Нове життя у віці 60+. Досвід дорослих жінок про війну та непрості рішення
Через повномасштабне вторгнення межі України покинули мільйони людей. Офіційно лише у Німеччині прихисток отримали 1 млн 115 тисяч українців. Близько 10% вимушених емігрантів – жінки за 60. Власне їх найменше й серед тих, хто згодом повернувся додому.
Несподівано будувати життя заново в нових обставинах, не будучи до цього готовими – складне випробування. Надто, якщо за плечима виживання в 90-ті, дві економічні кризи зі зміною діяльності і пристосуванням до нових умов. І це все на тлі втрат дому, близьких чи рідних.
Ми розповідаємо про жінок, які вимушено покинули свої домівки у зрілому віці та почали практично з нуля будувати нове життя.
"Щоб не плакати – співайте!" – Тетяна Елістратова (68 років)
Харків – Киів – Берлін
За сім років до повномасштабного вторгнення Тетяна Елістатова переїхала до Києва з Харкова. Жінка відгукнулася на прохання доньки допомогти з онуками в столиці.
Спершу кожні два тижні вона їздила додому, до друзів та колишніх колег. За пів року зрозуміла, що життя на два міста виснажує – забрала улюблений гібіскус і переїхала остаточно. Знайомих, окрім рідних, у новому місті не було, й Тетяна пішла співати в хор.
"Я з дитинства співала. Готувала їсти – співала, прибирала – співала. Просто завжди я співала для себе, а от на пенсії почала співати для інших. Випадково склалося. Розговорилася з жінками на дитячому майданчику, вони розповіли про хор. І я вирішила спробувати. Подумала, якщо не сподобається – завжди можна покинути", – пригадує Тетяна.
24 лютого 2022-го донька Тетяни вирішила виїхати з Києва з двома дітьми. У Тетяни не було сумнівів – треба їхати, щоб надалі допомагати своїм. Через Польщу дісталися Німеччини. Жінка згадує, що невідомість дуже лякала:
"Донька була розгубленою. Ми не знали, що і як правильно робити. Як зібрати себе докупи, як жити далі? На що можна опертися, якщо ти в чужій країні, без знання мови, без друзів… Але якось повільно все почало складатися. Я безмежно вдячна німецькій родині, яка прийняла нас, оселила по-суті в своєму будинку. Ці люди дали нам все необхідне на перший час. У мене тепер справді таке враження, що ми одна родина".
На цих словах Тетяна бере паузу, щоб приховати сльози розчулення, і веде далі:
"Так, ми розмовляємо різними мовами, але ми розуміємо одне одного от на інших рівнях. Душею. Звісно, моя німецька нині краща і я можу якісь елементарні речі пояснити, але мені жаль, що я не можу цим людям висловити – наскільки я вдячна, що вони прийняли мою родину. Подбали про нас".
На курсах німецької мови Тетяна, розповідаючи тему "Моє місто", заспівала "Києве мій", і одногрупниця дала їй візитку українського хору. Тетяна повернулася у свою рутину й намагається не пропускати жодної репетиції. Про хор розповідає з великою гордістю:
"У нас був спільний концерт з німецьким та японським хорами. Ми зібрали €1700. Керівниця у нас – молода дівчина зі Львова. Їй з нами важко буває, дивуюся іноді її терпінню. Бо хтось має музичну освіту й співає за нотами, а хтось просто має бажання".
Тетяна любить ліричні пісні. Особливо "Рідна мати моя" чи "Ніч яка місячна". Жінка зазначає, що хор для неї не просто хобі, а сенс, який наповнює її у важкі хвилини.
"Щоб не плакати – співайте! Для жінки важливо займатися тим, що їй приносить задоволення. Це можуть бути танці, малювання, настільні ігри. От я люблю ще квіти доглядати. Для мене це теж радість для душі. Жаль, що все засохло на київському балконі. У мене там був райський куточок. Пропав мій чарівний гібіскус", – сумує жінка.
Перший рік у Німеччині Тетяна з усіх сил трималася, щоб не засаджувати нічого на підвіконнях. Щоб не звикати. Але поступово з’явилися орхідеї, алое... А тепер власники будинку виділили їй у дворі цілу клумбу.
Жінка каже, що за кордоном дуже впадає у вічі, що пенсіонери живуть для свого задоволення, їм не треба думати, як вижити чи зробити запаси на зиму:
"Німецькі пенсіонери займаються собою, а наші – дітьми та внуками. Ми такі. Я не можу сказати чи це добре, чи погано, я не знаю… Бо от, чим би я займалася, якби не внуки?"
У Берліні Тетяна відкрила для себе скандинавську ходьбу. А ще намагається відновити київську звичку – плавати. Дніпро замінила озерами.
"Я за Дніпро і Київ полюбила. Але знаєте, мій рідний Харків не просто дуже красиве місто, це справжнє європейське місто. Хоч і без великої води. І тепер щодня так боляче, так сумно і страшно, що його руйнують і обстрілюють. Просто намагаються зрівняти із землею. У мене там залишилося багато друзів, я дуже за них хвилююся", – додає жінка.
Тетяна стверджує, що не відчуває напруження у розмовах з друзями чи колишніми колегами через свою вимушену міграцію:
"У всіх були свої причини і виїхати, і залишитися. Бувають моменти незручностей, але я розумію, що люди живуть у постійні тривозі, в реальній небезпеці. З дистанції наше тихе "бюргерське" життя має вигляд зовсім безпроблемного. Але, по-перше, ми знайомі багато років, і якщо якісь непорозуміння виникають, ми швидко їх закриваємо".
До речі, у Німеччині Тетяна, окрім колег по хору та курсах німецької, ще спілкується з давніми друзями:
"Я знайшла своїх однокласників, з якими вчилася у школі. Ми не спілкувалися сто років. Дивовижно, що нема відчуття, що ми не бачилися всі ці 30 років. Я дуже би хотіла повернутися у Київ. Але буду там, де моя родина. Я готова підлаштовуватися під будь-які умови, щоб допомагати доні й онукам".
"Я хочу жити в своєму Києві", – Людмила Березницька (67 років)
Київ – Женева – Київ
Повномасштабне вторгнення Людмила Березницька зустріла в Києві. 23 лютого вона ще приймала іноземних гостей у своїй квартирі-галереї на Печерську, поруч з Адміністрацією Президента.
"Я не хотіла нікуди виїздити. Тільки-но завершила ремонт у помешканні, відновилася після перелому ноги і почала організовувати прийоми вдома. Я до останнього не вірила у те, що відбувається. Коли пересуватися районом стало небезпечно, зрозуміла – треба збиратися. Було відчуття на кілька тижнів", – пригадує жінка.
Спочатку Людмила виїхала до Львова. Тоді переїхала до Женеви. Знайома запропонувала на кілька місяців кімнату в своїх апартаментах. У Швейцарії українців зустрічали приязно, допомагали з оформленням документів та пошуком житла.
"Мені пощастило. Я оселилася в самому центрі міста. Але усе житло розміром з мою київську кухню. Питання навіть не в метражі. Вікна виходили на вулицю з нічним клубом. Але головне – я не розуміла чим я можу займатися в Швейцарії? Що далі?" – розмірковує жінка.
У Людмили уже був досвід життя за кордоном. Вона переїхала в Берлін у 2005-му і відкрила там галерею. Під час Революції Гідності Березницька вирішила повернутися до Києва.
"Тоді було чітке відчуття, що нове життя народжується у Києві. Що Україна виходить на новий етап розвитку. В європейському контексті. Я приїхала подивитися на Майдан і зрозуміла, що моя енергія тут", – пригадує Людмила.
Жінка зізнається, що різниця у відчуттях між її виїздом до Берліну та потім до Женеви колосальна. У першому випадку це було дещо самовпевнене, але продумане її рішення. А у другому – вимушене переселення.
"Мене дуже дратувало це відчуття, що мене випихають з мого важко побудованого життя. Я завжди любила подорожувати, мені подобалося бувати у нових містах, але найприємніше відчуття – коли ти відчиняєш двері своєї квартири після мандрівки!" – розповідає жінка.
Навіть в маленькій женевській квартирі Людмила швидко облаштувала все на свій лад. З Києва привезла кілька улюблених картин. Купила білу білизну. На благодійних ярмарках підібрала красиві меблі, старі світильники та вази.
Людмила досить швидко налагодила побут. Познайомилася з кількома жінками з України, подружилась з власниками невеликого ресторанчика поруч, знайшла красивий маршрут для прогулянок з собакою, почала ходити на концерти та відвідувати музеї.
Березницька кілька років викладає в Національній академії мистецтв і архітектури. Останній рік у неї вдвічі збільшилося навантаження. І вона сприйняла це як позитивний фактор.
"Женева дуже красиве місто. Але мені там бракувало спілкування. Я звикла щось організовувати, робити прийоми, зустрічатися з новими людьми. Це невід’ємна частина моєї природи – діяти. А там я наче закисала між онлайн-лекціями для студентів та прогулянками з собакою. От наче й фільми дивлюся, і книги читаю чи там якихось аналітиків, а всередині така туга, яку нічим не відволікти – ні лекціями, ні концертами", – розповідає Людмила.
За два роки жінка кілька разів приїздила в Україну відвідати сина з родиною, які мешкають в Ужгороді.
"Щоразу, коли я поверталася з України, у мене було таке питання – що я тут роблю? Бо у нас справді все значно краще – і люди, і сервіс, і продукти, і ресторани. Більше того, навіть якісь культурні події зараз нічим не поступаються європейським. Тож кожного разу я знаходила все менше і менше аргументів, щоб продовжувати жити за кордоном. Проте всі знайомі переконували – повертатися ще не час", – каже жінка.
За порадами друзів Людмила розглянула варіанти проживання в інших країнах. З’їздила в Марсель та Ніццу, де вивчала можливість відкрити власний арт-простір. Серед пропозицій були варіанти співпраці в Маямі та Лісабоні.
"Спершу я подумала, що мені не підходить женевський клімат. І якщо змінити вітряну Женеву на сонячну Ніццу – все зміниться. Але от я поїхала туди, поговорила з людьми, подивилася варіанти – і все чудово, і пальми, і пляжі, і краєвиди… Якщо на кілька тижнів, а на постійно – ні", – додає жінка.
Навесні 2024-го Березницька відвідала бієнале в Венеції, де призером став проєкт про дослідження коріння. З Італії вона повернулася в Україну і остаточно вирішила, що залишиться в Києві.
"Залишилося ще багато деталей. Здати квартиру. Забрати решту речей. Але у мене нема сумнівів. Я хочу жити в своєму Києві. Тут моя сила, тут моя енергія. Ніде у мене нема такого відчуття можливостей та потрібності, як у рідному місті", – ділиться жінка.
Березницька надалі викладатиме в Академії, але тепер студенти бачитимуть її особисто, а не онлайн. У жінки багато планів на майбутнє:
"Київ – це місто в якому хочеться жити. Я записалася на курси з письменницької майстерності. Бо коли, як не зараз? Вже є плани щодо подій та виставок в моїй квартирній галереї. Своє життя треба проживати щодня. Там – де твоя енергія".
"Активна людина всюди себе знайде", – Людмила Аксьонова (76 років)
Київ – Фрідріхсдорф (Німеччина)
Людмила Аксьонова – заслужена економістка України. Жінка виїхала з Києва навесні 2022-го. Спершу гостювала трохи в друзів в Італії, а потім переїхала до Німеччини – у містечко Фрідріхсдорф, де оселилася у готелі, який віддали для розміщення біженців.
"Я одразу взялася вчити німецьку. На жаль, для людей мого віку уряд Німеччини вже не надає безоплатні курси для вивчення мови. Але я знайшла благодійні заняття у церкві – відвідую двічі на тиждень. Мене вражає, що в Європі багато людей добре знають хоч одну іноземну мову. А в моєму віці це ще й тренування мозку", – розповідає Людмила.
Ще в 68 років Людмила взялася за вивчення англійської. Поштовхом стала неприємна ситуація в аеропорту Франкфурта. Жінка летіла на відпочинок і проміжний рейс затримався. Вона вирішила, що не хоче більше ніколи почуватися безпомічною через мовний бар’єр, і взялася за книжки:
"Пам’ятаю, що мене всі знайомі питали – навіщо ти вчиш англійську, ти що, збираєшся жити за кордоном? Але мені просто завжди цікаво робити щось нове. Я вчу й надалі, бо мені подобається розвиватися, змушувати мозок працювати. І не треба боятися помилятися".
На новому місці Людмила одразу відновила звичну рутину. Щоранку робить годину фізичні вправи, потім по 40 хвилин займається німецькою та англійською. Далі йде у магазин чи на прогулянку.
Аксьонова дуже активно веде особисті сторінки в соцмережах. Їі Instagram – це красиві фото з мотивувальними фразами та рекомендаціями, як покращити своє життя. Раз на місяць жінка проводить вебінари для бухгалтерів. Почала робити це за порадою доньки ще під час ковіду. На своєму каналі ділиться висновками з прочитаних книг.
"Не треба завмирати в очікуванні закінчення війни, бо життя воно сьогодні й зараз. А там вже інше щось буде. От я роблю, що можу. Підтримую себе, свою родину, знайомих людей, когось надихаю. Звичайно, я дуже переживала, коли переїхала. Неможливо абстрагуватися від подій вдома, коли твоя країна у вогні й крові. І плакала, бувало, годинами. Але сльозами ж нікому не допоможеш. Я люблю свій рідний Київ і дуже хочу повернутися додому. Але чим я там зараз можу бути корисною? Тож поки що тут", – каже жінка.
Уже за декілька тижнів у німецькому містечку в Людмили з'явилися нові друзі. Переважно українці, які теж виїхали через війну й тепер ходять вчити мову, чи сусіди. А ще вона приятелює з вчителями, які живуть поруч. Вони допомогли їй знайти нове житло, коли готель закрився на реконструкцію, можуть підвезти з магазину чи вирішити якісь побутові проблеми.
"Я вважаю, що людина народжується сама й помирає сама. Не варто надто прив’язуватися до дітей чи чоловіка. Чи страждати в пошуках половинки. Людина має бути цікавою сама собі. Не варто сподіватися, що от я вийду заміж чи знайду подругу, то це мені стане веселіше. Не стане, якщо ти не вмієш сам собою бути. В усіх настає період, коли ти повинен сам зі собою бути", – підсумовує Людмила.
"Я у Донецьк би пішки йшла додому", – Євгенія Романова з Донецька (76 років), Лариса Рева з Бахмута (81 рік)
Лариса та Євгенія – теща та свекруха, які ніколи не жили разом. Тепер з дітьми та трьома онуками вони спільно мешкають у трикімнатній квартирі в Потсдамі й стали кращими подружками.
Лариса Рева в юності служила в радянській армії, згодом переїхала до Бахмуту і працювала там на підприємстві економісткою. Згадує, що містечко дуже активно розвивалося, гарнішало з кожним роком.
"Я уявляти не хотіла, що доведеться кудись поїхати. Сподівалася, що все вгамується. Але в квітні стало зовсім страшно. Вокзал у Краматорську був вщент забитий людьми. Один волонтер і всі до нього. Я питаю, де взяти квитки на вечірній поїзд на Львів? Це 9 ранку. А він каже – бачите, вагони стоять, от і біжіть, якщо встигнете. Я заскочила майже на ходу в останні секунди. Далі доїхала до Німеччини до сина. Дивовижно, як нам вдалося вибратися", – пригадує Лариса.
Якось сусідка прислала відео їхнього рідного району. А там згорілі вщент будинки. В ті, які хоч трохи вціліли, заселялися росіяни.
"Для мене росіяни – вороги. Хто б міг подумати, що доведеться у Німеччині доживати віку. Мені тепер нема куди повертатися, тож тут гарно. Якось звикаю потроху. Люди гарні, всі до нас привітні. Всі з тобою вітаються, усміхаються. Онученька мене радує", – зізнається Лариса.
Євгенії Романовій життя у Потсдамі теж подобається. Щоб доправити її з Донецька в Німеччину, донька організувала цілу гуманітарну місію із залученням Червоного Хреста. Проте Євгенія дуже тужить за рідним містом:
"Все тут гарно, але, якби от була така можливість, я би пішки до Донецька йшла. Останні роки ми із сусідами вели такий спокійний пенсіонерський спосіб життя. І в ньому було багато гарного".
Донька Євгенії та син Лариси з дітьми виїхали з Донецька в 2014-му. Вони були учасниками Євромайдану. Як тільки побачили, що поліція на боці приїжджих провокаторів, які прикриваються переверненими прапорами ФК "Шахтар" – одразу почали збирати речі. Євгенія з чоловіком, який тоді ще був живий, рішення дітей підтримали:
"Я вважаю, що діти мають жити так, як вони вирішили. Я приїздила до них до Києва. Але ж умов не було ніяких. Вони винаймали квартиру, без будь-якої допомоги, куди ще я їм на голову? То я й повернулася у Донецьк. Багато людей дорослих тоді так зробили. Діти почали своє нове життя, а ми продовжували своє".
Обидві жінки до війни встигли трохи подорожувати. Бували на відпочинку за кордоном. Тож єдине, що справді вразило в нових обставинах – рівень медицини.
"Німецька медицина справді дуже хороша. Вважаю, що вони мені подарували друге життя. І все ж це безоплатно, з такою турботою. Тут лікарі й медсестри всі дуже приязні. У нас теж люди гарні, але буває по-різному", – Євгенія згадує, як їй допомогли після інсульту. І додає, що в Донецьку теж були добрі лікарі.
Головне – жінки допомагають дітям з онуками. Гуляють собі вдвох парком. Часом ходять на мітинги, кажуть, що вчити мову їм вже запізно.
"Та куди мені вже мову вчити. От онука в другому класі, то вона нам все й перекладає. З нею нам і не треба, завжди готова допомогти. Дитя допомагає дорослим. Мені подобається культура в Німеччині. Красиві парки й музеї. Мого рідного міста більше нема. І це дуже боляче. І нам тут під одним дахом не тісно, якщо твій дім зруйнований", – із сумом резюмує Лариса.
"Щоб зберегти родину, треба повертатися", – Марина Ткаченко (64 роки)
Київ – Слупца – Київ
Марина не думала їхати за кордон. Всі її близькі залишалися, зять служить у ЗСУ. Але молодша донька з маленькими дітьми виїхала до Польщі, бо дуже чутливо реагувала на сирени та вибухи. Марина приїхала до неї на два тижні й залишилася допомагати.
"Я побачила, як їй важко. Бо вона продовжувала працювати онлайн. Навіть не захотіла оформлювати статус біженки. Така в мене дитина. Каже, що на себе заробить. А допомогу мають отримувати ті, хто справді постраждав і залишився без дому", – каже Марина.
Жінка зізнається, що життя у маленькому польському містечку, де навіть не було громадського транспорту, вразило її охайністю. Не дуже вдалий досвід був з медициною, бо одна лікарка лікувала і немовля, і дорослих. Люди траплялися хороші і з багатьма вона досі підтримує теплі стосунки.
Марина зізнається, що при всіх плюсах, життя за кордоном їй давалося емоційно складно:
"В Україні залишились батьки, сестра (її чоловіка вбили росіяни, а потім згорів будинок), старша донька з родиною. Мій чоловік, хоч за віком міг виїхати й навіть мав пропозицію на роботу в Польщі, – категорично відмовився. Сидів без світла та води сам. Це було так важко – оцей розрив серця на дві половини. Вони там, ми тут".
Тому через рік життя у Слупці, Марина поставила доньку перед фактом, що буде повертатися, і їй рекомендує:
"Я справді це відчула й досі переконана, щоб зберегти родину, треба повертатися. Не може бути, що ми там, а наші чоловіки тут. Я сказала, що це її право вирішувати. Справді є люди, які їздять туди й сюди. Є подруги, які так живуть. Але я сказала: твоє життя – твоє рішення, а я повертаюся до тата. До речі, ця війна мене підштовхнула більше опиратися на власну думку".
Марина вважає, що це навіть відбилося на ній зовнішньо. Вона почала надавати перевагу зручному вбранню і менше зважає на думку оточення. Хоча продовжує стежити за формою.
"Я більше стала цінувати свій власний комфорт – фізичний, психологічний, душевний. Емоційний стан для мене вийшов на перше місце. Але я кожний день роблю зарядку, ходжу в басейн, намагаюся не пропускати масаж для обличчя. Я не з тих людей, що от тепер я бабуся і можу чекати старості, склавши руки", – каже жінка.
Після повернення до Києва Марина спробувала повернутися до приватних клієнтів робити манікюр, але у неї з’явилася алергія на лаки. Тож вона без жалю віддала всі свої інструменти та засоби молодій сусідці.
Марина завжди щось собі шила. Тепер привезла з Польщі машинку й шукає людину, щоб взяти трохи практичних уроків з кравецької справи. Мріє про невеличку швейну майстерню з великим закрійним столом, а поки що облаштувала собі робоче місце вдома.
Марина вважає, що у різному віці в жінок різні критерії, які дозволяють почуватися комфортно й у балансі:
"Я б не розділяла окремо увагу чоловіка нині, чи присутність дітей та онуків. Важливо, щоб родина була разом, щоб у всіх були гарні стосунки між собою. Теплі. Щоб от до старості зберігати це родинне тепло. Це цілий шлях треба пройти. Це такий шлях. Це важко й досягається роками. Правильно, це ж неможливо якось вибудувати в один рік, у якийсь момент".
Фото: Наталка Дяченко
Цей матеріал був створений у рамках проєкту Проєкт "Нове життя у 60+: дослідження досвіду війни та вимушеної міграції українських жінок", що реалізується громадськими організаціями Платформа Тю (Маріуполь-Київ-Дніпро) та CineMova (Берлін) за підтримки Європейського Союзу за програмою Дім Європи.
19 травня у Києві відбудеться вечір-підтримка для жінок 60+. Участь у заході безкоштовна, але кількість місць обмежена. Якщо хочете доєднатися, будь ласка, заповніть реєстраційну форму. Більше інформації про захід тут.