Двічі втікав від полону, на третій раз – не зміг. Історія оборонця Маріуполя, що нарешті повернувся додому

52-річний прикордонник Олексій Білоусов тричі втікав від полону в окупованому Маріуполі. Дві спроби були вдалі, але третя – ні. Його схопив патруль так званої "ДНР" в середині квітня 2022 року.

Військовий служив з 2018 року, але "познайомився" з окупантами ще 2014-го, коли вони захопили його рідне Дебальцеве.

Олексій пробув у полоні майже два роки – його обміняли 3 січня 2024 року. Але, як він зазначив, "дикої радості" не було – її місце займала втома, холод та виснаження.

"УП.Життя" поспілкувалась з Олексієм Білоусовим про службу, полон та обмін.

Початок повномасштабного вторгнення зустрів на службі

У 2014-му Олексій "познайомився" з росіянами, коли вони вдерлись в його рідне містечко на Донеччині. Вони окупували Дебальцеве на кілька тижнів, допоки українські війська не повернули контроль над селищем.

Тоді сім'я Олексія виїхала до родичів в Бориспіль, але коли влітку 2014-го хотіла повернутися – потрапила під "град" росіян і передумала. Родина майбутнього прикордонника лишила будинок та переїхала у Запорізьку область.

Довелося починати життя з нуля. Спершу сім’я жила у родичів, згодом – придбали дім, на який вистачило коштів. У той період Олексій працював у Польщі, у вільний час займався грантами для переселенців. Але це не приносило бажаного заробітку, тож у 2018-му він підписав контракт зі Збройними Силами.

Обов'язком військового була 4-денна служба на постах спостереження на Донеччині. Після завершення контракту він подовжив його ще на один термін.

"Так війна й застала – на службі. Я був у Мелекіному, це 20 кілометрів від Маріуполя. Зрання 24-го 2022 року зникли катери ФСБ, які зазвичай були на відстані 8-15 км від берега.

По міжнародному каналу зв'язку почув: "Я – російський військовий корабель ...". Але його не було видно навіть на моніторі", – згадує військовий.

Олексій отримав наказ забрати все обладнання та виїжджати з Маріуполя. Але коли військові прикордонного загону доїхали до Дніпра, отримали інший наказ – вертатись.

У ніч на 27 лютого вони заїхали до міста, яке штурмували росіяни усіма типам зброї.

Блокадний Маріуполь

Дружина Олексія та їхні троє дітей на той час були в селищі на Запоріжжі. Виїхати одразу у них не вийшло.

Жінка з трьома дітьми та мамою дісталась на підконтрольну територію 4 квітня. Вона їхала 200 км до Запоріжжя цілих 18 годин – на шляху було багато блокпостів.

"Вони їхали без речей, бо росіяни не випускали тих, хто хотів виїхати назавжди. Тому дружина казала, ніби вони їдуть у гості. Документи та одяг вона спалила. Деякі речі сховала або закопала, бо якби окупанти вирахували, що вона – дружина прикордонника, історія була б інша", – розповідає чоловік.

Зв'язок в блокадному Маріуполі зник майже одразу – вже з 3 березня неможливо було комусь додзвонитись. Але у штабі військовим давали 10 хвилин для спілкування з рідними перед виходом на завдання. Так Олексій отримав повідомлення від дружини і "видихнув", бо його рідні опинились у відносній безпеці.

У Маріуполі точилися жорсткі бої.

"Доводилось йти у квартири у багатоповерхівках, щоб стежити за ворожою технікою. Люди, звичайно, обурювалися, що їх обстрілюють – нібито через нас. Багато було негативного та упередженого ставлення. Але панькатись з ними не було часу чи умовляти – у нас був наказ", – каже військовий.

Окупанти "відпрацьовували" танками по будинках, щоб витіснити українських військових.

Олексій зауважує, що в Маріуполі відчув, наскільки мова важлива. У військових для спілкування є спеціальні слова-коди, щоб супротивник не зрозумів, про що йдеться. Але хлопці з Івано-Франківська не вигадували шифр, а балакали своєю говіркою. У росіян не було навіть шансу їх зрозуміти.

Але ворожа техніка спалювала мікрорайони – один з одним. Місць для оборони ставало менше, кільце звужувалось. Військовим довелось відійти на заводи – "Азовсталь" та Ілліча. Олексій опинився на останньому.

Спроби виходу з оточення

У квітні в Маріуполі відчувався хаос. Росіяни захопили все місто за виключенням кількох заводів, де були українські військові. Чимало місцевих мешканців мали проросійську позицію.

Наприклад, продавчиня в магазині вмовляла бійців "не дурити" і здатися ворогу. Олексій каже, що вона описувала перебування у росіян мов рай на землі. Там, мовляв, і нагодують, і чай дадуть, і точно життя збережуть.

"Я ще з Дебальцевого знав, що росіянам не можна вірити. А полон – це фактично вирок. Тож коли я дізнався, що деякі морпіхи збираються здатися, почав шукати інший шлях", – говорить прикордонник.

Один з начальників мобільної застави також не розділяв ентузіазму щодо полону. З ним було троє бійців: вони хотіли виходити у цивільному і без зброї. План полягав у тому, щоб пішки добратися до Запоріжжя, приєднатися до чинних підрозділів та продовжити службу.

Олексій хотів йти з ними, і хоча начальник йому відмовив, військовий запевнив того, що тягарем не стане й розуміє складність операції.

Перша спроба виходу з оточення провалилась через густий, як сметана, туман. В ніч на 12 квітня не було видно навіть дороги, що виводила з заводу Ілліча.

Тому Олексій з командиром та трьома бійцями спробували ще раз на наступну ніч. Вони заблукали і опинилися вже у сутінках поза заводом.

У росіян був наказ розстрілювати усіх без попередження в нічний час, тому військові сильно ризикували.

Уникнути полону не вдалось

Небо вже сіріло, коли група рушила вздовж траси Маріуполь – Донецьк. Аж раптом почули шум машини та побачили світло фар. Військові зіскочили в кювет, але з авто на них посипалися люди. Це були бійці однієї з Маріупольських бригад.

"Їх було близько 40 людей зі зброєю, вони теж хотіли вийти з міста", – згадує прикордонник.

Командир бригади розпитав військових, розкритикував їхній план та підпорядкував до своєї групи.

Олексій каже, що при спробі виходу військові припускалися помилок. Наприклад, курили на привалах (демаскування), в когось спрацьовував будильник на смартфоні, дехто голосно розмовляв.

"А ще не звернули увагу на польовий кабель зв'язку, який зазвичай простягають між пунктами спостереження. Отак ми йшли та вперлись в російський КПП.

Спалахнуло світло, а російський голос в мегафон запропонував здаватись. У разі опору мав відкрити вогонь на ураження. На тому пункті росіян було лише декілька, тож я гадав, що приймемо бій. Але ті хлопці один за одним почали складати зброю", – розповідає він.

Олексій здаватися не став – він позадкував, а тоді кинувся навтьоки вздовж дороги та посадки. Він знову опинився на волосині від смерті, бо росіяни розцінили б це як опір та розстріляли.

Але йому пощастило – не побачили. Десь за кілометри чоловік зупинився та роздивився. Навколо нікого не було. Вечоріло. Пішов сніг, бруд став прилипати до взуття. Зброї, рюкзака чи провізії у чоловіка не було. Серед дерев він знайшов ще два порожні рюкзаки українських військових. А тоді обрав зручне місце викопав невеличкий окоп, де й заночував.

Вдалині Олексій бачив бронетехніку, думав, що там є росіяни. Але зранку виявилося, що вона підбита.

Попри обережність прикордонника, його "засікли" бойовики "ДНР", що патрулювали трасу. Вони підкралися та взяли його в полон.

Полон

Бойовики "ДНР" доставили Олексія у Сартану на Донеччині, а потім в Оленівку. Він пробув там 5 днів, після чого росіяни відправили групи полонених у різні в'язниці.

"Очі нам зав'язували скотчем, але ми все одно відтягували його, підглядали на свій страх та ризик. Вже незадовго до прибуття бачили надпис "військова поліція Таганрогу" – так і дізнались. Звіти на літаку доставили в Іванівську область, що біля Москви.

У полоні ти не маєш права знати нічого – ані день тижня, ані час доби, ані розташування. Навіть по в'язниці пересувались із заплющеними очима – голову донизу, руки вгору", – розповідає прикордонник.

У камерах часто забороняли сидіти впродовж дня – можна було лише стояти. Також були знущання, допити, виснаження. Наприклад, так звана "прогулянка" – це катування, бо змушували півтори години нон-стоп присідати, відтискатися, бігати.

Інші наглядачі змушували ходити по колу з високо піднятими руками. Але під час такої “вправи” кінцівки терпнуть – і за кілька хвилин їх пронизує нестерпний біль.

Крім психологічного тиску на допитах, наглядачі ще постійно вмикали музику з ніби-то патріотичних міркувань.

"Мене вражало різноманіття пропаганди та стереотипів в текстах. Той самий Газманов, Лєпс, Кадишева, а ще – сучасні репери, які то прославляють Леніна, то Миколу II, а ще через композицію – про якусь містичну Русь. Отака у них каша в голові", – ділиться спогадом військовий.

Але є дещо, що об'єднує усіх росіян, що зустрічав Олексій, – це відсутність критичного мислення. Наприклад, більшість працівників в'язниці, з якими доводилось комунікувати Олексію були переконані в тому, що СРСР – золота пора для держави та ідеальні умови для громадян.

"Думають вони повністю цими готовими трафаретами, які їм вклали з телевізора. Другої світової у них немає, у них тільки Велика Вітчизняна, перемогли вони, жодних союзників не було, ніякого ленд-лізу не було тощо. Дрімучі люди… Але з ними ніхто й не сперечався, бо як-то кажуть, полон – не місце для геройства", – зауважує він.

Силовики часто влаштовували допити, де дізнавались про заробітну плату, рівень життя. Для них було несподіванкою, що хтось міг отримувати тисячу доларів на місяць по контракту чи їздити з сім'єю в Європу у відпустку.

"Вони як почують інформацію, так одразу й замовкають. Видно, що мозок працює, дані обробляються, а на обличчі – збентеження", – з посмішкою каже Олексій.

Очікування та реальність обміну

2 листопада близько 22 години Олексію наказали виходити з речами з камери. Він подумав, що це на обмін, бо перед тим хлопців теж забирали перед відбоєм.

Але очікування розбились о жорстоку реальність – групу військових перевезли у Воронезьку область. Там, як й у кожній в'язниці, їх "прийняли" силовики і влаштували “теплий прийом”.

Через два місяці ситуація повторилась – Олексію знову сказали: "З речами на вихід".

"Це важко пояснити, але коли протягом майже двох років до тебе застосовують фізичну силу.

Цього разу я вже не вірив в обмін, навпаки думав, що везуть у нову в'язницю. Я був в очікуванні, мов у капсулі, та морально готувався до гіршого", – згадує прикордонник.

Олексія та ще кількох полонених вивели з камер, далі змінні речі та посадили в автобуси. Вони їхали усю ніч та половину дня. Конвоїри стали беззаперечно водити полонених у туалет. А це було синонімом обміну, бо людське ставлення їм не притаманно. В Олексія та інших військових почала жевріти надія на повернення в Україну.

"Їхали з паперовими чи тканинними пакетами на голові, а на очах – пов'язки. Коли ж нам наказали зняти це все з обличчя, я зрозумів – все, це нарешті вдома. Але дикої радості не було", – розповідає військовий спокійним голосом.

Він пояснює, що це була надто важка, холодна та водночас довгоочікувана подорож, яка сприймалась як щось належне, адже воїни мають повертатися додому.

Думки після обміну

"У полоні всі, за рідкісним винятком, шукають Віру. Знаходять, напевно, те, що шукали. Але разом із тим й переосмислюють життя", – зауважує Олексій.

Він додає, що ніколи не шкодував про свій вибір та не сприймав себе жертвою в умовах полону.

"Мені здається, я був вільний. Так, було важко, доводилось гнутись, де це необхідно, аби не зламали. У полоні для мене було важливим лишатися людиною, не розлютитися на весь світ.

Свобода для мене – це взяти на себе відповідальність і знати, що крім привілеїв доведеться за щось відповісти та заплатити свою ціну", – непохитно каже військовий.

Дружина і діти приїхали до Олексія через три дні після обміну та злякалися зовнішнього вигляду чоловіка. У полоні він втратив майже третину ваги – понад 30 кг.

Але хвилювало Олексія інше. За цей час він втратив частину дитинства своїх синів та доньки. Усі троє дітей – з дитячого будинку. На момент всиновлення їм було від 7 місяців до майже 2 років.

"Я вже розумів, скільки ми втратили, бо не бачили їх маленькими – з перших днів. А тоді я порахував, що за час роботи у Польщі, переїзду з Дебальцевого, служби та полону бачив дітей на 4,5 роки менше, ніж дружина. Я не боявся, що вони мене забудуть, а шкодував про час, що витікає, мов пісок", – каже Олексій.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя