Кричить, плаче, падає на підлогу: що треба знати батькам про істерики дітей раннього віку і чого не варто боятись
Був типовий сімейний ранок. Моя трирічна дочка Ярина готувалася до садочку. На той момент вона поснідала і вмилася.
Коли ж настав час одягатися, Ярина не могла визначити, що саме їй обрати. Те, що пропонувала я, не підходило. Вона захотіла одягти одне з двох плать, але не знала, яке саме. На цьому фоні у Ярини почалася істерика: вона лягла на підлогу в коридорі з двома платтями у руках, при цьому дико та голосно кричала і плакала.
Я запропонувала одягти одне плаття, а інше взяти з собою; чи навіть одягти відразу два. Проте Ярина мене не чула. Вона просто дико кричала.
Так тривало хвилин 15-20. Це була не перша істерика дитини. Я вже знала, що у випадку доньки треба перечекати і спостерігати, щоб вона не завдала собі шкоди. Слова, розмови, пояснення – це не працювало.
Редакція "УП. Життя" вирішила поговорити про це з психологинею і психотерапевткою, кандидаткою психологічних наук Ольгою Товпеко. Вона допомогла розібратися:
- чи нормальною є така поведінка дитини;
- коли і чому виникають істерики;
- якими є їх типи;
- коли істерика переходить межі і може свідчити про проблеми зі здоров'ям дитини;
- що робити батькам у випадку такої поведінки.
Для кращого розуміння дитячих істерик, звертаємося до життєвих кейсів.
"Це ненормально! Її треба вести до лікаря!"
У Ярини яскраво виражені істерики почалися після двох років. До того я була певна, що знаю, що це таке, бо маю старшу дочку. Проте згодом зрозуміла: насправді я не стикалася зі справжньою дитячою істерикою.
Вона вперше проявилася, коли я забирала Ярину з садочку неповного дня. Ми виходили з приміщення і в один момент дитина перестала розуміти, чого вона хоче: залишатися в садочку, який уже закривали; йти додому; їхати самокатом; бути на моїх руках. Все це супроводжувалося плачем, криком і суцільним невдоволенням. У той момент у мене було повне нерозуміння, що відбувається з донькою думка про те, як це виглядає збоку і осуд в голові: "Я щось роблю не так".
Тоді просто взяла Ярину на руки і понесла додому. При цьому міцно тримала дитину, бо вона всіма силами виривалася, кричучи і плачучи. Мені здалося, що вдома і стіни допоможуть вирішити цю ситуацію.
Проте вдома легше не стало: Ярина кричала, била кулаками по меблях, стінах, дзеркалі, не чуючи мене взагалі.
Дитина заспокоїлася через пів години – і захотіла, щоб я її обійняла. Ми обидвоє плакали в обіймах, а я відчувала себе настільки без сил, як після пережитого сильного фізичного болю.
З того часу істерики у Ярини були раз на два-три дні. Проте спочатку лише у моїй присутності. Перша істерика біля чоловіка була через місяць після їх початку. Його шок вилився у фрази: "Це ненормально! Її треба вести до лікаря! Її треба вести до священника!"
До трьох років істерики припинилися. Ми видихнули. Проте у 3,5 років повернулися з новою, потужнішою силою: Ярина могла істерити до години часу. В той момент вона несамовито кричала, скидала постіль з ліжка, книги з полиць, одяг з вішаків. Ми лише спостерігали, щоб вона не завдала собі шкоди.
Під кінець істерики приходив момент заспокоєння, коли після слів: "Можна я тебе обійму?", Ярина дозволяла це робити.
Ближче до чотирьох років істерики почали спадати. Я з чоловіком видихнула з надією, що цей період ми пережили.
Чому виникають істерики у дітей і якими є їхні типи
"Істерика – це стан емоційного перевантаження, коли дитина тимчасово втрачає здатність себе контролювати, а слова й логічні пояснення майже не сприймає", – розповідає Ольга Товпеко.
Вона додає: якщо під дитячою істерикою ми розуміємо стан переповненості емоціями і неможливості їх обробити самотужки, то вона проявляється відчайдушним плачем ще у немовляти.
Якщо ж говорити про істерики-протести, то перші "ні" з'являються у дітей у 9 місяців. Тоді вони починають відділяти себе від матері. Такі істерики досягають піку у 2-3 роки і поступово йдуть на спад після 4 років. Хоча періодично трапляються аж до підліткового віку включно.
"Щоб уявити відчуття дитини у момент істерики, помножте в уяві свої відчуття і почуття: наприклад, спрагу збільшіть в 10 разів, а здатність терпіти зменшіть у ті ж 10 разів. Отримаємо вкрай бурхливий коктейль емоцій, який може в одну мить переповнити дитину", – каже Ольга Товпеко.
Психологиня пояснює, що істерики можуть бути різними. Відмінності залежать як від потреби, яка лежить в основі істерики, так і від факторів, які її викликають.
Наприклад, істерика може виникнути на фоні перенапруження, виснаження чи поганого самопочуття. Це стан, коли у дитини немає ресурсів витримувати те, що відбувається зовні чи всередині. Щоб зняти напругу, вона "виливає" надлишок емоцій у вигляді плачу і крику.
Інший вид істерик пов'язаний з потребою в автономії – такою поведінкою дитина показує свою незгоду, прагнення до самостійності, намагання зробити щось по-своєму, навіть коли розуміє, що дорослі праві. Така істерика виникає, для прикладу, коли дитині відмовляють у чомусь або вимагають зробити щось не так, як вона хоче.
Іноді дитина істерить через фрустрацію – коли її очікування чи потреби не можуть бути задоволені, коли вона відчуває шалені засмучення, розчарування, гіркоту, гнів, безсилля і, можливо, відчай, чи навіть все це одразу. Наприклад, дитині не виходить побудувати вежу чи вона зламалася, або дитину кваплять, а вона ще хоче пограти.
Що впливає на наявність/відсутність істерик
Істерики у дітей пов'язані із кількома факторами:
- особливостями нервової системи;
- ранніми стосунками з матір'ю чи опікуном;
- характером оточення;
- станом здоров'я.
Є діти, нервова система яких доволі стійка і міцна, вона може витримувати інтенсивні і тривалі подразники. Проте є більш чутливі діти, які до того ж швидко виснажуються. Вони можуть бути більше схильні до істерик.
На їх наявність впливає й досвід раннього догляду за дитиною. Якщо імпульси немовляти терпляче пом'якшували, а потреби задовольняли, дитина може розвинути кращі навички до регуляції своїх емоційних і фізіологічних станів.
Характер оточення також має вплив на наявність/відсутність істерик. Часто діти "вибухають" не біля всіх дорослих, а лише поруч з найближчими: мамою чи татом. На це впливає відчуття безпеки та довіри: і діти, і дорослі схильні вільніше почуватися з тими, кому готові відкритися. Більш дистантні стосунки спонукають "тримати себе в руках", а тоді нести перенапруження додому: до мами чи тата, з якими можна розслабитися і бути собою.
Проте бувають ситуації, коли дитина не проявляє своїх емоцій і станів, навіть поряд з мамою чи татом, бо не почуває себе у безпеці, а тому дорослішає надто швидко.
"Якщо в оточенні діють надмірно високі вимоги або батьки занадто недоступні чи страждають, дитина мобілізується і витрачає всю свою психічну енергію на адаптацію до середовища. Вона не може вільно проживати свої вікові процеси, бути собою, розвиватися в своєму темпі. Вона дорослішає надто швидко, але платить за це відповідну ціну – втрачає себе", – пояснює Ольга Товпеко.
Дитина може заістерити і під впливом іншої малечі, яка вже таким чином проявляє свої емоції. Все через те, що діти розвиваються за допомогою механізму наслідування і копіювання. Проте варто пам'ятати, що ефект "зараження" емоціями характерний і для дорослих.Ольга Товпеко додає, що зараз діти можуть легко перевантажуватися, бо їхній простір у певному сенсі збіднений. І це також може призводити до істерик.
"Іноді можна почути, що колись діти не істерили. Однією з причин є стимульне середовище: у нашому дитинстві ми мали багато вільного простору, взаємодіяли з природою, у нас був брак зовнішніх стимулів, які розважають і перезбуджують. Тому ми розвивали уяву, мали багато справжньої роботи: як реальної, по дому і в навчанні, так і творчої, у грі та уяві.
Зараз же середовище дітей зазвичай надто швидке і переповнене стимулами, що збуджують. Їхня уява пригнічена гаджетами, які не потребують активної роботи творчих функцій", – каже психологиня.
Іноді істерику можна попередити, якщо підтримувати збалансований режим і слідкувати за чергуванням напруги та відпочинку дитини протягом дня.
Під час істерик батьків може турбувати питання: чи вони не свідчать про проблеми зі здоров'ям, нейровідмінність дитини. Ольга Товпеко пояснює, що істерики є нормальною частиною розвитку дитини й окремий вибух емоцій не є приводом звертатися до спеціаліста.
"До дитячого психолога або психіатра варто йти за комплексною оцінкою, якщо істерики мають надмірну частоту, інтнсивність, тривалість, невідповідність віку або поєднання з іншими особливостями розвитку: затримкою мовлення, труднощами соціальної взаємодії, вираженою сенсорною чутливістю чи повторюваною поведінкою", – каже психологиня.
Що робити батькам під час і після істерик
"Насамперед потрібно подбати про безпеку дитини й залишатися поруч настільки спокійними, наскільки це можливо. Не намагайтеся перекричати, присоромити чи "вимкнути" емоції. Дитині потрібен дорослий, який витримає її сильні почуття", – пояснює Ольга Товпеко.
Під час істерик можуть допомогти сенсорні стимули:
- вийти на повітря або зайти всередину;
- умити обличчя;
- погойдати дитину;
- скуштувати щось холодне чи воду з бульбашками;
- перемкнутися на візуальні або звукові подразники.
Часто хорошою стратегією може бути просто чекати і спостерігати.
"Спокійна і залучена, а не байдужа чи зверхня ("ну-ну, я почекаю, поки заспокоїшся") присутність дорослого допомагає нервовій системі дитини поступово повернутися до рівноваги. Втручатися активно варто тоді, коли є ризик, що дитина може травмувати себе чи інших", – пояснює психологиня.
Варто пам'ятати, що під час гострої істерики слова часто не працюють. Якщо й говорити, то мало і простими фразами: дитині важко сприймати логічні пояснення, вона більше реагує не на зміст слів, а на інтонацію, міміку, присутність і відчуття безпеки.
З дитиною варто говорити про істерику, коли вона завершилася, пройшов певний час і дитина почувається ресурсно. Тоді можна подивитися на ситуацію збоку і поміркувати про неї більш спокійно.
Якщо істерика почалася на вулиці, в багатолюдному місці, то батькам важливо сфокусуватися на фізичній безпеці дитини: забрати її в більш тихе місце і допомогти заспокоїтися або дати час на розрядку.
Психологиня наголошує, що під час істерик не можна:
- застосовувати насильство;
- принижувати гідність дитини, соромити і ображати її;
- вимагати негайно заспокоїтися, бо це частіше всього нереалістично і може викликати у дитини ще більшу істерику.
"Істерики – це дуже важко. Коли дитина довго плаче чи кричить, батьки відчувають виснаження, розгубленість, злість, страх або провину. Але це точно не назавжди: з кожним днем дитина вчиться краще розуміти свої емоції та справлятися з ними. Завдяки доброму, приймаючому погляду рідних вона навчиться ставитися до себе з турботою й співчуттям.
Однак надзвичайно важливо, щоб і батьки поставилися до себе так само – з добротою, а не з осудом. Як би там не було, не варто сприймати істерику дитини на свій рахунок. Якщо дитина вибухнула, це не значить, що ви погані батьки. Це нормальне вікове явище", – підсумувала Ольга Товпеко.
