"Одне із завдань митця – робити людей з інвалідністю здатними на більше": історія композитора, який пише музику для однієї руки
Ананда Суркалан – піаніст і композитор, який виходить далеко за межі традиційного уявлення про музику. Він створює твори для тих, кого суспільство часто вважає позбавленими можливості грати, – людей з інвалідністю.
Народжений із синдромом Аспергера, а згодом діагностований із синдромом Туретта, Суркалан змалку звик перетворювати "неможливо" на "можливо".
Сьогодні він вважається одним із найвпливовіших композиторів Індонезії, підтримує програми інклюзивної освіти, безкоштовно навчає дітей із малозабезпечених сімей та допомагає їм купувати музичні інструменти.
Його наступний план – створити музику для людей з протезами у співпраці з українським центром Superhumans.
Далі – пряма мова композитора.
Звучати як Ананда
Я пишу не лише для фортепіано, хоча сам піаніст. З 2008 року я працюю з людьми з інвалідністю, наприклад, з тими, хто може грати лише однією рукою. Це почалося завдяки одному фонду в Іспанії, який допомагає дітям з інвалідністю. Але з часом я буквально "підсів" на цю справу, і відтоді пишу для людей з інвалідністю дуже складну концертну музику.
"Rapsodia Nusantara №15" – композиція для лівої руки, частина плану Ананди створити 34 композиції для кожної провінції, засновані на індонезійських народних піснях:
Моя музика… Я сподіваюся, що вона індонезійська. Хоча важко сказати про мене просто "індонезійський" композитор, адже Індонезія дуже різноманітна.
Музика Суматри відрізняється від музики Яви, та навіть Західна Ява і Східна Ява – різні. Я намагаюся пізнати багатокультурність Індонезії та вплести її у свою музику. Хоча, як кажуть, моя музика завжди звучить як Ананда.
Мене надихає усе, що оточує. Передусім, події, що відбуваються. Я думаю, що музика та культура описують історію точніше, ніж сама історія, бо в історії багато вигаданого. Її пишуть ті, хто перемагає у політиці. А коли люди починають приховувати факти, мистецтво і музика відкривають їх.
Я дізнався про Юлія Цезаря більше з творів Шекспіра, ніж з підручників. І, звісно, багато дізнався про Україну від Миколи Гоголя. Хоч це і художня література.
Музика для людей з інвалідністю
Я вірю, що інвалідність створює суспільство, а не сама людина. Наприклад, візьмемо людину у кріслі колісному: якщо у неї немає доступу, щоб потрапити сюди на кріслі, – ця людина "інвалід". Але якщо є ліфт чи пандус, то вона вже не "інвалід". Те ж саме і з музикою. Чому люди не можуть грати на фортепіано однією рукою? Бо Бетховен, Моцарт і Чайковський не писали музики для однієї руки. Але щойно така музика з’являється – як та, що створюю я, – людина з однією рукою може стати піаністом.
Думаю, одне із завдань митця – робити людей з інвалідністю здатними на більше. Йдеться не про те, щоб "виростити" другу руку – це завдання лікарів.
Моє завдання – створити музику, яка звучатиме так само добре, як і для двох рук. Ба більше, кожен піаніст – навіть з двома руками – певною мірою обмежений. Бо іноді я хочу написати музику для трьох рук, але оскільки ніхто не має трьох, то доводиться адаптовувати. Це той самий процес.
Музика в моїй голові – повноцінна. Я адаптую її, а не спрощую. Адаптація не знижує якість. Спрощення – завжди знижує.
У свій час я надихався австрійським піаністом Паулем Вітгенштайном, братом філософа Людвіга Вітгенштайна. Він втратив руку під час Першої світової війни і думав, що його кар’єра закінчена. Але потім замовив твори для однієї руки Морису Равелю, Бенджаміну Бріттену. Вони створили концерти для фортепіано однією рукою з оркестром.
Я вирішив, що потрібно продовжити цю справу, але написати так, щоб піаніст міг виконати сольний концерт однією рукою без допомоги оркестру. Моя мрія – створити достатньо музики, аби можна було зіграти повноцінний концерт для однієї руки.
Я граю свою музику для однієї руки, і це дуже виснажливо. Але, мабуть, це просто питання звички... Тому зараз у моїх концертах музика для однієї руки – це лише 1-2 твори. Це як ходити на одній нозі. Але коли звикаєш, можна жити і з однією ногою. Немає нічого неможливого.
Я народився з синдромом Аспергера і бачив, як багато речей, які вважалися неможливими для мене, але стали можливими.
Вважаю, що і мозок людини треба тренувати більше. Зараз, через соцмережі, він став ледачішим. І ми всі говоримо про штучний інтелект тільки тому, що в нас з’явилась природна дурість.
Терапія музикою
У моєму дитинстві людям з синдромом Аспергера казали, що ми дурні, що ми нічого не можемо.
Суспільство завжди зосереджується на тому, чого ти не можеш. Але забуває про те, що ти можеш.
Те саме і з постраждалими на війні – треба фокусуватися на тому, що вони можуть робити. Я довів, що музика для однієї руки чи кількох пальців може звучати так само добре, як і музика "нормальних" людей.
Музика повертає гідність і відчуття, що ти можеш робити внесок у суспільство. Бо коли втрачаєш якісь можливості, суспільство часто вважає тебе непотрібним. Але я гадаю, що музика доводить протилежне.
Саме тому зараз ми обговорюємо співпрацю із Superhumans Centre. І мені це дуже цікаво, адже я ніколи не писав для штучних кінцівок. Раніше працював лише з тим, що залишилось у людей. Якщо у когось є тільки одна рука – я пишу для однієї руки.
Це не просто взяти музику для двох і "відрізати" половину. Тут інакша фізика тіла, інший баланс. Наприклад, зазвичай мелодія у правій руці, акомпанемент у лівій. А тепер доводиться розміщувати і мелодію, і акомпанемент в одній руці. Це змінює мислення і відкриває нові музичні можливості.
Зі штучними кінцівками доведеться дослідити, на що вони здатні. Це інша парадигма, інший підхід… І, знаєте, якщо вже говоримо про штучні кінцівки, то чому б не зробити 10 рук замість двох? Можливо, з ними можна робити навіть більше – наприклад, щоб одна людина могла грати одразу на кількох інструментах, як маленький камерний оркестр на одного.
Я завжди шукаю нові ідеї, бо вірю, що музика – не лише для "нормальних" людей. Вона для тих, кому потрібні зцілення та підтримка. Та й взагалі, артисти – не зовсім нормальні люди.
Людям, які втратили кінцівки, потрібно почати з музики, написаної для особливих потреб. Існує музика не лише для однієї руки, але й для декількох пальців.
А також музика – це терапія. Вона завжди є терапією, навіть для людей без інвалідності.
Аліна Полякова, УП
