Віддала армії 28 років. Пам'яті звʼязківиці Олени Ріхтер, яка загинула на Донеччині
Олена Ріхтер присвятила армії 28 років. Повномасштабне вторгнення ворога зустріла на Донеччині, звідки вже не повернулася до родини.
Олена обіймала посаду старшого оператора відділення засекреченого зв'язку інформаційно-телекомунікаційного вузла. Загинула у ніч на 22 березня 2022 року в Костянтинівці від ракетного удару.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії полеглих українських військових та вбитих ворогом цивільних людей, спеціально для Української правди в рамках проєкту "УП100. Сила жінок".
Олена Ріхтер, 47 років
- Народилася у Бердичеві на Житомирщині
- Улюблений фільм: стрічки на кшталт "Код ДаВінчі", "Індіана Джонс", "Скарби нації".
- Хобі: рукоділля; Олена виготовила аксесуари на весілля доньки (колисочки, скриньку, подушку для обручок), а ще майструвала тематичні прикраси, наприклад, різдвяні.
- Мрія: ніколи не розповідала рідним, про що мріє.
Дитинство
Олена народилася 1974 року в Бердичеві, де її родина була проїздом. Батько – військовослужбовець, тож частина дитинства дівчинки минула у тодішній Чехословаччині. Згодом сімʼя осіла в Житомирі.
Олена росла чуйною, спокійною. Її мати любила переповідати: "Ідемо повз магазин, вона захотіла подарунок, а я кажу:
– Лєно, кінець місяця.
– Зрозуміла, грошей нема, – кивала донька".
Коли їй було десять, в родині народився син Олександр. Олена жартувала: "батьки переживали, що я виросту егоїсткою, тому народили Сашка". Та дівчинка всіляко піклувалася про брата.
"Поки я ріс, вона мене няньчила. Я її як старшу слухався, а десь вона мені і "втик" могла зробити. Та попри різницю у віці, ми завжди дружили", – пригадує з усмішкою Олександр Слепенчук, брат Олени.
Отримавши власну квартиру в Житомирі, сім’я створила там затишок. Мати Олени збирала посуд із кришталю, який бережуть і донині. Для дітей – підготували чималу бібліотеку з дефіцитних на той час книжок. Усе, аби плекати в сина з донькою любов до літератури й ростити їх освіченими.
"Олена дуже любила читати. Уже дорослою, як ішла на чергування, брала з собою якусь книгу. І всілякі жіночі романи, і кулінарні книжки читала", – пригадує Олександр.
Після школи Олена отримала фах кухаря. Хоча за професією і не працювала, вдома проявляла себе як чудова майстриня.
"Памʼятаю, в шухляді завжди лежали шаблони якихось ведмедиків і поросят, з яких мама пекла нам із братом святкові торти", – каже Катерина Малинівська, донька Олени.
Вибір військового шляху
Катерина народилася у 1995 році, за рік після того, як Олена побралася з Анатолієм Ріхтером. Молодий хлопець лиш повернувся з армії, коли спільні друзі познайомили його з Оленою.
У 1997-му у пари народився син Андрій.
"На свята батьки водили нас у парк, катали на атракціонах, пригощали солодкою ватою. Ми так доволі часто гуляли. Ще мама ходила з нами у ліс біля дому. Гриби збирали, ягоди, просто відпочивали", – розповідають діти Олени.
Вони змалку знали, що мама – військовослужбовиця. Жінка навіть кілька разів приводила дітей на роботу, де вони із захватом гралися старим приладдям – неробочим комутатором.
Можливо, міркують у родині Олени, на її вибір професії повпливав приклад батька. Ще у 19 років дівчина обрала для себе армійський шлях.
"Вона спершу у військкоматі працювала, але швидко перейшла у 95-ту бригаду. Це вже був 1994 рік. Певно, там їй сподобалося, бо й мене загітувала туди влаштуватися. Я не так довго протримався, а Олена зрештою мала 25 років вислуги і вже могла піти на пенсію, але сказала: "Шурік, я звикла до армії, підпишу ще один контракт", – згадує брат жінки.
Робота у ЗСУ наклала відбиток на цивільне життя. Катерина з Андрієм пригадують: мама завжди збирала волосся, бо з розпущеним на службу не можна. Частіше носила форму, ніж інше вбрання. Хоча просто обожнювала свою джинсову спідницю. Не дозволяла собі яскравий макіяж, але завжди користувалася помадою – ніжно шоколадного відтінку, що стала невідʼємною частиною її образу.
"У неї були сірі очі, зріст вище середнього, темно-русяве волосся. Вона дуже любила сережки-кільця, колись сама купила собі пару золотих. Справжня красуня. Ми з Андрієм, як у мами свято, тихенько витягали її стару помаду і купували подібну – знали, що її це порадує", – розповідає Катерина.
Міцний родинний звʼязок
Майже щоразу, як Олена йшла на нічне чергування, діти плакали за нею вдома. Хоча, зізнаються, маминої уваги вистачало. Жінка вдало балансувала між службою, родиною і власними інтересами. Оскільки чоловік працював далекобійником, здебільшого сама ухвалювала рішення, що стосувалися сімʼї чи виховання дітей.
"Вона була справедливою. Прямою. Могла без прикрас сказати те, що вважала правильним. Цієї риси вчила і нас. Вважала, це краще, ніж пліткувати за спиною", – розповідають діти Олени.
Рідні називають Олену дуже відповідальною. Жінка любила тварин. Пригадують, як вона кілька днів поспіль бачила на вулиці безхатнє кошеня. І зрештою забрала його додому попри те, що вже мала двох хвостатих.
"Краще взяти і ощасливити безпородне, на інших завжди охочі знайдуться", – вчила вона дітей.
Особливо підкреслювала й важливість освіти. Вважала, що людина обовʼязково повинна здобути фах.
Коли Катерина закінчувала школу, перед нею постав вибір – омріяна спеціальність, але на контрактній основі, чи менш бажана, проте на бюджетному місці. Олена без вагань дозволила їй втілювати мрію, і оплачувала навчання доньки. Попіклувалася й про сина, хоча розуміла, що у нього інший шлях.
"Мене навчання менше цікавило, але мама наполягла, і я за рік вивчився професії, завдяки якій міг би заробляти", – додає Андрій.
Олена мала міцний звʼязок із родиною: піклувалася про батьків, підтримувала дружні стосунки з братом. Сімʼя часто збиралася разом на свята і без приводу.
"Вона постійно після служби до батьків заходила. Ми весь час зідзвонювалися. Кликала мене з родиною в гості, на шашлики", – розповідає Олександр.
Друга сім’я
Наче другою сімʼєю стали для жінки її співслужбовиці. Пропрацювавши на одному місці понад два десятки років, Олена знайшла там відданих друзів.
"У нас невеликий колектив, переважно жіночий. Вона з усіма знаходила спільну мову. 20 років ми служили разом і дружили. І в гості одна до одної ходили, і з сімʼями знайомі. День у день були разом. Лєнчик позитивна, дуже хороша і надзвичайно сильна. Здавалося, вона може все подолати", – розповідає Світлана Борчук, подруга і колега.
Жінки працювали у відділенні засекреченого зв'язку інформаційно-телекомунікаційного вузла 95-її окремої десантно-штурмової бригади. Олена мала посаду старшого оператора.
"Поки використовували комутатор, вона працювала на ньому. Зʼєднувала абонентів. Так років 15, якщо не більше. Потім усе стало компʼютеризованим. Їй ці зміни давалися важко. Але вона сиділа, вчилася, щось записувала. Вона така була – мала мету і йшла до неї", – пояснює Світлана.
Від початку Антитерористичної операції у 2014 році службовці 95-ї бригади виїздили у відрядження на схід країни або іншу стратегічно важливу місцевість. Олена теж їздила.
"У 2014 році ми разом виїздили. Точних даних, де були, у мене нема. Але за відчуттями це між Херсоном і Кримом, просто поле. Тоді всі розуміли, що є потреба, і ніхто не був проти. Лєна у тому числі", – розповідає Світлана.
Рідні пригадують: до повномасштабного вторгнення Олена була у подібних відрядженнях неодноразово. Їздила у Мелітополь, Генічеськ, Херсон, а також – у зону бойових дій на Донеччину й Луганщину. Та у можливості сильнішого російського нападу сумнівалася.
"Повномасштабна війна застала її у Костянтинівці на Донеччині. Вона перебувала там з листопада 2021 року. Коли пролунали перші вибухи, я відразу подзвонила мамі. Вона була на подив спокійна. Можливо тому, що я дуже нервувала. Підтримала мою ідею виїхати з міста у село до родичів", – пригадує донька Катерина.
Втрата
У наступні дні Олена регулярно виходила на звʼязок із рідними та запевняла, що у неї все гаразд.
"Я говорив із мамою годин за три до її загибелі. Сказала, що заступила на зміну, збиралася пити чай. Ми тоді довго розмовляли", – пригадує син Андрій.
Це був вечір 22 березня. Наступного дня, що не характерно, жінка не вийшла на звʼязок. Схвильовані рідні звернулися до її колег у частині. Спершу про приліт у будівлю, де перебувала Олена, сказали брату. Тільки після того, як тіло жінки знайшли, повідомили інших близьких.
"24 березня, коли завали розібрали, мені розповів тато, а Андрію – дядько. Я тоді в обставини не занурювалася. Знала, що по місцю їхнього перебування прилетіло. Тоді багато людей загинуло", – каже Катерина.
Розповісти матері Олени вирішила подруга Світлана. Каже: не хотіла, щоб трагічну звістку принесла чужа людина з військкомату. Олександр заздалегідь викликав "швидку".
"24 березня – мій день народження. Мама думала, гості прийшли мене привітати, а вони ось такі новини принесли. Мама це дуже тяжко перенесла", – згадує він.
Тіло Олени привезли у Житомир 30 березня. А наступного дня рідні назавжди попрощалися з нею. На церемонії було багато людей: і військових, і знайомих із цивільного життя.
Пам’ять
"Я згадую мамин сміх на мій жарт, який я розповіла під час останньої розмови… Пляшечка її парфумів у мене вдома нагадує про неї. Памʼятаю, як після заміжжя приходила в гості і знову відчувала себе дитиною: мама вислухає, напоїть чаєм. Три роки майже минуло, а ми досі не пережили це", – зітхає Катерина.
Коли Олені було 44 роки, у Катерини народився первісток. Маленький Ілля памʼятає, як бабуся приходила в гості з його улюбленими цукерками і водила в кавʼярню пригостити смачними булочками і какао. Катерина розповідає: її син знає, хто вбив бабусю. Жінка обіцяє берегти памʼять про неї і для доньки, яка народилася вже після загибелі Олени.
"Згадувати все це важко, але люди повинні розуміти, якою ціною ми живемо. Гинуть чиїсь мами, тати, дружини й чоловіки. Наступні покоління мають знати про це", – каже Катерина.
"У мене більше немає ні батьків, ні сестри. Це дуже тяжко для мене", – тихо говорить Олександр, брат Олени. Їхня мама померла торік.
Старшого солдата Олену Ріхтер посмертно нагороджено орденом "За мужність".
Її рідні живуть із болем втрати. Донька Катерина виливає його в поезію:
"… і ти ж, матусю, вже не тут –
Пішла душа до Михаїла…
Щодень лунає щемний стук
У серці всіх, кого любила".
