Капітан душі своєї. Круговерть життя та смерті Олекси Сердюкова – штурмовика, націоналіста і буддиста з Києва

"Ніхто не засудить нас за те, що, закинуті в цій рівнині, вщерть небезпечній, ми намагаємося ухопити життя за чуб, коли тільки випаде така нагода (…)

Порівняно з тими минулими війнами тепер ми помираємо дуже безбарвно й самотньо", – написав у 1910-х роках молодий офіцер Німецької імперії, прозаїк Ернст Юнгер.

У 2020-х ці рядки охайним почерком у свій щоденник переписав молодий ідеаліст Олександр (Олекса) Сердюков.

Він зачитувався літературою про Першу і Другу світові війни та казав, що вони принаймні були чеснішими. Тоді вже не було боїв на мечах, але ще не було дронів, тож вояки зазвичай бачили противника просто в приціл.

Олекса марив захистом своєї країни зі студентських років. "Хапав життя за чуб" з такою силою, що свої 23 роки прожив яскравіше, ніж хтось – ціле століття. І зрештою загинув, як воїни минулої епохи, – після стрілецького бою.

Він залишив по собі велику бібліотеку з книжок, які заповів молодшому другу, свій військовий щоденник та з десяток записників, атмосферні плівкові фотографії з війни, а ще – мотивацію для десятків молодих чоловіків, яких встиг виховати собі на зміну.

Авторка описує історію Олекси з розповідей сімʼї, побратимів, коханої, друзів та учнів, його особистих записів, а також власних спогадів.

"Який я рускій? Я українець". Дитинство

Олекса народився у Києві 14 серпня 2000 року в сім'ї фотографа Сержа та бухгалтерки Євгенії. Батьки розлучилися, коли йому було 5.

І мама, і тато згадують Олексу в дитинстві як дуже спокійного хлопчика.

"Був дуже чемний, слухняний. Він часто ходив зі мною на роботу, бо хворів, і мені не було з ким його лишити. В офісі був великий акваріум із рибами. І от я його там посаджу, і він буде цілий день сидіти, дивитися на риб", – розповідає мама.

Тато також запам'ятав цю зосередженість сина. Каже, навіть подарунки для себе Сашко вибирав дуже довго і ретельно. Спершу обожнював конструктори та супергероїв, потім плейстейшн, а в юнацтві – вже книжки.

"Він міг вибирати іграшки годину. Я казав: "Якщо ти вибираєш серед трьох варіантів, давай купимо всі три". А він ходив, крутив один, ставив назад, підходив до другого, крутив другий, ставив назад, потім третій", – згадує тато.

Сашко з мамою ходив на всі "супергеройські" фільми у кінотеатр "Супутник". Його улюбленим героєм був Людина-павук.

"Він дуже любив Людину-павука. У нього все було: піжами, журнали, фігурки, у яких кожен пальчик згинався. Потім почалися всілякі марвелівські "Примарні гонщики". І я теж прихильницею "Марвела" стала завдяки йому", – каже Женя.

З раннього віку Сашко стійко витримував труднощі, не плакав у літаках чи автобусах, що навіть дивно для дитини. Батько бачив сина в істериці лише двічі: вперше, коли зламався подарований плейстейшн (та зрештою Сашко сам його полагодив). А вдруге, коли в дитячому таборі в Криму його повели на вшанування ветеранів Другої світової війни.

"Він зателефонував мені й почав ридати, бо там ветерани, свічки, музика. Його це все вразило", – згадує тато.

Хоч Сашко був киянином, дитинство проводив у селі татових родичів на Хмельниччині та в селі Кожанка на Київщині. Батько пригадує одну з історій, досить показову для характеру Олекси. Це було в Меджибожі, коли Сашкові було близько 8.

На дамбі купалися місцеві хлопці – вже засмаглі й досвідчені – коли раптом туди прийшов Сашко з татом. Це був один із перших випадків, коли Сашкові вдалось опанувати страх і перемогти.

"У Меджибожі місцеві прийшли на дамбу, вони познайомилися. Зразу хизуються, змагаються: пірнають і через певну дистанцію виринають.

Я кажу: "Давайте влаштуємо змагання". Пірнули. Один виринає, другий, через певну дистанцію третій, а Сашка нема. Приготувався радіти, а його взагалі нема. У мене вже паніка: переборщив, потонув. І десь за метр чи навіть півтора раптом виринає він", – розповідає Серж.

Сашко ходив до школи у Соломʼянському районі. Ріс у російськомовній родині. Та після подорожі до Тунісу, коли їх із мамою переплутали з російськими туристами, назавжди перейшов на українську мову.

"Це якраз був 2014-й рік. Ми йшли по старому місту, а місцевим байдуже: вони чують російську мову, і ти вже рускій. А він каже: "Який я вам рускій? Я українець". Сказав: "Я приїду додому і буду розмовляти українською мовою", – згадує Женя.

Мама ділиться, що син часом виховував її більше, ніж вона його. Каже, Сашка майже неможливо було вивести з себе – він не підвищував голос, тільки дуже суворо дивився, і з цього погляду вже все було ясно.

"Називайте мене тільки Олексою!" Юність і дрейф до правих

Олекса добре вчився у школі. Мама каже, він завжди був гуманітарієм, зачитувався класичною літературою, а ще любив малювати і мав чудову фантазію.

"У дев'ятому класі він закінчив художню школу, і в нас були плани, що він іде в будівельний коледж, а потім вступає на архітектурний.

А потім десь в середині дев'ятого класу сказав: "Мені це нецікаво". Вирішив закінчувати школу до одинадцятого. І за ці два роки у нього повністю перевернулося світосприйняття", – згадує мама.

У старшій школі Олекса, як це завше буває, трохи віддалився від родини. Несподівано для батьків зацікавився націоналізмом, почав активно займатися на брусах і турніках, а вже згодом – боксувати. 

Він вивчав різні ідеології, аж поки років у 16 не опинився у київському осередку "Національного корпусу". Батькам почали приходити штрафи – наприклад, за розклеювання листівок чи банерів.

"Він уже двіжував. До мене приходили адміністративні провадження. Один був за те, що на "Глобусі", на цьому скляному куполі на Хрещатику, повісив якийсь націоналістичний банер", – згадує тато.

Тоді він уже представлявся не Сашею, а Олексою – на манір традиційних прізвиськ українських повстанців. Серж пригадує, як на холодильнику бабусі з дідусем його син повісив папірець: "Називайте мене тільки Олексою!".

Мама тоді не розуміла зацікавлення націоналізмом, але й не обмежувала сина. Вона хвилювалася, та довіряла Сашкові – знала, що він розсудливий і відповідальний чоловік.

У 2018 році Олекса вступив до Київського національного університету імені Тараса Шевченка на філософський факультет за спеціальністю "політологія".

В університеті Сашко був активний: коли його друг Давид став головою Студпарламенту, допомагав йому покращувати студентське середовище.

"Олексу я охарактеризував би як надзвичайну людину. Він колись сказав про одного нашого спільного знайомого, як про людину зі сталевим променем волі. І про Сашка я точно можу сказати, що це була людина зі сталевим променем волі.

Мені здається, він випередив свій вік. Я б не сказав, що йому було 23, він мислив зовсім по-іншому. Сашко справді був чудовою людиною, прекрасним другом", – згадує Давид.

Окрім "Національного корпусу", студентом Олекса долучився до правої організації "Авангард". Постійно відвідував книгарню "Пломінь" в Козацькому Домі на Хрещатику.

"За короткий час він влився в основний колектив. Ми разом брали участь у всіх заходах, походах. Проявив себе як дуже відповідальна й надійна людина, тому його одразу почали залучати до організаційних моментів. Пізніше почав проводити заняття з боксу.

Саня найбільше любив смішно жартувати, завжди був на позитиві. Мій провідник у світ зумерських мемів…" – згадує побратим "Хугін".

Олекса докладав багато зусиль, щоб діяльність організації відповідала потребам сьогодення.

"Авангард" тоді був підкреслено молодіжною організацією. Це був простір, створений молоддю для молоді. І внесок Олекси не в останню чергу зробив можливим таке внутрішнє позиціонування організації. Він завжди був дотичний до будь-якої дії. Де була проактивність, там був Олекса", – розповідає "Комсомол".

Сашко з хлопцями брав участь у патріотичних акціях, зокрема, на підтримку політвʼязнів та закону про українську мову, на підтримку книги про Василя Стуса і проти Медведчука, проти капітуляції та незаконної забудови у столиці. Долучався до маршів 14 жовтня, у день створення УПА і тоді ще День захисників України.

"Році у 2019 він надсилав офіційний запит на перенесення могили Коновальця в Україну. І прийшла відповідь: "Шановний Олександре Сергійовичу, це неможливо через те-то, те-то…" Я думала: може, в нього дипломна чи курсова робота якась. Але це реально була офіційна відповідь про перенесення тіла", – згадує мама.

"Любити Батьківщину означає знати її". Походи і сонцестояння у Холодному Яру

Олекса був хрещений, і ще в шкільні роки кілька місяців ходив до церкви, але в юнацтві став язичником, а в останні роки життя – буддистом.

Він обійшов десятки лісів, скель, ущелин, курганів і гір у різних куточках України. Свідомо обирав саме такий відпочинок, щоб бути поруч із природою, зливатися з нею в одне ціле, з вдячністю приймати і мороз, і спеку.

Він був проти споживацького ставлення до довкілля, цікавився книгою "Волден, або життя у лісі" американця Генрі Торо, і просто обожнював свою землю.

Разом із побратимами з "Авангарду" – зокрема полеглими "Деймосом" і "Булінем" – він був у Горганах в Карпатах, на річці Ірдинь на Черкащині, в Актовському каньйоні на Миколаївщині, на Кінбурнській косі на Херсонщині. Ще до повномасштабної війни щороку відзначав сонцестояння у Холодному Яру, розпалюючи вогнище та купаючись у Гайдамацькому ставку.

Сашко завжди казав, що любити свою країну – означає знати її. Та крім цього, готуватися до її захисту і фізично, і духовно.

Дисциплінований і послідовний, він вів особистий щоденник та з десяток записників. Охайними списками конспектував правила здорового харчування, системи тренувань, правила англійської, основи мови жестів, цікаві слова з української мови та цитати з книжок.

Зі своєї улюбленої книги Юнгера "Вогонь і кров" Олекса виписав багато уривків. Один із них: "Історія пізнається з її епіцентру".

Історичні події, які випали на його молодість, він згодом сповна прожив у ролі штурмовика.

"Якщо не підпишеш, я все одно поїду". Шлях до війська

Ще в університеті Олекса готувався долучитися до "Азову" (тоді ще полку), де служили двоє його однокласників і найкращих друзів дитинства – "Бумер" і "Раптор".

У травні 2022 року він говоритиме з ними по відеозв'язку перед їхнім виходом з "Азовсталі", коли здаватиметься, що виходу з оточеного заводу вже немає і попереду – загибель. Одного з них, Дмитра "Бумера" Предборського, Олекса ще побачить після його повернення з полону у 2023 році. Але до обміну іншого друга так і не доживе. Проте це все буде потім.

Отже, шлях Олекси до армії розпочався у вересні 2018 року, коли на другий день після початку навчання в КНУ він зустрівся з татом у парку Шевченка. За його плечима був військовий рюкзак.

Олекса поставив батька перед фактом, що їде на схід на місяць, і лише попросив "прикрити" його перед родиною.

"Перше вересня – урочиста подія, бо він вступив. Усі щасливі. Друге вересня: "Давай зустрінемось". Зустрічаємось. Бачу: каска, бронежилет. Каже: "Я їду в Авдіївку". Розказав свою філософію, що треба перевірити себе, як мужчину. А як себе можна перевірити, як не в таких подіях?

Сказав, що хтось із батьків має підписати папірець, і "якщо не підпишеш, я все одно поїду". Я кажу: "Ну, давай підпишу. Тільки кожного дня телефонуй". Так ми домовилися. Він попросив лапшу на вуха вішати мамі і діду з бабою", – згадує Серж.

У 2021 році третьокурсник Сашко знову поїхав на фронт "піратом". Разом із другом "Деймосом" вони кілька місяців служили пліч-о-пліч із добровольчим підрозділом "Фрайкор".

Того ж року хлопець почав проходити тести до резерву. Із захопленням розповідав, що багато хлопців не подолали психологічний відбір, а він пройшов його з першого разу.

Те, що нині модно називати аскезою, для Сашка було звичним способом самодисципліни. Він з легкістю міг на пів року відмовитися від спиртного і солодкого або привчати себе до щоденних відтискань, постійно збільшуючи їхню кількість, тож тести для резервістів подолав без проблем.

Хлопець сподівався долучитися до "Азову", щойно закінчить університет, навіть якщо повномасштабного вторгнення не буде. Доля мала дещо інші плани.

Круговерть життя і смерті. Велика війна

Від початку 2022 року, коли війна вже висіла у повітрі, Олекса мав готувати дипломну й закінчувати четвертий курс.

Натомість він постійно був на вишколах, навчав цивільних поводження зі зброєю. Разом з іншими "авангардистами" вони заздалегідь домовилися, де зустрінуться у разі початку повномасштабного вторгнення, перш ніж разом дати відсіч росіянам.

24 лютого 2022 року Олекса вже мав зібраний рюкзак. Близько четвертої ранку хлопець розбудив маму і поставив її перед фактом: він іде захищати Київ, а вона має поїхати до родичів у село, бо його поруч не буде.

З першого дня повномасштабного вторгнення Сашко долучився до добровольчого підрозділу і брав участь у формуванні "ССО Азов-Київ".  Цей підрозділ восени 2022-го став основою Третьої окремої штурмової бригади.

Олекса брав участь у боях за Київщину, але був неоформлений. Коли ж "авангардисти" пішли з "ССО Азов-Київ", він намагався потрапити до них уже в інший підрозділ. Зрештою, після місяців бюрократичної тяганини, у 2023 році Сашко долучився до побратимів у складі 78-го полку "Ґерць" Десантно-штурмових військ.

Олексі подобалося слово "ґерць". Якщо вірити словнику, воно означає "поєдинок", але насправді в ньому сховане щось глибше: відчуття козацької вдачі, авантюризму, запеклості й безстрашшя, а ще чогось вогняного, металевого і дзвінкого, як звук удару шабель одна об одну.

"Щось подібне до коктейлю з розвідки боєм і танцю зі смертю", як писав про свою назву сам полк.

У війську Олекса залишався проактивним: навчав побратимів і намагався зробити свій взвод якомога ефективнішим.

Побратим "Вождь" розповідає, що ще під час перебування на ППД відділення Олекси було єдиним, у якому день починався зі спорту о 5-6 ранку. Багато часу Сашко приділяв тактиці: навіть іншим командирам "підсовував" відповідні книжки.

"Я дуже здивувався, що Олекса молодший за мене. Він ще й по спілкуванню був ерудованою, начитаною людиною", – говорить "Вождь".

Згадуючи Олексу, побратими говорять про його самопожертву. Як він міг залишитися на базі на Новий рік, відпустивши всіх інших, або дати ключі від квартири товаришу, якого знав півтора тижні, щоб йому було де переночувати.

"Нас відпускали на вихідні, коли ми були на ППД. І в якийсь момент кажуть: не буде ніяких вихідних, бо покарання, треба на базі сидіти. На вечірньому шикуванні пацани почали сперечатися з комбатом.

Десь об 11-й нам сказали: можете їхати. А це вже пізно, треба доїхати до Києва. Я розповів, що мені треба шукати, де залишитися. Олекса каже: "Можеш переночувати в мене вдома", і дає ключі. У нього мама вдома, ми знайомі півтора тижня... Не так багато людей одразу дадуть тобі ключі від хати, так щиро", – згадує "Вождь".

Навіть будучи на війні, Олекса продовжував підтримувати друзів по університету. А перед тим, як поїхати на фронт, віддав свою машину другу Давиду, щоб той вчив молодших товаришів водити.

"Йому нічого не було шкода. Він хотів передавати знання і власним прикладом показувати, що таке справжня взаємоповага, підтримка та дружба", – говорить Давид.

Коли "авангардисти" у складі 78-го полку стали ротою, їм дали мобілізованих людей. Олекса особисто спілкувався з кожним із них і записував усе, що міг дізнатися.

"Ми з Олексою і командиром відділення проводили опитування для кожної нової людини. Як потрапив в армію, чого очікує, які завдання може виконувати. Просто, щоб познайомитися по-людськи: які, може, проблеми в людини, чи розуміє він, що потрапив в ідеологічний підрозділ і як до цього ставиться. У нього був серйозний підхід. Він уже за тиждень знав усіх за позивними", – згадує "Вождь".

Восени 2023 року Олекса брав участь у Запорізькому контрнаступі, де дуже мужньо себе проявив, командуючи десантно-штурмовим відділенням.

Опісля проходив навчання у Великій Британії. Після повернення зайняв посаду головного сержанта десантно-штурмового взводу.

"Як командир він проявляв себе лише з кращої сторони. Завжди допомагав не тільки безпосередньо в управлінні його взводом, а в цілому ротою. Дуже дисциплінований, вихований, розумний, фізично розвинений. Користувався повагою серед усієї роти. Для мене він був вірним другом та побратимом", – згадує командир сотні, друг "Цой".

Рідні бачили, як із кожним бойовим виходом Олекса немовби дорослішав на багато років. На обличчі Сашка зʼявлялися зморшки, і Серж помітив у сина якийсь невідомий раніше фаталізм – ніби він усвідомлював, що не доживе до кінця війни.

"Читав одну книгу, і там наводиться фраза Шиллера: "Життя – це не найвища цінність". І це саме про Олексу. Останні роки я саме це відчував при спілкуванні з ним. Відчуття, наче він вислизає із зони як мого впливу, так і взагалі сталих законів буття", – каже тато.

Найбільше Сашка ранили втрати побратимів. Проте він ніколи не скаржився на труднощі. Товариші кажуть, умів розрядити паніку й серед інших. Хлопці завжди могли звернутися до нього з будь-яким питанням.

"В бою Олекса завжди себе проявляв як командир, який розуміє, що робить. Навіть в ситуаціях, коли групу охоплювала паніка, Олекса вмів заспокоїти її. Він завжди самотужки переглядав перед завданням всю групу, вказував на помилки і підказував, як їх виправити. На найважчі задачі йшов перший та вів за собою", – ділиться друг "Єврей".

"Удари не пари – не можна пропускать". Вишколи

Олексі недостатньо було самому стати професіоналом – він прагнув "виростити" гідне покоління нових бійців.

У вільний час, коли Сашко бував у Києві чи Житомирі, він традиційно організовував вишколи від "Авангарду" – вчив поводження зі зброєю, дій у малих групах, такмеду та евакуації. Дехто з його учнів згодом долучився до війська, зокрема до чоти Сашка.

"Вождь" згадує, що заради навчання інших Сашко жертвував особистим часом, який міг провести з коханою Кариною: натомість він брав дівчину з собою.

Окрім авангардистських вишколів, у 2023 році Сашко допомагав розбудовувати "Студентський курінь" у рідному КНУ. Це студентський рух із мілітарним спрямуванням, який заснували друзі "Свідок" та "Патрік".

"Удари не пари – не можна пропускать", – жартував Сашко, коли вчив інших хлопців самозахисту.

Друг "Патрік" згадує: "Він дуже допомагав мені організовувати вишколи, допомагав із матеріально-технічною базою, з транспортом і з інструкторством. Приїжджав до нас, викладав купу всього інформативного. Ми казали: "Дякую, дядя Саша, за те, що ти нас навчив".

Сам Олекса казав, що вірить у войовничу українську молодь.

"День пам'яті Крут – справжній день студента, день української молоді, "народини нового українця".

З повномасштабним вторгненням РФ до лав Сил оборони прийшла молода кров, покоління, що не встигло на війну ʼ14 року. Сам був такий: вишколи, оповідки старших товаришів-ветеранів, книжки-спогади січовиків, дивізійників, коротенькі поїздки на застиглий фронт після усіх "Мінськів". 24 лютого зустрів навіть радо, бо рух завжди кращий за статус-кво.

За майже два роки мотивація лишається, але на передній план виходять дисципліна та професіоналізм. Я починав звичайним козаком, потім був командиром штурмового рою, нині вже старшиною чоти.

День цей особливий ще й тому, що середній вік старшинського складу сотні "Авангарду" – 23 роки. На фото я зі своїм бійцем, другом Діонісом, який у свої 18 бачив більше, ніж дехто – за все життя, якого вишколив та виховав як міг. Сподіваюся, йому це все буде корисно, бо в нього починається власна Одіссея.

Слава Героям Крут, слава українській войовничій молоді!" – написав Сашко 29 січня 2024 року.

На останній вишкіл Олекси у Києві приїхали японські журналісти, яким він розповів про війну і підготовку цивільних. Коли матеріал опублікували, там уже було повідомлення про його загибель.

"Але памʼятай, що я повернуся до тебе". Олекса і кохання

Ще в юності Олекса визначив свої базові цінності: це служіння країні та міцна родина. І служіння таки на першому місці.

Якось ще до повномасштабної війни він розлучився з дівчиною, яку любив, бо вона не прийняла його плани служити у війську.

Але саме перед повномасштабною війною Сашко зустрів своє останнє велике кохання – полтавку Карину Бойко. Вони познайомилися в університетській компанії. Карина також вчилася на політології, лиш на курс молодша.

"В університеті ми з мого першого курсу одне про одного знали. Нас додали в чат групи, і там почав писати якийсь Саша. Я дивлюся – така красива фотографія в нього. Думала, що це наш одногрупник Саша, бо він казав, що з нашої групи, але не прийшов на пари. А потім виявилось, що він на курс старший, тягнув з нас прикол.

Ми не спілкувалися перші два роки, а в кінці мого другого курсу, під час ковіду, я повернулася до гуртожитку. Тоді було дуже багато тусовок на Студмістечку, і на одній з них я "притусувалася" до компанії, де був Сашко. Він був у великому бомбері, здоровий, лисий. Дав попити пепсі-коли, хоча я його дуже злякалася. – Карина сміється.

– Але з того моменту ми почали частіше цією компанією тусуватись. Я ні з ким не хотіла зустрічатись і просто дружила з ним. Йому симпатизували багато дівчат, і я не хотіла бути ще однією, якій він подобається. Але він проявляв до мене увагу".

Перший момент справжньої близькості стався влітку 2021-го, коли Карина з Олексою були на вечірці у Студмістечку на ВДНГ. Вони розговорилися про фотографію і до ранку сиділи спина до спини.

"Це була одна з перших розмов, коли ми балакали про глибоке. Я йому розповіла, що фотографую, але у мене немає плівки. Він сказав, що це гріх – мати плівковий фотоапарат і не мати плівки. І просто з рюкзака дістав мені плівку в подарунок. Я почала казати, що мені незручно. Він каже: "Так, незручно спати на потолку. Бери, фоткай", – згадує дівчина.

Карина з Олексою стали друзями: коли влітку 2021-го він їхав на схід, заїхав до Полтави і надіслав їй фото з вокзалу. Багато консультував її щодо фотографії, часто писав. Карина тоді не знала, що він на війні.

Стосунки перетекли в романтичні аж у січні 2022-го, на день народження спільного друга Давида.

"В один момент він мене приобійняв, і я розтанула. Після цього ми почали більше спілкуватися і планувати зустріч, але він постійно відміняв наші побачення, бо справи, робота...

Я розказувала про це подружкам, і вони казали: "Забудь, він тебе обводить навкруг пальця". Але я вірила, що він дійсно зайнятий. І нарешті дочекалась прогулянки", – каже Карина.

Довгоочікуване справжнє побачення було в лютому: Карина запросила Сашка на виставку, присвячену Небесній Сотні. Тоді він вперше розповів їй про себе і свою родину.

Потім вони пішли кататися на фунікулері. Брутальний зовні Сашко поводився не так, як можна було б очікувати.

"Ми не цілувались і не трималися за ручки", – ділиться дівчина.

Карині дуже запам'яталося, як Олекса соромʼязливо перебирав щось в руках, боячись взяти її за руку. Вона хотіла зробити перший крок, але боялася його злякати.

А потім був перший похід в кіно – на фільм "Носоріг". Перші справжні обійми.

Після кіно Олекса провів Карину додому, і вони ще тричі намотували кола навколо гуртожитка, щоб дочекатися, поки поруч не буде людей. Того вечора, 22 лютого 2022 року, Олекса вперше її поцілував.

Наступного дня Карина мала їхати в Полтаву, а за тиждень повернутися.

"Я сказала, що він мені подобається. Він сказав, що це взаємно, але ми продовжимо розмову, коли я повернусь", – пригадує Карина. Вже наступного дня розпочалась повномасштабна війна.

"Офіційні" стосунки почалися 23 серпня 2022 року. Сашко освідчився Карині в коханні, але попередив: його часто не буде поруч і він може загинути.

"Це була розмова у мене в кімнаті в гуртожитку на підлозі. Ліжко вузьке було, і коли він приходив, ми спали на підлозі. Романтично…

Він казав, що не хоче робити мені боляче. А я сказала, що приймаю всі ризики, бо кохаю його. Так ми і почали зустрічатися", – говорить Карина.

Найбільше в Олексі вона цінувала спокій і розсудливість, а ще – ніжність. Він завжди жалів її у важкі моменти та називав "сонцем" і "булькою". Зцілював від синдрому відмінниці і жартома називав "ідеальна Карина Бойко". Та найголовніше – він розумів її, як ніхто до того.

"Мене захоплювало те, що він мене дуже розумів. Ніби краще, ніж я сама. Чув з півслова, що я хочу. Я могла про щось подумати, а він це вже робить. Один із таких моментів – коли я хотіла почати вивчати якусь іноземну мову і не знала яку. Хотілося якусь нетипову.

І тут Сашко мені дарує україно-болгарський словник. А я йому навіть не говорила про це. Книгу він підписав: "Щоб не забувала своє коріння, моя болгарочка", – ділиться Карина.

Дівчина одразу прийняла, що війна завжди буде третьою у їхніх стосунках.

Олекса ж намагався зберігати романтику навіть попри службу. Якось подарував Карині ще одну плівкову камеру, щоб дівчина більше займалася улюбленою справою.

Постійно намагався здивувати – особливо любив приїжджати несподівано. Хоча інколи Карина встигала розгадати, що він запланував, більшість сюрпризів вдавалися.

Одного разу, наприклад, несподівано приїхав на день народження коханої.

"Напередодні свого дня народження я приїхала до нього в Житомир і побула поруч кілька днів. І прямо на день народження мені довелося поїхати назад в Київ. Святкування перенесла на вихідні. Сашко мені казав, що, скоріше за все, не приїде. Я покликала друзів.

Мав доєднатися ще один товариш. Але разом з ним доєднався і Сашко. Ми про це не знали. Він зайшов в кімнату, і це було так приємно", – ділиться дівчина.

Карина одразу сподобалася батькам коханого. Коли Сашко приїжджав у Київ на вихідні, у них була традиція: щонеділі вони з Кариною і його татом ходили разом снідати. Одного разу Олекса влаштував сюрприз їм обом.

"Сашко сказав: "Ну все, я завтра їду на війну". Вже я засмучена, Серж засмучений. Потім сказав, що йому треба відійти. Приходить, кладе на стіл папірець і каже: "Читайте". А там написано, що йому дали відпустку. Ми так зраділи.

Поїхали на дачу, де він не був ще з дитинства. Це був дуже класний відпочинок. Нас доглядали його бабуся з дідусем, ми нічого не робили, тільки бавилися. Ходили пити ситро на станцію, підкладали під поїзд монетки і потім шукали їх", – згадує дівчина.

Карина ділиться, що поруч із Сашком завжди ставала сміливішою. Один зі спогадів, до якого вона повертається досі, – їхня поїздка на кар'єр у Житомирі.

"Він підштовхував мене стрибнути у воду зі скелі, а я дуже боялася. Пам'ятаю, як стояла на скелі, а він був позаду і говорив: "Давай, в тебе все вийде". Ми стрибнули разом, тримаючись за руки. Я досі згадую цей момент, коли мені страшно зробити щось або вийти зі своєї зони комфорту", – говорить вона.

Що важче ставало на фронті, то сильніше Карина відчувала, що може втратити коханого. Тривожне передчуття з'явилося, коли вони разом ночували в Житомирі, і Олекса дуже рано прокинувся, щоб відвезти свого побратима на ППД.

"У Сашка була можливість побути зі мною довше, але він хотів виручити друга. Я тоді подумала, наскільки він відданий... І що в момент, коли допомога буде потрібна йому, йому можуть не допомогти", – каже Карина.

Під час наступної зустрічі у Києві вона запитала про те, чого найбільше боялася: "Що мені робити, якщо ти загинеш?".

Сашко відповів, що вона могла б об'єднати жінок із родин "авангардистів": дружин, дівчат, матерів, сестер, щоб вони підтримували одна одну. Карина загорілася цією ідеєю, але до останнього сподівалася, що найстрашнішого "якщо" не станеться.

Якось у бургерній в Києві, де у закоханих було побачення, Сашко намалював їх двох на стіні й підписав: "Перед полігоном… Але помни, що я повернуся до тебе". Карина тішилася вірою в ці слова.

На початку 2024 року сотню "Авангарду" відправили на Донеччину. Олекса не раз казав коханій, що відчуває: Авдіївську кампанію він не переживе. Вона ж постійно просила його не помирати й обіцяла доглядати, якщо він отримає поранення.

Востаннє вони побачилися під час вишколу в Києві. Карина сподівалася, що це не прощання.

"Я думала, що він іще приїде на наступні вихідні. Він привів мене до під'їзду, поцьомав у лоб і поїхав", – говорить дівчина. Це був останній раз, коли вони бачилися.

"Коли Сашко загинув, Серж отримав його сумку, в якій був щоденник. Я його не читала, але Серж розповів, що там був запис і про той день на кар'єрі. Сашко написав "хоча Карині було страшно, вона все одно зібралася з духом і зробила це". Мене вразило, що для нього цей момент теж був важливим.

Я взагалі дуже вдячна Сашкові за такі уроки. Він завжди підштовхував мене ставати більш самостійною і сильною. Коли ми ходили в заклади, він жартував: "Давай, сама кажи тьоті, що ти хочеш". Усе це змінювало мене на краще. І я йому дуже вдячна", – говорить Карина. З її очей течуть сльози.

"Був радий знайомству". Останній бій

Головний сержант взводу Олександр Сердюков прийняв свій останній бій 20 березня 2024 року під Авдіївкою, в населеному пункті Тоненьке. Його останні слова перед виходом були "Хай живе Авангард", згадує побратим "Бомбер".

Завдання було – зайти на позиції та підмінити суміжників. Близько 6-ї вечора командування дало наказ, що об 11-й треба висуватися, тож часу на підготовку майже не було.

Зі слів авангардистів, тоді вони ліквідували 12 росіян, але самі потрапили у засідку.

"Олекса як командир, головний сержант взводу, взагалі повинен був залишатися "на тилових". Або навіть якщо заходити, то іти або всередині, або в кінці групи. Але він вирішив, що буде заходити з першою групою, щоб, якщо треба буде евакуюватися або міняти когось, він пройшов весь маршрут і знав усі точки. Він проявив себе як лідер.

Хлопці мали поміняти першу посадку перед селом. Вони йшли по посадці над нею, яка загиналася буквою "Г". [Росіяни] в оцей куток "Г" залетіли і відрізали наших хлопців від суміжників. Відділення Олекси вирішило не відкочуватися назад, а просуватися вперед до суміжників, із ними з'єднатися і разом дати бій", – згадує побратим "Вождь", на той момент головний медик роти, який перебував на командно-спостережному пункті під час бою.

Почалися стрілецький бій та артилерійські обстріли. У перші 15 хвилин бою Олекса отримав легке поранення.

"Ми буквально не дійшли метрів 500, і ворог почав масштабний штурм. Вийшло так, що ми попали в клешні. Олекса отримав вторинне поранення. Ми почали щільно вести бій", – розповідає "Бомбер", на той момент командир відділення.

Тоді Олекса ще сказав побратимам, що все окей. "Уламок, маленький уламок", – чути його слова на відеозаписі. У хаосі він продовжував командувати боєм.

Щоб урятуватися від обстрілів, потрібно було дійти до укриття. Коли ж хлопці продовжили рух, по них почав працювати противник.

"Я Олексі говорив, що по нас працює, по-моєму, снайпер. Нам постійно треба було йти вперед, щоб дійти до укриття. Ми спробували ще пару кроків уперед пройти. Отримав мій гранатометник кульове, отримав помічник гранатометника кульове. Я не особливо тоді в той сектор дивився – вів вогонь по ворогу. Олекса був найближчим до них і почав надавати допомогу побратимам", – згадує "Бомбер".

У момент, коли Сашко рятував інших, він сам отримав кульове поранення в руку. "Бомберу" ззаду почали кричати, що в нього "трьохсоті", і Олекса один із них.

"Я роблю маневр назад, дивлюсь обстановку і розумію, що Олекса лежить трьохсотий. Троє хлопців були поранені. Їх потрібно евакуювати, а я навіть не можу знати, у якому вони стані. Вони на відкритій ділянці, у такій лисій посадці, де, якби хтось із наших хлопців спробував підійти до них, отримали б теж кулю в лоб. Сектор контролював ворожий піхотинець.

Я розумію, що потрібно надавати допомогу Олексі. Кричу, виходжу з ним на голосовий контакт. Він говорить, щоб ми відходили. До останнього він говорив, щоб ми кидали позицію та йшли, щоб ми залишали їх", – згадує "Бомбер".

Вцілілі побратими, "Бомбер" і "Сем", намагалися забрати поранених. Двох хлопців відтягнули одразу, і вони поповзли у тил, де друга група з чоти "Авангарду" дала відсіч ворогу.

"Коли ми підтягнулися до Олекси, він спробував зробити перебіжку до нас, підвищив силует, і друга куля влучила йому в щоки, простріливши обличчя. Через це він не бачив, куди повзти. По голосу ми вели бій. Він контужений був, повзав по колу. Турнікет не встиг собі нормально накласти на руку, якусь частину крові втратив.

Ми підбігли до нього, взяли під руки, почали робити відтяжку, а по нас [росіяни] почали коригувати дрони скидами та 120-мм мінометом. Після чого ми пару разів зробили маневр у берпі: впали-встали, впали-встали. Олекса уже не міг рухатися, у нього не було сил", – каже побратим.

Олексу намагалися перебіжками евакуювати до кінця посадки, де перебували дружні сили. "Бомбер" і "Сем" кілька годин тягнули Олексу, який просив покинути його. Зрештою, Сашка лишили біля місця, яке могло слугувати укриттям, і вирушили по допомогу, сподіваючись повернутися зі свіжими силами та продовжити евакуацію.

"Коли ми прибігли в бліндаж, тим двом хлопцям почали надавати допомогу медики. Ми говорили, що Олекса буквально в ста метрах у посадці, потрібно за ним вирушити, зібрати групу.

Нас почали FPV-шками забивати в тому бліндажі. Працювали танки, нам не давали висунути голову. Хотіли просто замурувати, заживо похоронити. Коли ми зробили відкат назад, в ту посадку заїхала БМП, скинула десант, прилетіли осколки, касетні боєприпаси. У район посадки, де був Олекса, почали навалювати з усього", – згадує "Бомбер".

Командири понад усе хотіли витягнути Олексу, каже "Вождь". Та евакуація під щільним вогнем виявилася неможливою. Командир кілька разів "запускав" евакуаційні групи, які мали забрати Сашка, але вони ставали пріоритетною ціллю ворога, і рятувати треба було вже їх. Друг "Рембо" зник безвісти, намагаючись евакуювати Сашка.

Потім в сектор відправили "коробочку" техніки, щоб витягти Олексу, але й вона потрапила під удар противника.

"Ми сиділи до самого ранку, максимально хотіли витягнути Олексу, але, на жаль, не могли цього зробити. Від командира нам подавалася команда: "Вперед-вперед, забрати хлопців". І загинули й потрьохсотилися хлопці, які не повинні були бути на тій операції (…)

Наскільки я пам'ятаю, нам сказали зробити відкат. Ми відійшли з тих позицій. Після того більше туди не поверталися", – говорить "Бомбер".

В останні години життя Олекса ще виходив на звʼязок по рації, а під вечір 21 березня настала тиша. Відтоді про нього не було жодної звістки.

"Я дуже важкий трьохсотий, скоріш за все помру. Трьохсотий в голову… Плюс, я умираю, прийом… Був радий знайомству", – казав Олекса на останніх збережених записах ще під час бою.

Йому було 23 роки. За пів року мало виповнитися 24. Офіційно він вважається зниклим безвісти, але побратими не залишають надії, що він живий.

Тіло Олекси, ймовірно, так і залишилося на полі бою на Донеччині – серед "тисяч інших незнаних нам, що їх кості порозкидані або тайком поховані", як сказано в молитві українського націоналіста. Хоча побратими не побачили його, коли оглядали місцевість із дронів.

"Мені дуже прикро, що з Олексою вийшло саме так. Він був дуже сміливою, щирою, доброю, відповідальною людиною… Я після цього виходу багато думок через себе проганяю: "А чому ми не зробили так?" І це "чому" по цей час собі задаю", – зізнається "Бомбер".

Інші побратими додають, що в тій операції відбувся збіг усіх можливих несприятливих обставин: від непродуманого завдання до переваги противника в озброєнні.

"У нас було купа спроб його евакуації, але через те, що противник мав велику кількісну перевагу в ударних дронах, скидах з БПЛА та і в цілому в озброєнні, – постійно вів спостереження над тим районом та здійснював ураження особового складу.

Через те, по суті, ніхто так до нього і не зміг підійти. Зрештою, противник зміг закріпитися в міжпозиційному просторі. І тому ця територія, де був Олекса, різко стала сірою зоною", – говорить "Цой".

"Нехай доля кидає кожного, як корабель у морі". Дхарма

Востаннє Женя бачила сина на Новий рік, коли він приїжджав до Києва. А тривожне передчуття зʼявилося у лютому 2024-го, приблизно за місяць до його загибелі.

Тоді Олекса попросив батька надрукувати його портрет у рамці для всіх найближчих родичів. Тато спеціально обрав білу рамку, щоб фото не нагадувало траурне. Але мама відчула, що станеться щось жахливе.

22 березня їй прийшло сповіщення від ТЦК, що син зник безвісти.

"Передчуття було, коли цю кляту фотографію прислали мені. Зараз всюди цей портрет, навіть у мене на телефоні, але я цю фотографію не люблю. Щоразу хочу її поміняти, і рука не піднімається. Коли її прислали, – все, у мене все рухнуло всередині", – згадує Женя.

Та сама фотографія – це знімок із фотосесії чоти "Авангарду" після британських навчань: Олекса у маруновому береті, усміхнений, з незмінним патчем Defend Dharma.

"Дхарма" має різні значення: у буддизмі – вчення Будди, природний закон; в індуїзмі – універсальний космічний порядок, вічний закон, мораль, обов'язок, чеснота, праведність. Усі ці значення одночасно втілювались у шляху, який обрав Олекса.

"Нехай доля кидає кожного, як корабель у морі. І тільки так можна зрозуміти, хто ніщо, а хто капітан душі своєї", – написав якось Сашко, перефразовуючи один вірш.

Він сприймав світ як пригоду, "круговерть життя та смерті", як одного разу сказав. Але не подумайте, що йому було нічого втрачати.

Сашко мав багато планів і мрій. Думав вступити до магістратури на рідний філософський, казав татові, що хоче будувати військову карʼєру, а також мав серйозні наміри з Кариною. Ми разом планували піти у парний похід до Трахтемирова та поїхати дивитися на бабаків в Альпи.

Він дуже хотів жити, але усвідомлював, заради чого воює, і казав, що "завжди робить те, що потрібно".

"Олекса був органічним провідником ідей, які сповідував. Це дуже рідкісна якість. У нього це було в тій мірі, щоб можна було ділитися з іншими людьми. І цей його поштовх, ця іскра ще даватимуть плоди", – вважає "Комсомол".

Після загибелі Сашка більшість авангардистів із 78-го полку перейшли до Третього армійського корпусу.

Батько Олекси дбайливо облаштував меморіальне місце на Майдані Незалежності в памʼять про сина. Незадовго до загибелі Сашко сказав йому, що щасливий бути там, де він є, поруч із побратимами. Це єдине, що бодай трохи втішає Сержа.

"Я прочитав його щоденник. Один із останніх записів там був про те, що краще загинути в бою, ніж від хвороби в старості", – ділиться тато.

Мама Олекси стала справжньою подругою для його побратимів, друзів та інших батьків "авангардистів", які втратили своїх дітей. Вона їздить майже на всі акції, присвячені зниклим безвісти, вишколи, стрільби та сонцестояння у Холодний Яр.

Карина, дівчина Олекси, після його загибелі почала допомагати рідним полеглих побратимів коханого. Вона досі фотографує на плівкову камеру, подаровану Сашком, – використовує її тільки для особливих моментів.

"Сашко мені говорив: "Я не переживу цю війну". А я казала: "Роби, що хочеш, тільки не вмирай". Коли прийшла звістка про те, що він зник безвісти, я подумала, що він, як завжди, дотримується свого слова", – ділиться дівчина.

Юнаки, яких вишколював Олекса, потроху доєднуються до війська. Дехто з них уже загинув.

За життя Олекса встиг скласти заповіт: просив, щоб із ним прощалися під вірші Стуса, і щоб усі сміялися, а не плакали. Але поховання досі не було. Сашко офіційно перебуває у статусі "зниклий безвісти" – суд відмовив батькам у визнанні його загиблим.

Зараз єдине бажання його родини – повернути тіло, або бодай домогтися визнання смерті.

"Я не можу безкінечно всьому світу кричати, що це теж герой. У нього теж є ім'я. А люди зниклих безвісти не пам'ятають. Їм медалі не вручають...

Я з тих мам, які мріють поховати сина. Я заздрю тим, хто поховав...Тому що зниклий безвісти – це найтрешовіше, що може бути", – ділиться Женя.

Єдиним місцем, куди до Олекси можна прийти, став стихійний меморіал на Майдані Незалежності. Там стоїть та сама Сашкова фотографія, і завжди є свіжі квіти.

Олена Барсукова, Українська правда. Життя

***

Від авторки

Я можу дуже багато і дуже емоційно розповідати про друга Олексу. Щирий, чесний, справедливий, дотепний, веселий, турботливий, чуйний, із бездоганним почуттям гумору, справжній друг, інтелектуал і воїн. Та якщо втамувати емоції, я б охарактеризувала Олексу двома головними словами: баланс і розсудливість.

Він умів відділяти головне від другорядного. Прагнув до найвищих чеснот, надихаючись мемуарами українських націоналістів та "Бгаґавад-Ґітою", але водночас ніколи не був зверхнім, не мав снобізму. Він був дуже щирим і простим у спілкуванні, не боявся висловлювати почуття.

Був холодним і раціональним, коли того вимагала служба, але не міг пройти повз милу собаку на вулиці, не почухавши її, не раз допомагав притулку для тварин. Підтримував себе у спортивній формі, але не відмовлявся від улюблених пиріжків з капустою в їдальні КНУ, піци з "Автостанції" та легендарних для всіх студентів КНУ млинців у парку Шевченка. Слухав блек-метал і панк-рок, але міг потанцювати під якусь ліричну пісню з 80-х.

Він цитував Геракліта ("Війна – батько всього") і МС Петю. Він справді був найдотепнішим, наймудрішим та найвідважнішим із людей. Але при цьому незмінно скромним.

Якось я написала Олексі, що пишаюся ним. Він відповів: "Я тобою. Напишеш може колись про українське втрачене покоління. Де будуть наші усміхнені пики".

Нарешті я можу сказати: я написала про тебе, друже. Дякую тобі за все.