"Я не можу померти. Хто буде його витягувати?" Історія дружини полоненого морпіха, у якої четверта стадія раку

“У мене рак, а мій чоловік в полоні 2 роки. Скажіть, ми ще колись побачимось?”

З таким плакатом 24-річна Ольга вийшла на Хрещатик 28 січня, щоб нагадати про полонених захисників Маріуполя. Вона родом з Бердянська, але вимушено переселилася до Києва після 5 місяців життя в окупації. 

Ольга має свій інтернет-магазин косметики, а також очолює ГО "Спілка сімей військовополонених 501".

Її коханий – військовослужбовець 501-го окремого батальйону морської піхоти, який понад 22 місяці перебуває в неволі. 

Чоловік Ольги захищав Маріуполь на заводі Ілліча, а 4 квітня потрапив у полон разом з 276 побратимами. 

Начальник речової служби 501-го ОБМП Костянтин Безсмертний зрадив присязі та вмовив їхнього командира здатися: за даними ДБР, морпіхам наказали передислокуватися, а насправді – віддали в руки росіянам.

Відтоді усе життя Ольги – це нагадування про військовополонених, до якого додалася боротьба за власне виживання. 

Ще до повномасштабного вторгнення у жінки виявили лімфому, та в окупації лікування довелось призупинити. Зараз у дівчини рак четвертої стадії. 

Історію свого кохання та боротьби Ольга розповіла “УП. Життя”. Далі – її пряма мова.

"Мені здавалось, що якщо я поїду з Бердянська, то зраджу чоловіка"

У грудні 2021 року мій чоловік вийшов зі своїм батальйоном на захист Широкиного у Донецькій області. Я на той час проживала в Бердянську, але хіміотерапію проходила в Маріуполі, щоб у чоловіка була можливість хоча б на один день приїжджати до мене в лікарню.

У Широкиному вони зустріли повномасштабне вторгнення. І в перших числах березня за наказом командування стали на захист Маріуполя на заводі Ілліча та "Азовмаші". 

Весь час, коли були бої за Маріуполь, я була в Бердянську. Місто було окуповане з 27 лютого, я провела там 5 місяців. Чоловік мені телефонував, казав виїхати, але я не могла цього зробити, бо Маріуполь від Бердянська за 89 кілометрів. Мені здавалось, що якщо я поїду, то зраджу чоловіка. Як я буду сидіти в безпеці на заході України, поки він там – у повному оточенні? 

Якщо чесно, коли почалась окупація, я нічого не помічала, бо все, що мене цікавило на той момент, – це Маріуполь. Я читала новини тільки про Маріуполь, пріоритетом було те, в якому становищі мій чоловік.

І потім, коли він вже потрапив у полон, я розплющила очі та подивилася, що відбувалося навколо – у підвали забирали моїх друзів, знайомих, активістів з проукраїнською позицією. Влітку я виїхала з окупації.

"У Маріуполі я отримала першу хіміотерапію. Потім отримала другу – і почалась війна"

Я дізналася про свій діагноз ще у 2021 році. Була весна, травень, я йшла вулицею, поправляла шарфик і намацала в себе невеличку гульку. Я одразу зрозуміла, що це онкологія, звернулась до лікаря. 

Я не знаю, чи впоралась би без чоловіка у той момент, бо він хіба що з бубном не танцював коло мене, дуже підтримував морально. Одразу почав шукати якісь клініки й лікарів, ми дуже багато читали про хворобу, почали активно їздити на консультації. 

На початку я взагалі нікому не хотіла про це розповідати, але чоловік мав пояснити на роботі, чому йому треба відлучатися. Я сказала: "Дай мені трошки часу, бо мені потрібно навчитись казати "у мене рак" і не плакати". За тиждень я наважилась і ми всім розповіли.

Хоча це важко, коли тебе жаліють очима. Я завжди казала: "Не дивіться так на мене, я не збираюсь сьогодні помирати. Може завтра". Намагаюся з чорним гумором все це переносити. 

У Маріуполі я отримала першу хіміотерапію, після якої в мене був мікроінсульт. Потім отримала другу – і почалась війна. На жаль, в Бердянську немає навіть онкологічного відділення. Лікування зупинилося.

Я пройшла обстеження, коли вже виїхала з окупації в Запоріжжя. Мені сказали, що з імовірністю 90% у мене ремісія, але треба дообстеження. Я вийшла щаслива з думкою, що це ремісія. 

Тоді почалася активна робота, щоб витягнути чоловіка з полону. Я “жила” якийсь час в потягах, тому що по 10 разів на місяць їздила із Запоріжжя на мирні акції. Акції проходили у Києві, Дніпрі, Вінниці, Житомирі, всюди, де було можливо. Ми їздили в Донецьку область до командира 36-ї бригади. Я була повністю в боротьбі за свого чоловіка. 

Звернула увагу на хворобу, коли вже стало дуже погано, почала підніматися температура під 40 і не збивалася. На шиї повилазили шишки розміром з кулак. Я зрозуміла, що щось не так, пішла до лікарні. Четверта стадія…

Зараз я пройшла 10 курсів хіміотерапії з 12 призначених. Один курс – кожні два тижні. Кілька разів ми його переносили, бо після першого курсу я потрапила в реанімацію, і це було питання життя і смерті. Тоді пролежала у лікарні місяць. 

Лікарка до мене підійшла і каже: "Олю, нам потрібен номер телефону когось із рідних, якщо з тобою щось станеться". Я розумію, що йдеться про смерть. І розводжу руками, тому що в мене нікого немає. Чоловік в полоні. 

Зараз я вже трохи відійшла. Я десь тиждень лежу в лікарні, потім трішки оговтуюсь від хіміотерапії, встаю і знову їду на зустрічі, на акції. Після закінчення хіміотерапії мені зроблять ПЕТ-КТ – це спеціальна процедура для онкохворих, яка покаже, чи одужала я, чи потрібно далі лікуватись.

Я не можу звертати увагу на свій стан – маю вставати і робити все для того, щоб чоловік повернувся додому. Я настільки змотивована на його звільнення і на роботу, що мені не потрібні додаткові "групи підтримки". 

Я спілкуюся з людьми в онкологічному відділенні. У них найголовніша проблема – це їхнє захворювання, а в мене фокус в іншу сторону. Для мене найголовніше, щоб чоловік повернувся, бо я вважаю, що йому там важче: з нього знущаються, його катують. Я взагалі не розумію, як це – відчувати голод 2 роки поспіль…

Так, мені буває себе шкода, але це швидко проходить. Я просто не маю на це морального права. Коли він стане вільним, я знову стану собою. Тоді я зможу лягти йому на плече і розповісти, як мені було погано.

"Зараз майже в кожній колонії є військові з туберкульозом"

Діяльність нашої громадської організації починалася з невеличкої групи з 10 людей, у якій я об’єднала знайомих дружин побратимів чоловіка. Коли хлопці потрапили в полон, ми зрозуміли, що потрібно об’єднуватись, щоб разом легше було їх звільняти. 

Зараз нас 250 людей. Першочергово ми добиваємося звільнення полонених. Ми розділилися на підгрупки: хтось займається документами, хтось придумує нові ідеї, робить плакати для привернення уваги. Відвідуємо мирні акції, займаємося волонтерською діяльністю, організовуємо зустрічі. 

Є три організації, які найактивніше беруть участь у звільненні полонених: Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими з, Офіс Уповноваженого з прав людини та “Червоний Хрест”. Ми постійно спілкуємося. 

У нас була велика проблема, що 13 місяців не обмінювали ні одного бійця з нашого батальйону. Це дуже турбувало сім’ї, і вони стукали у всі ці організації з надією, щоб їх почали обмінювати. 

Український “Червоний Хрест”, звичайно, більше йде назустріч, ніж міжнародний. Міжнародний приймає онлайн-заявки і в телефонному режимі, а їхати до них треба тільки в Женеву. Туди приїжджала одна група людей, серед яких були рідні морських піхотинців. І, на жаль, представники Міжнародного комітету Червоного Хреста не дуже зацікавлені в допомозі у звільненні військовополонених. 

Листи передають за посередництвом НІБ (Національного інформаційного бюро) за підтримки “Червоного Хреста”. За весь час полону я отримала лист від чоловіка один раз, у травні. Там було 4 рядки.

Також у нас було 2-3 звісточки на 250 людей про те, що в колонії, де сидять їх рідні, був “Червоний Хрест”. Але їм просто пощастило, бо вони вже знали, де утримують їхніх рідних-військовополонених. А так представники МКЧХ не можуть повідомити, де перебуває мій чоловік, що у нього болить, бо вони ж "незалежна організація".

Вони кажуть "стан здоров’я добрий" або "стан здоров’я задовільний". Ти розумієш, що якщо задовільний, то вже щось не так, але нічого конкретно сказати вони не можуть. І вони не дуже наполегливо просять у Росії відвідувати колонії. Росія дозволила – вони поїхали. Росія не дозволила – "ну отак, вибачте".

Мені пощастило, що з обміну, який був найпершим після пʼятимісячної паузи, повернувся чоловік, який був разом з моїм в одній камері. Він мені повідомив про його стан здоров’я. Я розумію, що хлопці не розповідають дуже багато правди, щоб ми не турбувалися, а потім спливають жахливі факти. 

Зараз майже в кожній колонії є військові з туберкульозом – це одне з найстрашніших захворювань. Їх не розсаджують в окремі камери, росіянам все одно. Не кажучи вже про те, що військові повертаються з втратою ваги, це і так всім видно. 

Мене насамперед дуже цікавив моральний стан чоловіка. Бо іноді моральний важливіший, ніж фізичний. Той хлопець, якого обміняли, сказав, що мій чоловік тримається і дуже сподівається на обмін. На жаль, як і у всіх хлопців, у нього є проблеми зі здоров’ям. Він дуже схуд, а також у нього є хронічне захворювання, яке дає ускладнення.

Ще у грудні 2022 року я побачила невеличке відео на одну хвилину з полону. Він вже там був схудлий. Я знаю, що це був Таганрог, бо після Оленівки їх всіх туди відправляли. Там жахливі умови. У нього було дуже бліде обличчя сірого кольору. Я розуміла, що він не бачить сонця, нормально не їсть. 

У жовтні він мені зателефонував на 5 хвилин по відеозв’язку. Я була дуже щаслива, що нам вдалося побачити одне одного. Він хоча б дізнався, як я. Але я думаю, чоловік зрозумів, що не все в порядку.

Коли він потрапив у полон, у мене була друга стадія онкозахворювання і я починала проходити хіміотерапію в Маріуполі. Вона триває пів року, а він в полоні майже 2. І він напевно розуміє, що якщо в мене досі немає волосся, значить щось пішло не так. Я бачу це в його очах. 

Звісно, я йому не сказала, як все насправді, мовляв "все добре, не хвилюйся, я вже одужую". А що я йому скажу? Що в мене остання стадія раку, щоб він там зійшов з розуму? Я не могла так вчинити. 

"Ми рік доводили, що вони не дезертири"

Під час оборони Маріуполя військовослужбовці 501-го батальйону зайшли на пустий завод, де не було ні продуктів, ні боєкомплектів. Що вони забрали з Широкиного, з тим і воювали. Памʼятаю, чоловік моєї подруги зателефонував їй і сказав: "Я не знав, що за день можна бути поруч зі смертю 5 разів". 

Мені чоловік майже нічого не розповідав. У нас є така штука в сім’ї: ми одне одного дуже кохаємо, тому дуже бережемо. Поки він в полоні, я йому брешу, що все добре, і він те ж саме робив в Маріуполі. 

Більше інформації ми дізналися, коли інші чоловіки почали повертатися з полону. Вони розповідали, що було дуже скрутне становище на заводі, не було підвозу боєкомплектів, продуктів, води. Казали: “Ми були впевнені, що загинемо ще там”.

Є хлопці, які телефонували жінкам і прощалися. Мій так не казав, настрій був бойовий. Але становище – жахливе. 

Щоб подзвонити один-два рази на тиждень, їм доводилось забиратися на якийсь будинок, коли їх обстрілювали з неба, землі й моря. Чоловік телефонував мені 26 березня, а 27 березня – написав СМС. Після цього зв'язок обірвався. 

4 квітня з російських Telegram-каналів я дізналася, що весь його батальйон потрапив у полон. Дівчата почали впізнавати своїх чоловіків, потім я впізнала свого. Мій чоловік не попереджав мене про полон, і в той момент, коли ми говорили, в нього про це і думки не було…

Загалом у полон потрапило 277 людей з нашого батальйону, і наразі звільнили тільки 23. В останньому обміні повернувся один хлопець з 501-го ОБМП, а до цього їх не повертали понад рік. 

Коли хлопці повертаються, то кажуть "я думав, я останній". Тобто вони впевнені, що всіх інших повернули. Люди перебувають там 2 роки і кожну хвилину вірять в те, що їх звільняють. 

Коли ми рік доводили, що вони не дезертири, я взагалі не уявляла, як людям приходила думка, що хтось може добровільно піти в полон. Хлопці кажуть: "Я б краще застрелився, ніж пережив це знову”. 

Ми давали свідчення в ДБР, звільнені хлопці давали свідчення. Але на весь той час у нас забрали виплати. 

Може комусь здається, наче сімей цікавили тільки гроші, але насправді у нас 90% людей – це ВПО, які бігли з Бердянська з однією сумкою 24 лютого. Хтось виїжджав з окупації. До когось окупанти приїхали, перевернули всю домівку і дали день, щоб виїхати. 

Дівчата з 2-3 дітьми виїжджали в нікуди, починали життя спочатку в іншому місті, без грошей і без чоловіка. Коли припинились виплати, у нас були вагітні, були ті, хто тільки народив. Є дівчата, у яких чоловіки не бачили своїх дітей і взагалі не знають, хто в них народився.

Зараз виплати поновили і всю заборгованість нам виплатили, за що ми дуже вдячні! Але тоді важко було всім. Я не могла піти на роботу, бо в мене група інвалідності. Дуже рятувало, що є своя справа, бо мені було за що почати лікування.

Ми просто раді, що ця тема вже завершена. ДБР уже закрило провадження, але рік нам доводилося відмиватися від цих слів про дезертирів. 

Мій чоловік захищав нашу державу ще до повномасштабного вторгнення, і мені було важливо, щоб його чесне ім’я не було заплямоване. 

Він відкладав своє життя – у нас немає дітей, тому що я не хотіла бути одинокою матір’ю при живому чоловікові. Мені було важливо відстояти не тільки його свободу, але і його честь. 

"Я згадую часи, коли він був у Маріуполі, як найстрашніше в житті"

Кожне інтерв’ю мені дається через сльози: скільки я б не розповідала свою історію, все одно боляче згадувати ці події. Я згадую часи, коли він був у Маріуполі, як найстрашніше в житті. І навіть коли я згадую це через півтора року, мене охоплює тваринний страх. Але я розумію, що я маю це розповідати, аби люди не забували про тему полонених.

Своїм плакатом я хотіла нагадати суспільству, що бувають такі важкі  випадки. Дуже важливо, щоб люди про це пам’ятали. Бо Маріуполь вже відходить, скажімо так, на другий план. З’являються інші важкі позиції. 

Я розумію, що усім бійцям дуже важко. Але захисники Маріуполя перебувають в неволі майже 2 роки. Наші офіційні джерела кажуть, що в Росії перебуває 3,5 тисяч військовополонених, але кількість більша, є ще непідтверджені. Тобто ми на 100% знаємо, що люди в полоні, ми бачимо їхні фото, але Росія їх не підтверджує як військовополонених. 

Мене завжди запитують, де я черпаю сили, хто мене підтримує... Дуже багато людей, які хворіють на онко, знаходять мене в соціальних мережах і пишуть "ви така сильна", "я вам захоплююсь, а я от ледве можу лікуватись, мені здається, що це кінець життя". І мені дуже шкода, що я не можу їм дати слушної поради. 

Знаєте, у мене вдома висить багато наших спільних фото з коханим. Я прокидаюся, і в мене одразу перед обличчям наш великий портрет. Я заходжу на кухню – холодильник завішаний нашими фотографіями. Повертаю голову на шафу, – там купа різних плакатів з акцій. Я черпаю силу в наших спільних фото. 

Мені не потрібно шукати додаткову мотивацію. Мені просто потрібно, щоб мій чоловік був вільний. Він перебуває в полоні, де його катують, і я не бачу його вже два роки. .

У мене навіть лікарі це знають. Коли я приходжу в лікарню перед хіміотерапією, перше запитання – чи є якісь новини про чоловіка. Я не маю права не витримати. 

Я лікуюсь, стискаю зуби, коли мені болить, намагаюся не жаліти себе. І просто не маю на це часу. Я не можу зараз померти, тому що хто його буде витягувати з полону? 

"Мій чоловік – це моє перше і останнє кохання"

Жінкам, які чекають коханих з полону, я б порадила знайти собі заняття, щоб наблизити перемогу. Наприклад, нашу громадську організацію я не можу назвати прям волонтерами, але ми допомагаємо 501-му батальйону. Якщо у нас з'являються запити від інших військових, ми також намагаємося допомогти. Ремонтуємо машини, купуємо зарядні станції, теплі речі, передаємо їжу.

Організація мирних акцій забирає багато часу. Я іноді можу посеред дня розплакатись, а потім кажу собі "зберись, ти зараз зайнята". Це дає сили триматись. 

Потрібно працювати для звільнення усіх полонених, не можна здаватись. Дуже багато рідних зневірилися. Вони кажуть, що нічого не допомагає: акції не допомагають, зустрічі не допомагають, все вирішує тільки Росія. Я вважаю, що це неправильна позиція, і якщо 100 разів стукатися в одні й ті ж самі двері, вони рано чи пізно відчиняться.

Тому потрібно бути сильними. Працювати зі своїм психологічним здоров'ям обов'язково, бо це все дуже виснажує. Хлопці повертаються з ПТСР після боїв і полону, але у нас також є своя травма, коли почуваєшся чужою в суспільстві. 

Я завжди кажу, що я цивільна людина, але “чужинець” серед цивільних. Взагалі не можу слухати, як хтось каже “я посварилася з хлопцем”, не можу співчувати людині. Я думаю “як можна сваритися зі своєю рідною людиною?”…

Боже, я б усе віддала, щоб просто на 5 хвилиночок обійняти чоловіка. Мені просто хочеться відчути його запах, побачити його усмішку. 

Мій чоловік – це моє перше і останнє кохання. Ще у 2015 році нас познайомив його побратим, який зустрічався з моєю подругою. Не те щоб це була закоханість першого погляду. Насправді я спочатку закохалася в його ставлення до мене. Він і тоді, і зараз мене дуже оберігає, завжди ставиться до мене, наче до квітки. 

Мені пощастило зустріти свою людину дуже рано. Я була дуже юна, тільки закінчила школу. Вийшла заміж у 18 років. Ми дуже довго збирали на весілля, бо для нас було принципово не брати кошти у батьків. Мені казали “це неправильно, спочатку потрібно чогось досягти в житті”. А я хочу досягати цього разом з ним. У нас краще виходить разом, ніж окремо. 

Наступного року ми будемо святкувати 10 років з моменту знайомства. Усі питають “Як у вас досі немає діточок?”. Але я не хотіла виховувати дитину без нього. Зараз всі наші дівчата виховують дітей самі. Багато хто з малюків не пам'ятає свого тата, деякі взагалі його не бачили. Для них тато – це фотографія. 

Це так важко, коли моя подруга дарує подарунок сину, я приходжу в гості, і малий каже: “Подивись, яку мені тато машину подарував. Це він мені надіслав”. Я просто стискаю зуби, стримую сльози й усміхаюся. 

Усі наші діти проводять дитинство на акціях. Вони вже два роки ростуть у мене на очах – з плакатами про їхніх батьків.

"Хочеться, щоб суспільство нарешті зрозуміло, що у нас війна"

Є цивільні люди, які не мають стосунку до війська, у них немає рідних в полоні, і вони кажуть, що втомилися. Дуже багато людей не хочуть “псувати свою стрічку”. Мені завжди хочеться сказати: моліться, щоб хлопці не втомлювалися. Бо хтось має виборювати нашу свободу, а хтось не може зробити репост в соціальних мережах. 

Ми маємо нагадувати про полонених акціями, фотографіями в соцмережах. Я маю невеличку аудиторію в Instagram, але на мій магазин підписані 12 тисяч людей. І від початку повномасштабного вторгнення я якось знаходжу баланс між робочою рекламою тонального крему і війною.

Я звертаюся до своїх знайомих, однокласників, бо мої друзі і так роблять репости, та інколи думаю: “Невже тобі все одно? Ці люди відстоювали твою долю, щоб ти зараз міг жити на вільній землі, а ти не можеш зробити репост?”. Мені дуже хочеться, щоб суспільство нарешті зрозуміло, що у нас в країні війна. І мені дуже боляче казати людям про те, що вони і так мають розуміти.

Потрібно боротися за полонених, бо вони пожертвували своєю долею заради нас. Потрібно боротися за військових, які зараз захищають нас. Потрібно бути їм вдячними. 

Олена Барсукова, УП. Життя