стежити за своїми словами й пам'ятати, що слова "війна" не існує, "волонтер" – теж. 

Їхала разом із дівчиною з Луганська. Було дуже важко на білорусько-польському кордоні. Прикордонники не хотіли пропускати. Від хвилювання у мене піднялась температура до майже 40 градусів. Зненацька нам повідомили, що в той день у прикордонників було якесь свято і білоруси на честь нього вирішили випустити усіх, кого не випускали досі.

Перетинаючи кордон, я завантажила пісню "Океана Ельзи" "На лінії вогню", вона грала у мене в навушниках, я плакала. Я так боялась завантажити її до того – якби росіяни чи білоруси побачили б її в моєму телефоні, то, напевно б, затримали.

Дівчина з Луганська, яка їхала зі мною, рушила в одну з країн ЄС, а я – в Україну. На польсько-українському кордоні на мене чекали кількагодинні допити. Я була виснажена.

Якщо можна якось полегшити цей шлях українській молоді, яка хоче виїхати з окупації, було б чудово.

Я приїхала до Києва в серпні, а паспорт отримала лише в січні. Пів року жила без паспорта – не могла орендувати житло, не могла навіть отримати студентський квиток. Бо вступила до університету, я, на диво, дуже швидко. Не чекала, що так легко вдасться стати першокурсницею. Однак жодної допомоги від держави не отримала. А ця допомога мені й студентам, таким, як я, життєво необхідна. Нам потрібно залучати й берегти тих студентів, які приїхали сюди. Нас зараз таких, на жаль, небагато".

Марія Красненко, юристка, експертка Коаліції організацій, які опікуються питаннями захисту прав постраждалих внаслідок збройної агресії проти України:

Діти, які вирішують виїжджати на підконтрольну територію України, дійсно зіштовхуються з низкою перешкод: можуть мати складнощі з оформленням документів, що посвідчують особу (особливо це стосується територій, які були тимчасово окуповані до повномасштабного вторгнення), проблеми перетину адміністративних кордонів, логістичні труднощі при переміщенні територією України, не мати коштів для виїзду.

Часто йдеться про дітей, які не досягли 16-річного віку, що потребує участі їхніх батьків. Проте частина таких батьків виїхати з ТОТ не можуть з об'єктивних причин або мають різні погляди з дитиною. Також недостатньою залишається підтримка вже після самого виїзду.

Попри можливість безкоштовного проживання в гуртожитку та передбачену стипендію (академічну чи соціальну), суми в близько 1000 гривень точно недостатньо для проживання. Тоді дітям доводиться шукати роботу, щоб покрити витрати на найнеобхідніше: харчування, можливість придбати необхідний одяг, техніку тощо. 

Саме тому необхідні консолідовані дії: з боку органів державної влади, місцевої влади, неурядового сектора. МЗС, Державна міграційна служба, зокрема, мають сприяти у виїзді через надання консультацій, швидке оформлення документів, довідки на повернення в Україну. Останнє особливо є актуальним у зв'язку з відмовами білоруських прикордонників у пункті Мокрани на перетин кордону без документів, що підтверджують громадянство України, або посвідчення на повернення в Україну.

Також необхідним є створення системи підтримки, яка допоможе таким студентам адаптуватися до нового освітнього середовища та життя в умовах внутрішнього переміщення: психологічну, соціальну, фінансову допомогу тощо. Важливу роль, крім Міністерства освіти і науки України, тут має відіграти і Мінрозвитку, яке серед повноважень також має вирішувати питання як внутрішньо переміщених осіб, так і жителів ТОТ.

Василь

Вдруге вступив у медвиш, щоб знову пройти шість років навчання і отримати диплом українського зразка, працювати на підконтрольній Україні території

Ілюстраторка Тетяна Гущина

Василю (ім'я змінене з міркувань безпеки) зараз 23 роки. Коли його рідний Донецьк у 2014 році окупували, він щойно завершив школу. Тоді хлопець жив одним днем, насолоджувався юністю і пішов вчитись у медичне училище, а потім продовжив навчання в Донецькому медичному університеті виключно через те, що це була справа батьків. Василь здобував вищу освіту вже в окупації.

Він не може точно згадати, що його змусило замислитись над виїздом. Найімовірніше, обраний фах – педіатрія. Бо з певного часу став уважніше придивлятись до інформаційних зведень і аналізувати події. Він осягнув, що кількість невибіркових обстрілів з боку російських сил в рази більша, ніж з боку українських, і на підконтрольній Україні території значно більше постраждалих дітей від таких атак. А він хотів допомагати дітям. 

На той час на руках у Василя вже був диплом, виданий окупаційною владою. Однак бажання лишатися в Донецьку він не мав. Батьки були категорично проти, щоб їхати разом. Залишати рідну оселю вони не хотіли, та й вік їм не дозволяв довгі й виснажливі подорожі.

Василю пощастило зберегти український паспорт, заради оформлення якого він виїжджав на підконтрольну Україні територію ще до масштабного вторгнення. Завдяки українському паспорту він потрапив в одну з країн Європейського Союзу. Він міг би залишитися там: отримувати соціальні виплати, навіть підтвердити диплом і влаштуватися медичним працівником. Утім, у хлопця цього навіть у думках не було. Він повернув до України, щоб здійснити задумане – допомагати дітям, постраждалим від російської агресії.

Був настільки вмотивований, що навіть відмова українською державою визнати його диплом, виданий окупаційною владою, не змусила опустити руки. Він знову вступив у медичний університет, щоб знову пройти шість років навчання, нарешті отримати український диплом і працювати.

Водночас Василь зізнається: коли долав свій шлях, гадав, що все буде значно легше. Що йому вдасться підтвердити свої знання без повторного навчання. Тим паче, що така можливість з листопада 2023 року передбачена законом "Про освіту". Але, як виявилось, порядок такого визнання все ще не затверджено.

Він також не зміг підтвердити свої медичні навички, щоб бодай працювати серед молодшого медичного персоналу. Тож іншого варіанту, крім як знову стати студентом і починати свій шлях наново, не було.

Василь усе ж не шкодує про вибір, хоча це і будуть витрачені додатково шість років життя. Він певен, що такий шлях кращий, ніж залишатись під окупацією і жити не своїм життям.

Чоловік працює наразі в одній із київських лікарень санітаром – намагається забезпечити себе. Утім, зізнається, що переселенцям, та ще й студентам доволі скрутно. 

Юристка Марія Красненко коментує:

Запит щодо здобуття освіти або здійснення трудової діяльності на підставі вже отриманих знань на тимчасово окупованих територіях залишається на високому рівні.

Ще 21 листопада 2023 року парламент вніс зміни до закону "Про освіту", передбачивши можливість визнавати результати навчання, здобуті на ТОТ. Сам порядок визнання, умови, виключення тощо має бути передбачений урядом.

Втім, на початок 2025 року, попри порушення строків, це не було зроблено. Неприйняття протягом року порядків, які мали створити ще більше можливостей для виїзду дітей і молоді з ТОТ, руйнує державну політику реінтеграції, що неурядові організації підкреслювали у своєму зверненні.

Також мають бути підготовлені подальші процедури на рівні конкретного закладу освіти, а працівники повинні пройти необхідне навчання, щоби ця процедура для людини була максимально сприятлива й відповідала всім вимогам. Форми оцінювання результатів навчання мають передбачати чіткі інструкції та встановлений обсяг вимог.

Після успішного визнання результатів людина зможе продовжити своє навчання зі скороченням строку. Визнання буде можливим не за всіма напрямами.

Світлана

"У Чернівцях я зможу спокійно спати"

Ілюстраторка Тетяна Гущина

Світлана (ім'я змінене з міркувань безпеки) була ще неповнолітньою, коли сказала батькам, що хоче виїхати з окупації. Вона мріяла про "школу Гаррі Поттера", український Гоґвортс із баштами та арковими склепіннями – про університет у Чернівцях.

Світлана марила ним відтоді, як побачила його ще маленькою дівчинкою. Він снився їй, і вона ані на мить не сумнівалась: має вчитися саме там.

Дівчина в деталях запам'ятала свою подорож на захід країни, коли була ще першокласницею. Її рідне місто на той момент вже було окуповане, однак усе ще лишався зв'язок із вільною Україною, і мама вирішила вивезти доньку на літні місяці в спокійніші Карпати.

Повернувшись із Чернівців, Світлана продовжила навчання в школі за російською програмою. Однак батьки знайшли можливість підключити дитину до онлайн занять української школи. Так дівчина навчалась за обома програмами.

В опануванні української мови їй допомогли пісні популярних українських груп. Слухала їх, повертаючись зі школи. Світлана читала українською – батькам вдавалось знаходити книги. Попри агресивну пропаганду, вона вирішила, що в "українському Гоґвортсі" буде вивчати романо-германську філологію. Рівень викладання іноземних мов у її рідній школі був низьким, тож довелося шукати репетиторів. 

Робили це потайки. Бо усе це було її секретом. Дівчинка нікому не могла розповісти, чого прагне насправді і як старанно намагається досягти мети.

У Світлани зараз чудова українська. В неї відмінні знання з предметів українознавчого циклу – і це величезна заслуга її батьків. А ще в неї був достатній рівень іноземних мов, щоб спробувати досягти мрії. І попри те, що на момент завершення школи Світлана була неповнолітньою, батьки вирішили вивезти доньку з окупації, щоб подати документи в омріяний університет.

Дівчина пригадує, що казала батькам: "У Чернівцях я зможу спокійно спати". Близькі погодились – там справді дитині буде набагато безпечніше, ніж на сході.

До серпня 2024 року ще діяв пункт перетину російсько-українського кордону на межі Білгородської області Росії та Сумської області України (Колотилівка – Покровка). Попри постійні загострення і бої в цьому районі, родина Світлани вирішила ризикнути.

Разом із дівчиною поїхала її мати. Вони вирушили через територію Росії. Їм довелося приховувати справжню мету подорожі – говорили, що їдуть відвідати родичів. У дорозі часто спиняли силовики, перевіряли телефони, розпитували.

Вже на самому кордоні росіяни причепились до кількості речей, які везли жінки – у дівчини їх було значно більше, ніж у матері, і їм це видалось підозрілим. У той момент у Світлани завмерло серце, бо здавалось, що їх не випустять, і їй ніколи не дійти до вказівника побіля дороги, на якому чорним по білому написано "Покровка".

На щастя, перехід дозволили. Дівчина оформила український паспорт й інші документи, необхідні для вступу. Її мрія здійснилась.

Світлані в Чернівцях довелось залишитись самій – мама повернулась до родини на тимчасово окуповані території. Вона усвідомлює, що сама вже не повернеться додому, поки не станеться деокупація. Дівчина лишилась у новому місті сама, без близьких, з доволі обмеженими фінансовими можливостями. Каже, що їй нелегко – навчання потребує витрат. 

Артемчук Віолетта, Головна координаторка ГО "Донбас СОС", коментує:

Перше, що ми можемо рекомендувати у випадку ухвалення рішення про вступ в український виш – одразу обрати навчальний заклад. Це важливий крок, адже надалі саме з представниками освітніх центрів цих університетів буде спілкуватися вступник: ставити питання, реєструватися на іспити.

Обравши виш, необхідно звернутися до центру "Донбас/Крим – Україна" (по суті, це приймальна комісія для вступників із окупованих територій). Також можна звернутися до правозахисних організацій, зокрема до нашої: підкажемо контакти, зорієнтуємо.

Хочемо зазначити, що в 2025 році значно ускладнився шлях виїзду з окупованих територій. Гуманітарний коридор між Україною та Республікою Білорусь, яким громадяни без паспортів України (а більшість із вступників не встигли отримати паспорти України) приїжджали на підконтрольну територію, практично не працює.

Виїзд через країни Європи теж ускладнений. При цьому передбачена процедура дистанційного складання іспитів, яка надає можливість вступати, не виїжджаючи з окупованих територій.

Саме на дистанційний вступ рекомендуємо орієнтуватися за відсутності українських документів. Якщо абітурієнт все ж виїхав на підконтрольну територію та планує оффлайн вступ, також наша рекомендація – тримати контакти з освітніми центрами "Донбас/Крим – Україна" обраного вишу і за будь-якого ускладнення або непорозуміння в процесі вступу звертатися по консультації до громадських організацій.

Ільяс Шейхіслямов

"Це як бути в сильно накуреній кімнаті, і якщо з неї вийти на свіже повітря, стає легко, наче звільняєшся від смороду. Ось на це схожий виїзд з окупації"

Ілюстраторка Тетяна Гущина

"Батько подзвонив з російського СІЗО і сказав, що пишається мною, бо я вчуся на юриста в Києві. Найскладніше було не заплакати після цих слів.

Моя родина ніколи не підтримувала окупацію Криму. Після закінчення школи на півострові я виїхав до Туреччини, там вчився на теолога. У нас дуже релігійна родина, і я гадав, що правильно присвятити себе Богу. Але після того, як мого батька російські силовики затримали на початку 2024 року, я вирішив, що мушу стати юристом, щоб допомагати моїм співвітчизникам – кримським татарам.

Після окупації Криму 2014 року час від часу я повертався додому. Однак не міг там лишатися надовго. І будь-що хотів виїхати звідти.

Життя в окупації навіть складно описати. Це як бути в сильно накуреній кімнаті, і якщо з неї вийти на свіже повітря, то стає легко, наче звільняєшся від смороду. Ось на це схожий переїзд на підконтрольну Україні територію.

Я повернувся з Туреччини та жив деякий час в Одесі, щоб бути якнайближче до Криму, до батьків. Але мого батька затримали… Після цього я замислився про те, як можу допомогти батьку та іншим політв'язням. Я завжди хотів вступити до Таврійського національного університету. Ще коли жив у Криму, часто думав про це. І це був єдиний університет, який виїхав з Криму на вільну територію України. Тому я обрав його.

Та я вже давно закінчив школу. В останніх класах навчався за окупаційної влади. Мені довелося переробляти документи, робити атестат українського зразка.

Вступав через освітній центр "Крим – Україна". Там чудові працівники, які дуже відкриті в спілкуванні. Однак було багато складнощів. Зокрема, проблеми в комунікації зі вступниками. Наприклад, про екзамен, який я мав здати, я довідався за 15 хвилин до його початку в онлайн-форматі. А взагалі одного дня в мене було аж чотири екзамени – два задля підтвердження атестата і два вступних. Я коли підвівся з-за столу після четвертого за день екзамену, гадав, що не маю сил вже навіть на жоден рух.

І все ж, якимось дивом я вступив до ТНУ. До того ж мої бали виявились одними з найвищих на потоці.

Я задоволений, що можу навчатися. Проте уже не вистачає підтримки держави. Моя стипендія – 1180 гривень. А ще є плата за комуналку – на це і йде вся стипендія, і на харчування вже не вистачає.

Ще одна проблема – переказ коштів з окупованого Криму. Навіть якби родичі хотіли б допомогти і переслати кошти, це неможливо. Тому потрібно розраховувати лише на свої сили. І сподіватися на допомогу держави і на деокупацію".

Альона Луньова, адвокаційна менеджерка Центру прав людини ZMINA, розповіла, що повинна зробити держава для підтримки юнаків із ТОТ:

Держава впроваджує окремі програми щодо молоді з окупованих територій через освітні програми. Наприклад, є освітні центри "Крим – Україна", "Донбас – Україна", через які відбувається вступ до вишів. Також завдяки законодавчій ініціативі було запроваджене підтвердження освіти, здобутої в окупації (на жаль, поки що ці процедури не діють).

Водночас є інші завдання, які державі дуже важливо втілити – а саме, запровадити комплексну систему підтримки молоді з окупованих територій. Має бути всебічна підтримка молоді на всіх етапах – від ідеї виїзду до влаштування на підконтрольній території.

Особливо важливо надавати підтримку під час виготовлення паспорта громадянина України, адже багато молодих людей не мають і ніколи не отримували цього документу, бо досягнули повноліття вже під час окупації.

Окрім допомоги у виготовленні документів, треба вирішити питання, які стосуються адаптації, навчання й оволодіння предметами українознавчого циклу.

Також важливо сприяти працевлаштуванню молоді з окупованих територій. Така комплексна підтримка має бути запроваджена якнайшвидше і вона повинна стати частиною молодіжної політики України.

Цей матеріал профінансований UK International Development від уряду Великої Британії. Висловлені погляди необов'язково відображають офіційну позицію Уряду Великої Британії.

Реклама:

Головне сьогодні