"Журналістику хакнули"? Розмова про (само)цензуру в Україні

У Києві відбулася щорічна конференція "Медіадні Премії імені Георгія Ґонґадзе", під час якої провідні журналісти, редактори, медіаменеджери, комунікаційники і представники бізнесу говорили про виклики та тенденції у медіапросторі України і за кордоном.

Серед цьогорічних тем – цензура та самоцензура під час війни, роль медіа у медіації та реінтеграції суспільства, підходи для зменшення медіатравматизації, роль соцмереж та месенджерів, висвітлення війни у світі місінформації та дезінформації та інші.

Відкривала "Медіадні" виконавча директорка Українського ПЕН Тетяна Терен.

"Найважливіша місія Премії імені Георгія Ґонґадзе – формувати і об’єднувати нашу спільноту, спільноту, яка має одні цінності, спільне розуміння, куди ми маємо рухатися і якою ми хочемо бачити журналістику України", – сказала вона.

Цензура і самоцензура: чи є вони в Україні?

Першу панель "Цензура та самоцензура під час війни" модерував політичний оглядач, журналіст "Української правди" Роман Романюк.

Основне питання дискусії стосувалося того, чи є в Україні зараз цензура і чим, власне, вона є – досягненням спільного блага чи елементом політичної доцільності?

На думку модератора, цензура прийшла до нас як спадок доцифрової епохи.

"Це спадок часу, коли можна було фізично взяти під контроль певну обмежену кількість всім відомих редакцій чи засобів зв'язку, і, таким чином, встановити контроль над тим, що відбувається", – переконаний Роман Романюк.

Відеоблогерка, лекторка та письменниця, авторка та ведуча радіо й телепрограм з інфогігієни Оксана Мороз звернула увагу на цікаву ситуацію: під цензуру зараз підпадають ті, хто має самоцензуру, і не підпадають ті, кому б здалося мати щось навіть більше, ніж цензура. Зокрема, йдеться про Telegram-канали чи Tik-Tok.

"Де-факто, якщо ми копнемо у свободу слова, то зараз свобода слова прирівняна до свободи слова бота, тобто штучно створеного елемента. І якщо подивитися, як вони підпадають під правила тієї чи іншої цифрової платформи, то їм (платформам, – ред.) невигідно блокувати штучні елементи. Натомість вони дотримуються всіх правил стосовно справжніх людей", – каже вона.

Народний депутат Верховної Ради від "Голосу" Ярослав Юрчишин переконаний, що в Україні є лише спроби цензури, але цензури як такої – немає, зокрема у соцмережах. Водночас він визнав, що медіа мають набагато вищий рівень довіри, "ніж ті, хто хотіли би, прагнуть їх цензурувати". При цьому, за словами нардепа, в Україні є "недолугість стратегічних комунікацій", бо ми часто не формуємо необхідні нам меседжі, і як держава реагуємо дуже запізніло.

На думку ексрадниці зі стратегічних комунікацій Головнокомандувача ЗСУ, громадської та державної діячки, історикині, кандидатки філософських наук Людмили Долгоновської, суть стратегічних комунікацій – бути проактивними, транслювати свій меседж.

"У сучасному інформаційному світі ти не можеш контролювати всі наративи, не можеш домінувати, це завжди залежить: може десь противник підсилювати, десь неформальні актори грають. Але принаймні офіційна позиція має бути озвучена. Я за військову цензуру, але я проти державної цензури, коли говорять, кому говорити, що, де і як", – наголошує вона.

Медіаменеджер, ексзаступник головного редактора Gazeta Wyborcza Єжи Вуйчик поділився своїми спостереженнями щодо цензури серед польських медійників.

"У нас протягом восьми років при владі була партія "Право і справедливість", яка фактично захопила ЗМІ. Пропаганда нищила суспільство, розділяла людей. В українських медіа такого точно немає. Це як Russia Today, але польською мовою проти своїх опонентів. Після того, як змінилася влада, цих людей звільнили.

Але якщо щось відбувається протягом восьми років, то це змінює поведінку не тільки журналістів державних каналів, які отримали гроші від уряду, а й поведінку людей з незалежних, демократичних ЗМІ. Ніхто не буде радий, що я про це кажу, але вони бояться, що одного дня, якщо критикуватимуть цю владу, їх теж звільнять. Тож вони поводяться дуже м’яко", – каже він.

"Битва" медіа та соцмереж – хто виживе?

Панель "Медіа майбутнього: роль соцмереж та месенджерів" під модерацією ведучої телеканалу "Київ 24" та громадської діячки Ілони Довгань стосувалася трьох питань – поширення контенту, головних небезпек і прогнозів щодо інновацій майбутнього.

За словами  експерта з інформаційних технологій, піар-консультанта Андрія Коваленка, соцмережі дозволяють державі достукатися до різних сегментів аудиторії. Він вважає, що держава має розвивати всі напрямки – Tik-Tok, Viber, Whatsapp, Telegram – з погляду виробництва та дистрибуції контенту, але не для спілкування від імені держави.

"Держава має бути насамперед креативною, залучати до співпраці популярних у соцмережах людей, співпрацювати з ними, щоб бути сучасними", – переконаний він.

Ілона Довгань нагадала, що Закон "Про медіа" дозволяє Telegram-каналам, як і іншим спільнотам у соцмережах, реєструватися як онлайн-медіа, однак питання контролю досі не визначено.

Водночас, на думку  співзасновниці та головної редакторки українського інтернет-видання "Бабель" Катерини Коберник, блогери займаються не журналістикою, а емоційним обслуговуванням людей.

"Між тим, щоб отримувати інформацію і коли тебе емоційно будуть обслуговувати, переважна більшість людей у всьому світі обирає емоційне обслуговування. І коли кажуть, що журналістику хакнули, то так, хакнули. Це було неважко", – сказала вона, додавши, що "монополія журналістів уже втрачена".

Коментуючи майбутні перспективи, співзасновник та головний редактор "ШоТам?" Сергій Колесніков припустив, що у битві медіа та соцмереж виживуть медіагіганти.

"Інші будуть змушені бути крафтовими виробниками маленьких продуктів зі своєю невеликою, але лояльною аудиторією. Або шукати інших способів реалізувати себе", – переконаний він.

Водночас, на думку виконавчого директора "Української правди" Андрія Боборикіна, навіть великі сайти у майбутньому не будуть великими.

"Ми все більше бачимо ознак, що модель медіа як місця, де відбувається велике споживання контенту, великий трафік, мільйонні перегляди поступово закінчується. Від цього закінчується і традиційна модель рекламної монетизації, коли ти продаєш увагу, яку генеруєш своїм контентом. Довгостроковий тренд такий, що ця модель буде замінена моделлю прямого спілкування з читачем і прямої монетизації від нього", – заявив виконавчий директор "Української правди".

Чи є в Україні поляризація суспільства?

Панель "Звільнені території та повоєнна Україна: роль медіа у медіації та реінтеграції суспільства" модерувала українська письменниця, адвокатка, правозахисниця, телеведуча, радіоведуча Лариса Денисенко. Дискусія стосувалась поляризації суспільства та методів взаємодії з нею.

На думку Лариси Денисенко, коли йдеться про медіацію і практики примирення чи порозуміння, першою йде комунікація.

"Особливо, якщо люди по-різному заряджені, особливо, якщо у нас у всіх абсолютно різний досвід проживання війни. Кожен індивідуальний, має різний поріг того, з чим він справляється або не справляється", – вважає вона.

Зі спостережень журналіста, медіакритика, креативного директора Lviv Media Forum Отара Довженка, поляризації суспільства радше немає. При цьому він зауважив, що різні групи українців за останні десять років і особливо за останні два з половиною роки проживають дуже різні досвіди, які надзвичайно важко узгодити між собою.

"У моєму розумінні чесні розмови про майбутнє, в тому числі в медіапросторі, значною мірою табуйовані. Тому що неможливо припустити вголос, що кінець війни буде відмінним від цілковитої перемоги зі знищенням, розпадом Росії. Тебе звинувачують, що ти за мир на умовах Москви тощо. І це надзвичайно небезпечно, бо у момент, коли бойові дії зупиняться, запуститься цей нищівний процес пошуку винних", – заявив він.

Травма і журналістика: як вберегти і вберегтися

Модераторкою панелі "Як зменшити медіатравматизацію під час війни?" була українська журналістка та медіаменеджерка Тетяна Трощинська. Основні блоки розмови стосувалися травматизації журналістів, редакційних політик щодо травми та роботи з чутливим контентом.

За словами модераторки панелі, один із викликів зараз пов’язаний з великою медіатизацією чутливих тем у соціальних мережах.

"Ми не можемо вимагати від широкої аудиторії дотримання журналістських стандартів. Ми можемо говорити про продуктивні чи більш екологічні рефлексії страшного і важкого досвіду, але сказати, що ми на всі соцмережі накладемо штрафи, бо вони щось неправильно протрактували – ні, на жаль. Але це не означає, що ми досить часто у соцмережах не завдаємо болю тим людям, які безпосередньо є учасниками певних травматичних подій", – сказала Тетяна Трощинська.

Як зазначив соціальний психолог, експерт wellbeing програм для понад 30 компаній та організацій під час війни Ілля Бачурін, чимало досліджень показує, що представники медіа чи не найбільше страждають від вторинної травматизації.

"Коли мова йде про висвітлення тих чи інших подій, великі відсотки і посттравматичних стресових розладів після вторинної травми, і велика кількість депресивних, тривожних розладів. Тому дуже важливо звертати увагу на себе і на те, наскільки ми рефлексивні. Ми розуміємо, що це про кожного з нас, але ми не повністю у цьому розчиняємося, а беремо якусь відповідальність", – вважає психолог.

Директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк рекомендувала редакціям розробити спеціальний пункт у редакційних політиках, який би стосувався інформування про травматичні події.

"На якому етапі ми блюримо, як ми повідомляємо про смерті. І до цього, можливо, варто залучити соціальних психологів, які б допомогли медіа розробити такі практики", – переконана вона.

Директорка ІМІ також додала, що чимало журналістів переживають травму свідка, тому важливо, щоб редакції пам’ятали, що травма – це і про них самих.

На думку члена Незалежної медійної ради Ігоря Розкладая, відсутність реакції також є проблемою для журналістів.

"З мого багаторічного спостереження, часто ті журналісти, які працюють у розслідувальній журналістиці, йдуть з професії. Тому що у них складається враження, що ось, ми говоримо про корупцію, а nothing happend. Мені здається, що тут травматичним є не так повідомлення і поширення цієї інформації, а те, що нічого не стається", – заявив він.

За словами співзасновниці The Ukrainians Media Марічки Паплаускайте, у медіа також важливо давати погляд зсередини, а не лише інтерпретацію чи суб'єктивний погляд журналіста.

"Ми можемо менше травмувати аудиторію і людей, які тим чи іншим чином переживають певний травматичний досвід, якщо знаходимо людей, які готові розповісти це і даємо їм слово. І це стосується не лише військових, але в тому числі і їх", – сказала вона.

Виклики для журналістів-розслідувачів і документалістів

Дискусія "Розслідування воєнних злочинів: роль медіа у здійсненні правосуддя" під модерацією співзасновниці Лабораторії журналістики суспільного інтересу Ангеліни Карякіної стосувалася основних змін у роботі розслідувачів і документалістів після початку повномасштабної війни, а також головних викликів, з якими вони зараз стикаються.

Як зазначила журналістка-розслідувачка "Суспільного" Інна Білецька, кількість скоєних воєнних злочинів Росією настільки велика, що у найближчий час розглянути всі їхні види або торкнутися кожної території, де вони трапилися, надзвичайно важко.

"За ці три роки стало працювати набагато складніше, страшніше. Ми пишемо у кінці кожного нашого розслідування, що воєнні злочинці повинні бути покарані, але, на превеликий жаль, віри у це стає все менше і менше", – вважає розслідувачка.

Зі спостережень української журналістки, документалістки Євгенії Подобної, багато людей не хоче говорити з журналістами, бо вони прагнуть забути свій досвід і йти далі.

"Це те, з чим я стикаюся особисто, наприклад, коли працюю зі свідками з Бучі. Вони говорять, що хочуть це забути і жити далі. Вони не готові говорити. Другий момент – на жаль, декого з людей, хто мав би свідчити, уже немає", – заявила вона.

На думку журналіста-розслідувача The Kyiv Independent Данила Мокрика, найбільша проблема, з якою зараз стикаються журналісти-розслідувачі, – як ці історії розповісти так, щоб їх хтось подивився.

"Щоби у глядача не виникло з перших хвилин перегляду якогось фільму розслідування "я вже це бачив". І це стосується як українського глядача, так і іноземного. У 2022-му цієї проблеми не було: ти робиш "на коліні" і люди дивляться. Ми обираємо історії для розслідувань з цією задньою думкою: чи буде у цьому сюжеті, герої, злочині щось таке, що ми зможемо розповісти по-новому?" – поділився журналіст.

За словами Ангеліни Карякіної, зараз різні організації з різною метою опитують людей. Наприклад, у когось є методологія, у межах якої юристи спеціально формують і категоризують опитування так, щоб це працювало далі у суді.

Водночас керівник Департаменту документування воєнних злочинів УГСПЛ Сергій Мовчан відзначив, що щороку запит на справедливість збільшується, а рівень його задоволення – зменшується.

"Коли ми говоримо про документування раніше, то органи національного слідства більше співпрацювали з громадськими організаціями. У них тоді було менше ресурсів і людей, вони знаходили, яким чином легалізувати матеріали правозахисних організацій, щоб зробити їх частиною матеріалів досудового розслідування. Зараз усе змінилося", – наголосив він.

Керівник пресофісу Вищої ради правосуддя Володимир Гуржи нагадав, що справи слухають за місцем вчинення – в Ірпені, Балаклії тощо.

"Приміщення судів дуже часто грабують під час окупації. Ось, наприклад, у Балаклії суд був пограбований. Місцевий суддя Володимир Стригуненко не виїжджав, тому що в нього хвора мати. Йому пропонували бути головою окупаційного суду, він відмовився. Потім він пройшов катівню. Зараз працює, слухає ці справи. Тобто треба розуміти, що люди, які їх слухають, і ці приміщення теж зазнали дуже серйозного злочину. На окупованих територіях судді – це ті, кого у першу чергу шукають", – заявив він.

Як Україні залишатися на шпальтах світових ЗМІ?

Панель "Висвітлення війни Росії проти України в складному світі місінформації та дезінформації" модерувала очільниця міжнародного відділу новин "Суспільного" Роксолана Лісовська. Основними темами розмови були спад та нестабільність зацікавлення Україною у західних медіа, протидія російським фейкам і дезінформації за кордоном. Також жваву дискусію викликало обговорення проєкту МЗС Вікторії ШІ.

Роксолана Лісовська пригадала історію, як вона працювала під час виборів у США у Пенсильванії:

"Я говорила з водієм таксі, запитала, чи цікавить його тема України. Він сказав, що ні. Їх більше цікавить, чому у штаті, який є другим за величиною по виробництву газу та електроенергії, ціни зростають".

За словами керівниці мовлення Голосу Америки у Східній Європі Мирослави Ґонґадзе, інформаційний простір зараз перенасичений місінформацією та дезінформацією – як в Європі, так і у США.

"Через те, що є недостатньо фактів, відбувається шалена поляризація суспільства, праворадикальні та ліворадикальні сили набирають серйозної ваги. Здорові суспільства – у таких країнах як Фінляндія, Швеція, Нідерланди, Португалія – мають культуру читання медіа, довіри до медіа. Там зберігається нормальність сприйняття та поширення інформації, здорових виборів", – сказала вона.

Головна редакторка Kyiv Independent Ольга Руденко вважає, що протидія дезінформації не є завданням медіа.

"Дезінформація не направлена проти медіа. Це загроза суспільству, національній безпеці. Вона здійснюється певними акторами з певним злим умислом, і на це треба відповідати як на будь-яку загрозу національній безпеці на рівні держави.

Я не дуже вірю у реактивну точкову протидію дезінформації. Ці всі історії про окремі тексти з розвінчуванням певних меседжів, вони, можливо, потрібні як надбудова, але все ж основна наша дія проти дезінформації – це просто розповідати правду", – сказала медійниця.

На думку речника МЗС України, журналіста Георгія Тихого, ефективно працює зменшення простору для можливої дезінформації.

"Створення простого, привабливого наративу – це дуже ефективний інструмент зменшення поля для дезінформації. Наприклад: "Україна страждає, тому що хотіла в НАТО". Простий, абсолютно брехливий від А до Я наратив, і, на жаль, є аудиторія, якій дійсно купують цей наратив. Тому поряд з тим, що ми комунікуємо якісь складні теми, треба не забувати працювати з простим гранд-наративом: чому відбувається ця війна", – зазначив речник МЗС.

Тим часом, кореспондент "France 24" Гулівер Крегг поділився своїми побоюваннями щодо присутності теми України у міжнародному інфопросторі.

"Я вже бачив це в Україні після 2015 року, коли готувалися угоди по Мінську-2, або нещодавно в Афганістані. Ми про Афганістан багато не чуємо, але це не означає, що там все добре.

Західні політичні лідери, які підтримують Україну, повинні пам’ятати, що після якогось мирного рішення раптом через тиждень ніхто вже не буде згадувати про те, що відбувається. Люди будуть думати, що все вирішено, можна жити далі. Тому ми маємо готуватися до того факту і тримати увагу на Україні, навіть якщо якесь номінальне припинення вогню колись станеться", – сказав він.

"У мене немає відчуття згаяного часу"

У межах "Медіаднів" також публічно виступив правозахисник, журналіст Максим Буткевич, якого 18 жовтня вдалося звільнити з російського полону. На початку повномасштабного вторгнення він воював у лавах ЗСУ.

Він розповів, що два з половиною роки перебував в іншій реальності, зокрема медійній, яка разюче відрізняється від нашої.

"Був доволі тривалий період, коли взагалі не було жодної інформації з зовнішнього світу. Він дав змогу зрозуміти, наскільки життєво важливо для людини отримувати інформацію про те, що відбувається за межами її безпосереднього доторку, погляду, слуху. Наскільки це впливає на стан, настрій, стійкість, на можливість маніпулювати людиною", – сказав Буткевич.

Водночас він додав, що після полону у нього немає відчуття згаяного часу.

"Мені пощастило, що попри тотальну вбогість того, що там оточує, а це, крім жорстокості, саме вбогість – вбогість телевізора, вбогість маскульту, вбогість сучасної попси, яка лунає, убогість мови, якою з тобою спілкуються – я зараз не про російську, а про словниковий запас, – у немає відчуття, що це згаяний час. Я знаю, що у деяких хлопців було таке відчуття, вони ним ділилися. У мене немає такого відчуття. У мене був час подумати, поспостерігати, дійти до якихось висновків", – заявив Буткевич.

Наріман Джелял про скасування автономії Криму: "Такі заяви є суперечливими"

Під час "Медіаднів" інтерв’юерка Власта Лазур також провела публічне інтерв'ю з кримськотатарським політиком, викладачем, політологом та журналістом, заступником голови Меджлісу кримськотатарського народу (з 2013 року), керівником інформаційно-аналітичного підрозділу Наріманом Джелялом.

За словами Нарімана Джеляла, його закордонна поїздка після звільнення з полону передусім стосувалася питання звільнення військовополонених, політв’язнів і цивільних в'язнів. Крім того, як відзначив він, при цьому важливо брати до уваги контекст певної країни.

"У Туреччині є потреба говорити, чому взагалі українці чинять спротив. Вони іноді не розуміють. Пересічний громадянин Туреччини може не розуміти, чого Україна воює, чи закінчилася у нас війна", – сказав він.

Це стосується і питань медіа.

"Говорити про цензуру в Туреччині, наприклад, буде дуже дивно. Ви одразу відчуєте, що в нас в країні вже набагато вільніше, краще. Коли порівнюєш Туреччину і Росію, то розумієш, що в Туреччині набагато вільніше почувають себе як громадяни, так і політичні діячі, журналісти. Все відносно. Ти приїжджаєш і спочатку орієнтуєшся на місцевості – з ким і про що ти будеш говорити", – додає Наріман Джелял.

Власта Лазур під час інтерв’ю також згадала слова радника глави Офісу президента Михайла Подоляка про те, що після звільнення Криму можуть скасувати його автономію.

"Такі заяви є суперечливими. Така думка дійсно існує в українському експертному, політичному середовищі і напевно серед простих українців – що треба перетворити Крим на звичайну область, і це врятує нас від сепаратизму. На Донеччині була автономія? На Луганщині була автономія чи десь ще в Україні? І що там не було проросійського сепаратизму? Ні. Чи врятувало те, що певні українські регіони мали статус області від проросійських рухів? Не врятувало", – переконаний Наріман Джелял.

Які ще заходи відбулися під час "Медіаднів"

У межах "Медіаднів" відбувся і показ та обговорення фільму "Там, де закінчується Росія" режисера Олексія Радинського. Стрічка створена на основі кінохронік, відзнятих українськими кінематографістами у Сибіру у 1980-х. Під час повномасштабного вторгнення ці кадри виявили у Києві. Фільм отримав чимало схвальних відгуків, покази відбувалися і за кордоном.

Мовознавиця, професорка Національної академії СБУ, авторка книжки "Українська мова. Подорож із Бад-Емса до Страсбурга" Орися Демська відзначила естетику кадрів.

"Ми отримуємо у кадрі те, що існує насправді. Воно не ретушоване, не відтінене, не підсвічене і не приглушене. Таке, як є. Ми зазвичай у час війни намагаємося домовитися з дійсністю. Тут немає домовленості з нею. Тут є та дійсність, яка вона є", – зазначила вона.

Літературознавиця, докторка філософії, співавторка подкастів "Де ми?", "Деколонізаторки" Валентина Сотникова під час перегляду фільму рефлексувала про те, як змінились українці, зокрема у контексті відмови від імперських наративів.

"Це стереотипи не тільки про нас самих, але і про інші народи. Наприклад, про корінні, які були поневолені Росією і перебувають на території Сибіру. Я згадувала багато тих жахливих анекдотів, які побутували на сімейних застіллях або у розмовах з друзями, і те, що ми від них відмовилися, – це величезний крок", – переконана вона.

На думку голови Українського інституту національної пам'яті Антона Дробовича, багато людей не задумуються, що у Росії, як мінімум на офіційному рівні, існують десятки "національних республік", які не мають права говорити своєю мовою, мати свої політичні партії, університети.

"Ми один із небагатьох народів у світі, які так повстав проти наміру Росії нас знищити. Дуже часто люди з найкращих побажань хочуть інструментально дуже грубо використати, в тому числі інші народи, в цій боротьбі. У цьому фільмі я побачив назви цих народів, їхню історію, життя і не бачив, щоб їх використовували. Цей фільм говорить нашим голосом про ці народи і все. Я відчув повагу до цих них", – зазначив він.

За словами кінорежисера Олексія Радинського, наша та їхня боротьба має багато спільного, бо не лише Україна та українці ведуть антиколоніальну війну.

"Якщо ми дійсно хочемо по-чесному говорити про колоніальну історію Російської імперії, колоніальну історію України, яка була її частиною, ми маємо трохи ускладнити нашу позицію і не говорити про неї лише з позиції жертви. Не всі готові до цієї розмови. Україна звісно була жертвою колоніальної політики, але й була її співавторкою. Ми знаємо, яку роль зіграли українські еліти у становленні Російської імперії, у підкоренні земель, зокрема Сибіру", – заявив він.

Також у межах "Медіаднів" відбулася виставка, присвячена загиблим журналістам. Відвідувачі могли ознайомитися з їхніми біографіями, побачити їхні фото. Виставка була організована Премією імені Георгія Ґонґадзе спільно з українським ПЕН та Інститутом масової інформації (ІМІ) у рамках проєкту RECвієм – платформою пам’яті журналістів, які загинули внаслідок повномасштабної війни Росії проти України.

Проєкт "Медіадні" організований Премією імені Георгія Ґонґадзе, яка заснована Українським ПЕН у партнерстві з Києво-Могилянською Бізнес-Школою та її випускниками, виданням "Українська правда", а також родиною Георгія Ґонґадзе. Проведення Медіаднів підтримується National Endowment for Democracy (NED).

Інформаційні партнери: Клуб УП, NV, LMF, "Суспільне мовлення", "Радіо Свобода", "Медіамейкер", Інститут масової інформації (ІМІ), ZMINA, "Детектор медіа", "Еспресо", КЖЕ, Медіацентр Україна.

Анастасія Крупка, спеціально для "УП.Життя"