"Увага! Ви чуєте голос "Вільної України": Олег Криштопа про підпільне радіо УПА, що мовило з лісу під двома окупаціями

Квітень 1945 року. Через карпатське село Ямельниця на Львівщині йде великий підрозділ НКВС. Він прямує до лісу – до криївки українських повстанців. Починається бій, який триває кілька годин. Наприкінці бою НКВСівці чують фламандську лайку. Вони беруть у полон українського націоналіста, яким виявився бельгієць Альберт Газенбрукс.

Ця подія стала кінцем історії підпільного радіо "Самостійна Україна" з кодовою назвою "Афродіта". Воно виходило в ефір протягом півтора року – з осені 1943 до весни 1945 року – під двома окупаціями, в тилу ворога, ще й п'ятьма мовами. У квітні 1945 року востаннє прозвучало: "Увага! Увага! Ви чуєте голос "Вільної України".

Саме історія цієї радіостанції лягла в основу документального роману Олега Криштопи "Радіо Афродіта", який цьогоріч отримав Шевченківську премію в номінації "Публіцистика і журналістика".

Олег Криштопа розповів "УП. Життя" про свій шлях з інженера-механіка до письменника, про захоплення історією підпільного радіо 16 років тому, про роботу над романом та українське суспільство, яке вже бачить різницю.

З інженера-механіка – у ведучого історичної програми

Друга половина 90-х. Івано-Франківськ. Студент Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу Олег Криштопа усвідомлює: або він буде поганим інженером, або не буде ним взагалі. Олег хоче стати письменником, як мріяв ще у школі. Він повертається до написання оповідань, які творив у старших класах. При цьому Олег Криштопа живе у місті, де на "Стометрівці" кожен другий камінь точно попаде у письменника. Цим треба скористатися.

У цей час він випадково натрапляє на книгу "Аве, Маріє, аве!" Антона Морговського (письменник, трагік, основна тема його прози – морально-етична), де вказали його домашній номер телефону. Олег телефонує письменнику і домовляється про зустріч, щоб показати йому свої оповідання.

"Ти талановитий, але не починай з цього. Ти ще щось напишеш", – каже йому Антон Морговський.

Поступово Олег Криштопа знайомиться і з іншими письменниками: Степаном Процюком, Іваном Ципердюком. Вони радять йому йти в журналістику, якщо Олег хоче заробляти словом. Він дослухається і на останньому курсі університету у 2000 році потрапляє на телерадіокомпанію Івано-Франківська "Вежа".

З 2004 року Олег Криштопа працює у Києві: на "5 каналі", "1+1", "Першому національному". Саме тоді знайомиться з Андрієм Охрімовичем (журналіст, телеведучий, поет) і починає працювати з ним над історичною програмою "Машина часу".

"Ми – чи не єдина нація, що створила підпільне радіо в тилу ворога"

"Присвячується Андрієві Охрімовичу" – саме так написано на сторінці-присвяті документального роману Олега Криштопи "Радіо Афродіта". Роману, який 9 березня 2026 року отримав Шевченківську премію. Роману, який почав свою історію у 2010 році.

Саме тоді "Машину часу" погодилися транслювати на "5 каналі". Один з перших сюжетів був про "Радіо Афродіту".

"Важко згадати, звідки я вперше почув про нього. Воно якось все наклалося. Тоді Роман Чайка, гітарист гурту "Мертвий півень", готував альбом "Радіо Адфродіта". Вийшов роман Оксани Забужко "Музей покинутих секретів", де вона пише про бельгійця Альберта Газенбрукса в УПА. Тоді ж йому вручили орден "За заслуги" І ступеня", – згадує Олег Криштопа.

Спочатку він подумав, що підпільне радіо УПА, яке виходило півтора року п'ятьма мовами – українською, російською, англійською, французькою, німецькою – це вигадка і перебільшення. Бо на перший погляд звучить як фантастика.

"Українці – чи не єдина нація, що створила підпільне радіо в тилу ворога, ще й під двома окупаціями. Це складно технічно і на це треба людських ресурсів. А тут ще й вишенька на торті – бельгієць Альберт Газенбрукс, який працював на цьому радіо, і залишився, коли міг поїхати додому, бо лінія фронту наближалася. Потім він ще 8 років провів у ГУЛАГу і повернувся додому до сім'ї – через 10 років, як Одіссей до Пенелопи", – захоплено розповідає Олег Криштопа.

Диктор-бельгієць у підпільному радіо "Самостійна Україна"

Альберт Газенбрукс народився у 1915 році. Його батько мав готель у Брюгге. Рідною мовою Альберта була фламандська, а в школі його навчали французькою.

Згодом молодий Альберт працював у магазині в Брюсселі. У 30-х роках він одружився з Юдіт, яка народила йому дочку Франсін.

Коли почалася Друга світова війна, Альберт вступив до бельгійського війська. Він потрапив у полон до нацистів, які через кілька місяців відпустили його додому. Проте у 1941 році Альберта забрали на примусові роботи до Німеччини. Звідти він тікав два рази.

Втретє Альберта відправили робити дорогу на Волині. Він повідомив сім'ю, що спробує повернутися в Бельгію через схід – через Росію. Це було у 1943 році. З того часу сім'я Альберта не чула про нього протягом 10-ти років.

Літо 1943 року. Ліси Волині. Вояки УПА беруть у полон чоловіка у німецькій шинелі. Він почав кричати: "Бельгія! Бельгія!" І, як виявилося, хотів дістатися Одеси, щоб звідти морем повернутися додому – до Бельгії.

Через деякий час упівці хочуть відпустити Газенбрукса, проте він відмовляється і складає присягу на вірність українському народу. Отримує псевдо "Західний" і стає частиною сотні азербайджанців, бо бельгійської в УПА не було.

Альберту важко давалася служба, проте він виявився поліглотом. Йому доручили слухати радіо і вести міжнародні огляди подій.

У листопаді 1943 року Альберт Газенбрукс був на Першій конференції поневолених народів Східної Європи та Азії, в якій взяли участь упівці-іноземці. Тут він зустрівся із Романом Шухевичем, який саме збирав команду для радіостанції "Самостійна Україна", яка запрацювала у жовтні того року. Альберту запропонували стати диктором.

Газенбрукс погодився, і наступні півтора року життя провів у карпатському селі Ямельниця на Львівщині. Там, в облаштованій криївці, поряд з командою технічних працівників, журналістів і дикторів, він кілька разів на день підходив до мікрофона і французькою, англійською й німецькою розповідав про боротьбу українців всій Європі, починаючи з: "Увага! Увага! Ви чуєте голос "Вільної України!".

"Всі вони (працівники підпільного радіо) не до кінця усвідомлювали, що саме відбувається. Проте у них не було іншого життя, тому вони паралельно займалися і своєю справою, і жили", – каже Олег Криштопа.

Саме це він і намагався показати у своїй книзі, де поряд з роботою на радіо переплітаються любовні історії дикторки Зіни (Валентини Горбаченко) з технічним працівником Романом Божиковським, керівника радіостанції Ярослава Старуха із секретаркою Іриною Гевак, і навіть Газенбрукса з місцевою дівчиною.

Уже в 1944 році, коли фронт відходив на захід, Газенбрукс міг повернутися додому. Проте він відмовився і продовжив роботу на радіо. Після бою з НКВС у травні 1945 року Альберт був єдиним, кого захопили живим.

Далі на Газенбрукса чекав ГУЛАГ, де він був в'язнем вісім років. У 1953 році Альберта відпустили. Він повернувся додому, коли рідні думали, що він уже помер.

"Вона (бабуся) знала, що в нього наче два життя, – розповідала Олегу Криштопі онучка Альберта Гільде. – Одне – тут, з нами, а друге залишилося у вашій країні. І це його друге життя вона ненавиділа. Бо відчувала, що воно – справжнє. Я не думаю, що він був щасливий тут, у Брюгге. Моя бабця, його дружина, мала важкий характер".

"Ця історія була насправді, тому мала вийти у документальній формі"

Першим українським істориком, який досліджував підпільне радіо УПА, був Володимир Мороз. Саме до нього у 2010 році звернувся Олег Криштопа. Історик погодився допомогти з матеріалами, проте не захотів давати інтерв'ю "Машині часу": йому здалося, що в програмі замало науковості.

Згодом Криштопа дізнався про історика Джона Стінена – нідерландця, який випадково натрапив на історію бельгійця в УПА. Знайома Джона перекладала "Музей покинутих секретів" Забужко, і їй потрібно було правильної транслітерації прізвища Газенбрукса.

"Джон Стінен дуже скрупульозний, тому почав цікавитися, що це за людина. В результаті – зібрав матеріалів про Газенбрукса більше, ніж мали українські історики", – каже Олег Криштопа.

Саме матеріали Володимира Мороза і Джона Стінена лягли в основу першого сюжету про "Радіо Афродіту", який вийшов у 2011 році на "Машині часу". Після цього Олег Криштопа захотів написати про це книгу.

"Я не знав, у якій вона буде формі. Говорив про неї з Іваном Малковичем і зійшлися на тому, що це буде художній роман, який вийде у А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА. Потім померла дочка Газенбрукса і виявилося, що дружина Альберта спалила всі його записи зі спогадами. Тоді я зрозумів, що книга справді вийде у художньому форматі, бо для документального недостатньо джерел", – каже Олег Криштопа.

У 2013 році роман на 200 сторінок був на завершальній стадії. Проте почалася Революція гідності, а потім – війна. Олег Криштопа розуміє, що художній роман про підпільне радіо УПА – неактуальна форма. Ця історія була насправді і її треба подати так, щоб це розуміли читачі. Роман має бути документальним.

Олег Криштопа взявся оживляти людей з "Радіо Афродіта": шукав інформацію про них у кримінальних справах, але її виявилося обмаль. Тоді йому вдалося знайти спогади Галини Чуйко і Володимира Макара, які працювали на цій радіостанції. В цей же час Джон Стінен натрапив на спогади Газенбрукса про його роботу на радіо УПА і перебування в ГУЛАГу, які місцевий журналіст записав з розповідей Альберта і опублікував у газеті "Куранти Брюгге".

Влітку 2024 року Олег Криштопа показав кілька фрагментів книги Олегу Париляку, другу й експартнеру юридичної компанії "MORIS", яка є співзасновницею видавництва "Вавилонська бібліотека". Той запропонував видати це. У жовтні 2024 року Олег Криштопа мав готовий рукопис "Радіо Афродіта".

"Олег Париляк показав мені його. Ми мали порадитися, чи видавати цю книгу. Скажу так: наше обговорення тривало всього 20 хвилин і швидко зійшлося до: "Ну давай!", – згадує Мар'ян Мартинюк, старший партнер юридичної компанії "MORIS".

"Ця нагорода – про українське суспільство, яке бачить різницю"

2000 рік. Премія імені Тараса Шевченка отримала статус національної. В одній з розмов з колегами молодий Олег Криштопа сміється, що її отримують нафталінові діди.

9 березня 2026 року – Олегу Криштопі вручають Шевченківську премію. Йому складно це усвідомити. Він зовсім не відчуває себе нафталіновим дідом і розуміє, що це справді найбільша українська відзнака в галузі культури. Йому супер приємно.

"Мені важливо, що цю відзнаку отримав саме роман про УПА. Що президент Зеленський нагороджує книгу про УПА. Ця нагорода – це не лише про мене. Це про українське суспільство, яке п'ять років тому не бачило різниці, біля якого пам'ятника освідчуватися, а тепер її бачить", – каже Олег Криштопа.

Саме п'ять років тому він разом з істориком Іваном Дерейком запустив YouTube-канал "Історія для дорослих". Олег Криштопа розумів потребу переходити з історичною програмою саме на цю платформу. Аудиторія, на жаль, тоді цього не усвідомлювала.

"Нам треба було затягувати людей "чимось смаженим": пікантні теми, як от жінки Шевченка, сексшпигуни. І так тривало до повномасштабного вторгнення", – ділиться письменник.

Березень 2022 року. Олег Криштопа сидить у напівукритті. Він хоче вийти у прямий ефір. Вагається: чи комусь це зараз потрібно? Руки трусяться, але він включає трансляцію. Ніхто не приєднується. Олег Криштопа усвідомлює, що не ввімкнув трансляцію для всіх. Вмикає – і до нього підключаються сотні людей. Пишуть, що також сидять в укриттях і їм важливо слухати про свою історію.

"Українці, які раніше не бачили різниці між собою і росіянами, жили без виокремлення національної ідентичності, в один момент захотіли знати: хто ми такі і чим відрізняємося від росіян, – каже Олег Криштопа і додає: – Запит на українську історію з того часу не спадає. І я знову повторю фразу, яку сказав ще у 2014 році: "Незнання історії не звільняє від відповідальності". Ти маєш знати, хто ти і як таким став".