"Тиша в тилу лякає більше за вибухи". Як адреналінова пастка заважає ветеранам повернутися до цивільного життя
Порушення сну, постійна тривога, панічні напади, агресивна поведінка, відчуття емоційної порожнечі – з такими станами сьогодні дедалі частіше стикаються українські військові. Частину цих розладів вдається стабілізувати під час служби, але багато з них накопичуються і потребують тривалої фахової допомоги.
На жаль, попри масштабність проблеми, на системному рівні вона досі не має комплексного вирішення, а брак кваліфікованих клінічних фахівців лише поглиблює кризу.
Як війна впливає на психіку захисників, з якими викликами країна зіткнеться після повернення бійців до цивільного життя, а також про досвід роботи з військовими та "Госпітальєрами" розповідають лікарі медичної мережі "Добробут" – головний психіатр Петро Ліхтанський та лікар-психіатр Павло Будьонний, які працюють з військовими медиками в межах безоплатної програми психічної допомоги "Заради тих, хто рятує".
Психічні травми війни: з чим найчастіше стикаються військові
Сьогодні у структурі психічних розладів у військових найчастіше фіксують посттравматичний стресовий розлад (ПТСР), а також тривожно-депресивні стани. За словами лікарів, з досвідом ПТСР так чи інакше стикається практично кожен військовий, однак його прояви можуть бути дуже різними – від порушень сну та флешбеків до важких станів із галюцинаціями та неконтрольованою агресією.
Паралельно з цим фахівці спостерігають зростання кількості тривожних розладів, які часто проявляються панічними нападами. Це моменти найвищого рівня тривоги, яка може виникати раптово. Військовий у такому стані може схопити зброю або гостро реагувати на людину, яка намагається допомогти без запиту.
"Психічні розлади у військових часто формуються за принципом піраміди, в основі якої – тривожні розлади. Вони найпоширеніші. Далі йдуть депресивні розлади – їх менше, але приблизно у 40% випадків вони поєднуються з тривожними. Тому психічне здоров'я військових не можна зводити до одного діагнозу – це завжди комплексна картина", – зазначає лікар Будьонний.
Ще однією серйозною проблемою залишаються наслідки мінно-вибухових травм і пошкодження головного мозку. Часто у медичних документах зафіксована лише одна травма, хоча насправді бійці можуть пережити десятки контузій. Після короткого відновлення вони повертаються на службу, але наслідки залишаються: порушення пам'яті, концентрації, емоційної стабільності. Лікарі наголошують: без системної допомоги і лікування ці проблеми лише поглиблюються.
Найскладніший крок – визнати проблему
Одним із найважчих етапів на шляху до відновлення є визнання проблеми. За словами лікарів, більшість військових переконані, що з ними "все нормально", і часто просто не помічають змін у власному психічному стані. Безсоння протягом трьох-чотирьох діб, різкі спалахи агресії або постійна напруга можуть сприйматися як нова норма, хоча для фахівця це вже очевидні симптоми розладів.
"У моїй практиці були випадки, коли друзі втрьох приводили одного бійця, який до останнього відмовлявся від лікування, поки його не залишали в медичній частині під наглядом", – згадує лікар Ліхтанський.
Сам процес лікування залежить від тяжкості стану. Якщо психолог бачить, що людина може впоратися з симптомами через психотерапію, робота продовжується в межах психологічної підтримки. Однак це можливо переважно у легких випадках. Коли ж необхідна медикаментозна допомога, військового скеровують до психіатра для призначення амбулаторного або стаціонарного лікування.
"Поєднання роботи психолога та психіатра є доволі продуктивним, проте ідеальна модель – це підключення до цього дуету соціального працівника. Досвід "Госпітальєрів" та БФ "Янголи Азову" показує, що закріплення окремого фахівця з супроводу, який координує та комунікує з бійцем на кожному етапі, працює найкраще. Людина відчуває підтримку і не залишається сам на сам із паперами та діагнозами", – пояснює психіатр Ліхтанський.
Водночас лікарі наголошують: у реаліях війни повноцінне відновлення часто просто неможливе.
"Я чесно кажу пацієнтам: зараз я не можу повністю вас вилікувати. Максимум, що ми можемо зробити під час війни – "підморозити" стан до мирних часів. Якщо людина роками перебувала в надзвичайно важких умовах – на фронті, у полоні, під постійною загрозою смерті – відновлення не може тривати кілька тижнів. Це процес, який іноді займає роки.
Головне – прибрати сам тригер травми. Але проблема в тому, що більшість військових після лікування знову повертається на фронт. Вони знову переживають ті самі події, і причина травми нікуди не зникає. Тому моя задача зараз – стабілізувати стан і допомогти людині втриматися, поки не з'явиться можливість повноцінного відновлення", – говорить лікар Будьонний.
"Дякую Богу, що права рука ціла": як війна гартує бойових медиків
У 2023 році в "Добробуті" стартувала програма безоплатної психологічної допомоги госпітальєрам "Заради тих, хто рятує". В межах цієї програми лікарі Центру психічного здоровʼя провели понад сто сеансів терапії та консультацій психіатра. За їхніми словами, психологічний стан госпітальєрів майже не відрізняється від стану військових, які безпосередньо беруть участь у бойових діях.
Госпітальєри евакуйовують поранених під обстрілами та працюють у тих самих екстремальних умовах, тому і спектр психічних розладів у них подібний: посттравматичні стресові розлади, тривожно-депресивні стани, іноді – порушення харчової поведінки.
Водночас лікарі відзначають одну важливу відмінність: бойовим медикам зазвичай легше звернутися по допомогу. Завдяки професійній підготовці вони краще розпізнають симптоми у себе і швидше погоджуються на підтримку фахівців.
Відрізняється й інтенсивність допомоги. Якщо медику під час ротації іноді достатньо однієї консультації психолога на тиждень, то для бійця, який тривалий час перебував у зоні активних бойових дій, підтримка часто має бути значно інтенсивнішою – дві або три сесії на тиждень.
"У моїй практиці був яскравий приклад – дівчина-госпітальєрка, яка потрапила під обстріл і отримала важке поранення плеча, проходила лікування у нашій багатопрофільній лікарні. Ми почали роботу ще в травматології, коли вже були очевидні прояви ПТСР. Протягом пів року вона регулярно відвідувала психолога, приймала медикаменти і поступово поверталася до нормального функціонування.
Попри те, що рука так і не відновилася повністю, вона знову вирішила поїхати на ротацію. Сказала тоді: "Дякую Богу, що поранила ліве плече – правою рукою я можу продовжувати працювати". Це один із тих прикладів, завдяки яким ми розуміємо, чому наша країна тримається", – розповідає лікар Ліхтанський.
Повернення з війни: виклик для ветеранів і держави
Повернення та адаптація до цивільного життя – одне з найскладніших випробувань для військових. Досвід американських воєн у В'єтнамі та Іраку показує: справжня хвиля психологічних криз часто накриває ветеранів не одразу, а через 3-5 років після завершення бойових дій. Саме тому працювати з цією проблемою потрібно вже зараз. Втім, сьогодні держава поки не здатна системно охопити всю цю категорію людей, в першу чергу через брак кваліфікованих кадрів.
"Адаптація до цивільного життя – дуже індивідуальний процес: хтось пристосовується за тиждень, а хтось не може і за рік. Люди, які тривалий час жили в умовах надвисокого стресу, у тилу відчувають порожнечу. Їм бракує звичного "адреналінового" ритму.
Саме тому деякі з них прагнуть повернутися назад у зону бойових дій – там, серед пострілів і вибухів, вони іноді почуваються навіть комфортніше та безпечніше, ніж у мирних містах. Неможливість пристосуватися до тиші стане одним із найбільших викликів для країни після війни", – пояснює лікар Ліхтанський.
Фахівці наголошують: повернення військових до цивільного життя має бути комплексним процесом, який поєднує медичну допомогу та соціальну політику. Без соціального супроводу демобілізованій людині складно орієнтуватися у бюрократичних процедурах: оформити інвалідність, подати документи до органів соцзахисту, знайти реабілітаційний центр чи отримати психологічну підтримку.
Одним із ефективних рішень могла б стати система персонального супроводу – коли за ветераном закріплюється фахівець, який допомагає координувати медичну, психологічну та соціальну допомогу. Проте сьогодні подібні механізми на державному рівні майже відсутні.
Олена Докова, керівниця соціальних проєктів медичної мережі "Добробут", спеціально для УП. Життя.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.