"Вам пощастило, що ви маєте вчителя": найкраща вчителька світу-2023 про болі педагогів від Пакистану до України
У 13 років її зацькували вчителі у школі через віру. З того часу Сестра Зеф присяглася собі здобути освіту і створити такий заклад, де ніхто не зважатиме на соціальний статус, релігію чи походження дітей.
Сьогодні пакистанська освітянка Сестра Зеф опікується понад трьома тисячами учнів: усі вони повністю безкоштовно здобувають освіту у її школі. Та історія успіху мала й свої труднощі: брак фінансування, пошук кадрів та сили побудувати таку спільноту, що змінить життя учнів.
Сестра Зеф (справжнє ім'я Ріффат Аріф) – володарка премії Global Teacher Prize 2023. Попри застереження оточення через можливі обстріли, найкраща вчителька планети приїхала до Львова, щоб підтримати українських колег та відібрати переможця серед цьогорічних фіналістів премії в Україні.
Про те, які виклики сьогодні стоять перед вчителями, якими мають бути сучасні діти та як не втратити мотивацію до навчання, коли довкола вирує війна, Сестра Зеф поділилася у розмові з "УП.Життя".
"У моєму селищі не було ані комп'ютерів, ані інтернету": шлях Сестри Зеф до освіти
– Ваша історія вчителювання почалася у 13 років. Ви починали викладати без обладнання та ресурсів, тож багато знаєте про самоосвіту. Розкажіть, що спонукало відкрити власну школу?
– Це було у 1997 році. Я родом з Пакистану – країни з населенням 216 мільйонів, де 96% осіб мусульмани, і лише 2% – християни. Моя родина належить саме до християнської меншини.
Кожного разу, коли згадую цю історію, мене переповнюють емоції... Я навчалася у 7 класі, і одного дня влаштували кулінарний конкурс. Я приготувала стейк, прикрасила його зеленими горіхами.
Це був перший досвід у моєму житті, коли я щось готувала. Усі страви виставили в одному кабінеті для 40 вчителів, які куштували їжу та виставляли оцінки.
Виявилося, що мою навіть не спробували, але бал поставили. Я запитала: "Чому ви не скуштували? Як ви могли поставити оцінку, навіть не спробувавши?" Це розлютило їх. Вони відповіли: "Ти християнка, ти не така, як ми. Ми не будемо їсти те, що ти приготувала".
Ці слова не просто розбили мені серце – вони розтоптали мою гідність. Вчителі спробували відібрати в мене самоповагу. Я плакала і почувалася абсолютно безпорадною.
Прийшовши додому, сказала родині, що більше ніколи не повернуся до цієї школи, бо мої права на віру та гідність безцінні. Я не дозволю нікому принижувати те, у що я вірю. Але що було робити далі?
Саме в той момент я вирішила відкрити власну школу. Не було жодної фінансової підтримки. Я зі звичайної родини, тому батьки не мали ресурсів, щоб мені допомогти. Але я це зробила.
Розмірковувала, що почну навчати дівчат з бідних родин, вони виростуть і зможуть допомагати мені. Аби заробити кошти, навчилася вишивати. Почала шити сорочки на замовлення за невеликі гроші – так з'явився перший заробіток.
– Як вам вдалося продовжити власне навчання і паралельно розвивати цей проєкт?
– Я вирішила навчатися самостійно. Пообіцяла собі, що вивчуся сама й складатиму іспити екстерном. Так згодом здобула два магістерські ступені.
Починалося все просто. Через кілька місяців після відкриття у мене було 100 учениць, через пару років – вже більше 120.
З першого дня я запровадила одне головне правило: ставити запитання. Запитувати: "Чому це відбувається? Як ми можемо це змінити? Яку користь я можу принести?". Я вчила їх думати й не боятися запитувати.
З 2006 по 2017 рік працювала по 8 годин на двох роботах, а вечорами навчала дітей у своїй школі. У ті часи в моєму селищі не було ані комп'ютерів, ані інтернету. Я скуповувала всі книжки, які могла знайти, щоб дати відповіді на їхні запитання.
У 2012 році почала писати блог для американської організації. Потім вони проводили глобальну конференцію, куди запросили жінок-дописувачок зі 196 країн. Я взяла участь і виграла нагороду – свій перший великий грант у розмірі 20 тисяч доларів.
За ці гроші я придбала маленьку ділянку землі та звела двоповерхову будівлю. Ввечері використовували її як школу для дітей.
Мій батько через нещасний випадок залишився прикутим до ліжка, а мати не мала освіти і була домогосподаркою.
З власного досвіду я знаю, якщо мати бідна й беззахисна – це руйнує життя цілих поколінь. Тож при школі відкрила Центр професійної підготовки для жінок. Я почала навчати фінансової незалежності: безкоштовно навчала шиття, перукарської справи, дизайну одягу та текстилю.
"Народилася, щоб захищати дітей": як зараз бачить свою місію найкраща вчителька планети
– Як працює ваша школа сьогодні?
– Сьогодні в моїй команді працює 27 випускниць нашого центру. Усі вони здобули бакалаврські та магістерські ступені, працюють зі мною, отримують чудову зарплату і є прикладом для своїх родин. Вони ламають консервативне уявлення про те, що місце жінки тільки вдома.
Сьогодні ми надаємо безкоштовну освіту для понад 3 тисяч дітей, а загалом допомогли вже більше ніж 6 тисячам дітей.
Коли я кажу про повністю безкоштовну освіту, це означає не просто уроки, а забезпечення канцелярським приладдям, захист прав учнів, виховання як свідомих громадян світу, надання прихистку та пошук усіх можливих ресурсів, щоб дати їм гідне майбутнє.
– Чи є якась історія серед ваших учнів, яка залишила у пам'яті особливий слід?
– Є – це історія маленької дівчинки. Мікаель, їй 9 років. У Пакистані 22,5 мільйона дітей віком від 5 до 16 років не мають змоги ходити до школи. Я з країни, де лише 48% дівчат і 52% хлопців отримують освіту. Мікаель – третя дитина серед п'яти дітей у родині, і вона навчається в нашій школі.
Кілька місяців тому вона почала щодня приходити до моїх дверей: вранці, ввечері, після уроків. Я спочатку не розуміла, що відбувається. У мене під опікою багато жінок та дітей, тому дізнатися історію кожного просто неможливо, поки вони самі не розкажуть.
Одного дня я запросила її на спілкування. Вона розповіла, що батько жорстоко знущався з матері, через що та вирішила піти з життя. Її врятували в лікарні, але батько кинув їх напризволяще.
Вони жили в орендованій кімнаті, але власник виганяв їх на вулицю через борги. Мікаель не знала, куди йти. Щодня ця маленька дівчинка ходила дворами й прагнула знайти якусь підтримку.
Я провідала її матір у лікарні. Після розмови знайшла й оплатила для них житло. Наступного ранку купила продукти, щоб діти мали їжу.
Та ця історія – повсякденна реальність і трагедії дітей, які приходять до нашої школи.
– У багатьох ваших учнів важкий травматичний досвід. Як у таких умовах будувати навчальний процес? Чи трапляються у школі випадки булінгу?
– У моїй школі це неможливо. Мета закладу не просто дати знання, а подарувати захист і любов. Багато дітей травмовані, тому їм першочергово потрібне відчуття безпеки.
Я б хотіла, щоб усі школи світу ставилися до дітей так само. Учні часто почуваються самотніми й вчаться не з того, що їм кажуть, а з того, що бачать. Якщо дитина поводиться агресивно – дізнайтеся її історію, перш ніж карати.
Водночас я завжди кажу: у класі я дарую дітям любов, але коли хтось переходить межу, чітко зупиняю це.
Це виклик для вчителів по всьому світу. Треба розуміти, що ваша гідність і самоповага також важливі. Якщо вчитель вигорить і втратить свій голос, він не зможе продовжувати місію. Кордони необхідні. Ми маємо захищати власну гідність і водночас не припиняти робити добро, навіть якщо відповідна віддача приходить не одразу.
– Якби ви могли повернутися в той час, коли тільки починали свій шлях у 13 років, що б ви порадили тій маленькій дівчинці?
– Це чудове запитання. Я б просто обійняла її, подякувала і сказала: "Ти ухвалила абсолютно правильне рішення".
– Як вважаєте, якою є ваша місія зараз?
– Я вірю, що народилася бути вчителькою,щоб захищати дітей. Переконана, що кожна дитина, де б вона не була, – це моя відповідальність.
Якщо десь дитина втрапила в біду, і я маю можливість простягнути їй руку, то захищу і зроблю все, щоб вона мала змогу навчатися, відчувала любов і цінність своєї особистості. Щоб мала шанс мріяти та знала: у цьому світі є хтось, хто допоможе втілити її мрії.
Звісно, я теж людина. Бувають моменти, коли до мене приходить стільки знедолених дітей, що від стресу я просто замикаюся в кабінеті й плачу. Але коли дивлюся на цих дітей та жінок, у яких немає більше жодної надії, змушена виходити до них. Я повинна бути для них тими дверима у майбутнє та джерелом натхнення, щоб вони не втрачали віру в життя.
– Які ваші плани як лауреатки Global Teacher Prize надалі?
– Оскільки премія глобальна, це означає, що я представляю всіх учителів світу. Мій обов'язок – приходити туди, де вчителі проходять крізь важкі часи, і висловлювати солідарність. Саме тому я тут, в Україні. Я мушу ділитися цими історіями зі світом.
А друга моя мрія – побудувати школу для дітей, яка стане для них справжнім домом. Усі гроші, які я отримую, я витрачаю на своїх підопічних.
Зараз я почала працювати як міжнародна спікерка, і тепер мені платять за виступи, а всі гонорари спрямовую дітям та на будівництво школи.
"Вам пощастило, що ви маєте вчителя": Сестра Зеф про освітні виклики
– Які виклики стоять перед системою освіти сьогодні?
Прірва між різними куточками світу зростає. Вчора у Львові ми відвідували школу й бачили, що діти мають телефони в руках. З іншого боку, понад 100 тисяч людей у світі не мають доступу до інтернету, а понад 260-270 мільйонів дітей позбавлені права на базову освіту. У Пакистані кожен третій випускник вишу безробітний.
Кожна країна має власні виклики, але одна річ буде однаковою для всього світу: критичне мислення, емоційний інтелект і співчуття один до одного.
Ми не повинні судити студентів за оцінками. За кожною дитиною стоїть історія.
У мене є дитина, батьки якої покинули її. Вона навіть не зареєстрована в державних органах, а живе з бабусею, яка хвора на рак. Як я можу вимагати від неї лише виконання домашніх завдань? Вона не має навіть їжі.
Коли я дала їй усе необхідне, вона зрозуміла, що доброта існує, і що є хтось, хто може обійняти її. Це і є відповідь на всі запитання.
– Якби ви могли дати одну пораду учням, якою б вона була?
– Я б сказала їм: "Вам пощастило, що ви маєте вчителя". Адже до 2030 року світу бракуватиме 14 мільйонів учителів. Вчителі дуже цінні.
І ще, що освіта дає вам мету й допомагає пізнати себе. Ніколи не припиняйте навчатися.
"Пам'ятайте: темрява завжди дає надію на те, що за нею настане світло": Сестра Зеф про підтримку освіти в Україні
– Ваша дорога до України була довгою. Що спонукало вас приїхати з Пакистану, попри складний шлях і постійні обстріли?
– Я завжди мріяла приїхати сюди. Як лауреатка світової вчительської премії, вважала своїм обов'язком приїхати до вчителів в Україні, обійняти їх і сказати: "Ви не самі". Увесь світ знає, які вони сміливі.
На всіх міжнародних платформах та конференціях, де збираються освітяни, говорять про українських педагогів таїхню мужність.
Не знаю, чи моя історія така ж вражаюча, як історії багатьох із них, але освіта здатна об'єднати нас усіх. І вона це робить.
Саме тому, коли всі довкола казали мені не їхати в Україну, я відповіла: "Ні. Мої брати та сестри щодня ризикують життям. Вони щодня працюють у шкільних класах, готують уроки та роблять усе можливе". Я повинна приїхати, щоб почути їхні історії, їхні голоси.
Українські вчителі неймовірно талановиті. Вони знають, що воїни захищають їх на фронті, і тому віддають усю свою душу освіті.
– На вашу думку, з якими основними викликами стикаються вчителі сьогодні та як ми можемо підтримати педагогів у всьому світі, зокрема й в Україні?
– Знаєте, дехто каже, що шкільний клас має бути дитиноцентричним. Інші вважають інакше, і лише дехто говорить, що він має бути вчительоцентричним.
Я ж кажу, що клас має бути і дитиноцентричним, і вчительоцентричним. Адже якщо вчителі не почуваються захищени, якщо вони не впевнені у своєму майбутньому, якщо вони не отримують достатньої оплати праці для забезпечення власних потреб, як вони можуть віддаватися дітям на всі 100%?
З кожним днем учителювати стає дедалі важче. Справа вже давно не лише в передачі знань – це дещо набагато більше.
Вчителі працюють невтомно. Вони долають труднощі, стикаються з емоційними травмами, щодня працюють із 20, 30, а в деяких країнах і з 40 дітьми одночасно. Ми очікуємо від них, що вони будуть суперлюдьми, і вони справді намагаються ними бути, але ми не компенсуємо це належним чином.
Учителям так само потрібна емоційна підтримка, фінансова стабільність та якісне медичне обслуговування, як і представникам будь-якої іншої професії у світі. Якщо ми надамо вчителям належну цінність і повагу, вони повернуть це майбутнім поколінням сторицею.
– Як тоді знайти внутрішній ресурс навчати та підтримувати дітей, коли власний світ руйнується?
– За понад 20 років шляху я зрозуміла одну річ: коли ми стикаємося з невдачами та труднощами, ми плачемо й думаємо, що це кінець. Але мій досвід підказує: коли виникає виклик, скажи собі: "Так, це той самий день, коли я виходжу на новий рівень".
Труднощі та виклики завжди допомагають рости та ставати ефективнішими. Саме тому вони ніколи не були для мене перешкодою.
Є річ, яка тримала мене у формі – це той біль, з яким я зіткнулася у 13 років. Я не хотіла, щоб жодна дитина пройшла через це. Я сказала собі, що ніколи не запитуватиму нікого про його релігію, походження чи статус. У моїй школі та центрі ніхто не питає про релігію. Ми знаємо лише те, що це діти, яким ми потрібні.
Якщо одна самотня жінка з села, яка зазнавала дискримінації, змогла змінити тисячі життів – уявіть, скільки всього можемо зробити ми всі разом.
– Під час війни діти часто втрачають мотивацію до навчання, бо їхнє першочергове завдання – вижити. Як повернути дитині інтерес до знань і відчуття майбутнього, коли довкола нестабільність?
– Це справді найважчий час для народу України. Але пам'ятайте: темрява завжди дає надію на те, що за нею настане світло. І саме це вчителі, батьки та кожен у цій країні мають повторювати дітям: "Це обов'язково скінчиться".
Час випробувань – це також час для зосередження. Науковці й винахідники народжувались і творили у важкі часи.
Так, це жахливий час, і жодна дитина у світі не повинна прокидатися в зоні бойових дій. Але це наша реальність. Вчителі та дорослі мають навчити дітей приймати цю реальність, адже тільки після прийняття ми можемо шукати рішення проблеми.
А щоб вирішити цю проблему, діти мають бути готовими. Вони мусять здобувати освіту й опановувати ті навички, які допоможуть Україні знову розквітнути. І це відповідальність молоді та дітей вашої країни.
Дар'я Маркова, "Українська правда. Життя"
