"Нас вчили терпіти". Про культуру витримки і коли варто звернутися до психолога

"Ще трохи, і стане краще", "Всі якось тримаються, і я маю", "Хлопцям на нулі важче" – фрази, до болю знайомі кожному українцю. "Незламні" й "безстрашні" на п'ятому році повномасштабного вторгнення, ми відчуваємо виснаження, апатію і тривожні дзвіночки, які вказують на ПТСР. За останні пів року понад 40% українців відчували потребу у психологічній допомозі, і лише 7% – зверталися по неї.

Ми вирішили розібратися, що заважає українцям у кризовий момент звернутися по допомогу; чому нормально відчувати себе розбитими в умовах війни та як зробити крок назустріч собі й подбати про власне ментальне здоров'я.

Виснаження – не є норма

Реалії сучасної війни і постійна небезпека для життя впливають на психологічний стан українців. Найчастіше ми відчуваємо втому (52%), напруженість (43%), роздратування та розчарування (35% та 34%). Такими є результати дослідження Gradus, проведеного у грудні 2025 року.

Психологиня ГО "Дівчата" Яна Горбунова пояснює: українці живуть в режимі хронічного стресу, до якого психіка змушена адаптуватися.

- Ми поступово нормалізуємо ненормальну ситуацію. Ми живемо й діємо попри все.

Але ціна такої мобілізації — виснаження. Радість стала короткою, а тривога — фоновою.

Стрес і випробування війною відчуває на собі кожен – від школяра до людей старшого віку. Серед молоді 91% опитаних повідомив про високий чи дуже високий рівень стресу.

Та чи не кожен бодай раз переконував себе: варто бути сильними, стійкими; тримати удар. І це перше упередження, яке не дає українцям звертатися по допомогу.

Попросити поміч – не означає визнати себе слабким.

Один із найпоширеніших патернів поведінки зараз — це установка "я сильна, я впораюсь сама", каже Яна Горбунова. Часто вона означає заборону відчувати і просити підтримки.

– Навколо нас створюється ореол "незламності", але ми передусім люди, яким теж буває холодно, страшно, самотньо й нестерпно, – пояснює вона.

Ми навчилися працювати, виховувати дітей, волонтерити, планувати майбутнє навіть тоді, коли лунає сирена. Ми тримаємося зовні, але всередині накопичуються тривога, втома, напруження.

Грудневе соцопитування показало: 41% українців відчував потребу звернутися до психолога за останні півроку.

Лише 7% – зверталися по психологічну підтримку.

"Я не стягую", "вже не вивожу", "я більше так не можу" – ці думки ми неодноразово чули від друзів і родичів. Можливо, навіть промовляли їх собі. Але важливо розуміти, що втома, виснаження, відчай чи біль не означають, що ми не впорались.

Заміни "не впоралась" на "мені потрібна підтримка".

Життя в ненормальних умовах – не іспит, на якому є "правильні" і "неправильні" дії, стани, відчуття. Не буває "не впоралась", але бувають моменти, коли тобі потрібна допомога. А звернення по неї – це перший крок назустріч собі.

Не "берегиня"

Під час війни особливе навантаження падає на жінку, яка часто змушена бути єдиною опорою для родини. Тисячі сімей живуть в умовах, коли тато – в Силах оборони, а мама працює, годує, прибирає і дбає за двох.

"Один із викликів – це жити паралельно у двох реальностях", – каже дружина військовослужбовця і мама Ольга Мазур.

- Тут - школа, побут, звичайні турботи. Там - фронт, небезпека, очікування дзвінка. З часом відчувалось, що ніби не належу повністю жодному з цих світів.

Ти живеш десь посередині — між новинами і дитячими зошитами, між обстрілами і батьківськими зборами. Це стан постійної внутрішньої подвійності.

Ольга зізнається: ще однією проблемою для неї стало відкладене життя, ніби якась внутрішня сила не дозволяє проживати це життя на повну.

- Ти постійно трохи в очікуванні. Трохи в напрузі. Трохи "після війни".

Одного разу донька Ольги у садочку сказала: "Коли тато повернеться, я хочу, щоб тільки він мене забирав". Тоді це звучало як надія. Зараз донечка вже закінчує другий клас.

Тривала розлука змінює стосунки у парі. І тому віддалення – один із наслідків перебування в "різних світах". Кожен окремо проживає щоденну втому, рутину, свої страхи та переживання.

Він живе війною. Я живу тилом. І це різні реальності. Іноді навіть коли ми поруч, можна відчувати самотність. Не тому, що немає любові. А тому, що дуже багато прожито окремо, – ділиться Ольга.

І з іншого боку, згадана установка "потрібно триматися" заважає жінкам ділитися своїми переживаннями, щоб "не навантажувати інших". Тоді вони лишаються зі своїм болем наодинці, пояснює психологиня.

До викликів війни, невизначеності додається страх, який свідомо чи ні відчуває кожен українець – це страх смерті, страх за життя близьких, втрати дому чи майна, страх невизначеного майбутнього.

Складні емоційні стани та переживання накопичуються, тож надважливо не тримати їх у собі, проживати, випускати напругу, не порівнювати себе з іншими.

- У кожного свій ресурс і поріг витримки. Наші переживання важливі. Ми маємо поважати, а не знецінювати їх, – каже Яна Горбунова.

"Ще не настільки погано"

Багато жінок приходять по допомогу не тоді, коли складно, а тоді, коли вже настільки виснажені, що майже не можуть функціонувати. Психологиня пояснює це культурою витримки.

- Часто жінки знецінюють власні переживання, кажучи собі: "Я ж не на фронті, отже, маю справлятися". Додається страх осуду — "що подумають?" — а також недовіра або негативний досвід у минулому.

Часом на заваді стоїть фінансовий фактор і навіть переконання, що "все ще не настільки погано".

Але важливо розуміти: звернення до психолога — це не про слабкість, а про відповідальність за себе.

Це сила — визнати, що мені зараз складно і я потребую підтримки.

Вагаєшся, чи слід звернутися до психолога? ГО "Дівчата" розробила психологічні тести, які допоможуть вчасно помітити ознаки пригнічення, тривоги чи вигорання. Пройти тест можна у будь-яку слушну мить за посиланням.

Прожити біль наодинці – не вихід

"Тривала розлука, невідомість, страх за життя партнера, розлучення чи горювання — це досвіди, які не варто залишати лише всередині себе", – переконує психологиня Яна Горбунова.

- Коли людина залишається з ними наодинці, переживання часто закручуються по колу, з'являється почуття провини за власні емоції, посилюється ізоляція, а починає реагувати тіло.

Однак навіть присутність іншої людини вже має терапевтичний ефект. Коли хтось поруч здатен витримати наші сльози, страх чи злість, нервова система поступово заспокоюється.

Фахівець знає, як працює психіка, де шукати ресурси і як зробити так, щоб підтримка була безпечною. Це особливо важливо у стані, коли здається, що ситуація безвихідна.

Red flags: як зрозуміти, чи я окей

Найперше – звертаємо увагу на стан, який триває і заважає жити. Придивись до ознак:

• порушення сну
• постійна тривога без причини
• апатія
• різкі перепади настрою
• труднощі з концентрацією
• регулярні соматичні симптоми
• відчуття безнадії
• спалахи агресії або навпаки – повна емоційна холодність.

Якщо такі стани тривають кілька тижнів і впливають на життя, це вже сигнал, що варто звернутися по допомогу.

Дружина військового Ольга зізнається: теж мала сумніви, чи варто звертатися до фахівця. Але зараз усвідомила, що звернення – не про слабкість, а про відповідальність і турботу про себе.

- Це про сміливість дивитися на себе без ролей - не як мама, не як дружина військового, не як сильна жінка. А просто як людина. Це зрозуміти, де твій страх, а де просто втома. Помітити, що злишся - і не засуджувати себе за це. Зрозуміти, що ти перевантажена. Перестати весь час бути "сильною". І ще це момент, коли ти перестаєш тягнути все сама, хоча б на одну годину.

І додає: "Ми тримаємо надто багато. Ми чекаємо. Працюємо. Виховуємо дітей. Допомагаємо. Ходимо на могили. Мовчимо. І дуже часто не даємо собі права зупинитися й запитати: А як я? Ми звикли витримувати. Але витримувати не означає проживати".

Ментальне здоров'я — це така ж частина нашого організму, як серце чи шлунок. Ми лікуємо ангіну, щоб не було ускладнень, і так само маємо дбати про психіку, щоб проживати складні ситуації менш болісно і не затягувати їх на роки.

Якщо ви відчуваєте, що вам потрібна психологічна допомога, не лишайтеся наодинці. Контакти для звернень по допомогу від ГО "Дівчата" можна знайти тут.

Психологічна допомога та підготовка матеріалів для цієї статті здійснюються у партнерстві з організацією Help – Hilfe zur Selbsthilfe та за фінансування Федерального міністерства закордонних справ Німеччини.