"Він приїхав з російськими паспортом та військовим квитком": як колишній вихованець Олешківського інтернату повернувся з трирічної депортації
Понад пів року майже сотня вихованців і приблизно стільки ж працівників Олешківського інтернату для дітей з інвалідністю марно чекали на евакуацію. Восени, коли українські війська наблизилися до Дніпра, окупаційна влада вивезла всіх мешканців інтернату й розпорошила їх по різних регіонах Росії – за тисячі кілометрів від дому.
Це історія Саші Данильчука – дорослого вихованця, якого російська уповноважена з прав дитини Марія Львова-Бєлова разом зі своєю сестрою Софією фактично взяли під контроль. Майже детективна розповідь про його повернення в Україну і про те, як депортований Олешківський інтернат, колись повний життя, сьогодні лишився забутим.
"Ми схопили дітей та бігли у підвал"
Серед тих, хто пережив перші дні окупації та бачив, як змінювалося життя інтернату після приходу російських військ, була Наталка Грабовська. Зараз жінка живе в умовно безпечному місці, але будь-яка згадка про дім нагадує про викрадених дітей та викликає сльози.
Колись зі свого вікна жінка могла бачити улюблене місце роботи – Олешківський дитбудинок для дітей з особливими потребами:
"Я працювала нянею, ми проводили з дітьми найбільше часу. Були в нас і дорослі вихованці, але їх всіх ми вважали дітьми".
Її рідне місто Олешки на лівому березі Дніпра окуповане з перших днів повномасштабного вторгнення. Наразі – це лінія фронту. В сусідній від Наталчиної квартири в Олешках живуть російські військові, а оселя жінки віднедавна розтрощена.
"Ні про що нас не попереджали, – каже жінка. – Під ранок ми почули автоматні черги, вибухи. Розпочалась паніка. Але ми швидко почали готувати дітей спускати у підвал".
Підвальне приміщення дитбудинку не було облаштовано під укриття. Всі 101 вихованець туди не вміщались.
Російські військові швидко зайняли містечко, і згодом в Олешках все затихло. Настав час довгих місяців життя в окупації.
Близькість, що не потребує паперів: історія прийомного батька
З іншого боку цю історію бачив В'ячеслав Щирський – фактичний прийомний батько для кількох вихованців інтернату, серед яких був Сашко Данильчук.
"Вони були в окупації, подекуди я підтримував зв'язок з Сашою, – розповідає В'ячеслав Щирський, голова прийомної родини для осіб з інвалідністю. – Персонал інтернату залишався з вихованцями, їм заледве вистачало їжі та медикаментів, але росіянам вони не корилися".
В'ячеслав Щирський багато років служив пастором Церкви євангельських християн-баптистів в селі неподалік Херсона. А у 2019 році у сусідньому селі Дар'ївка організація TruPromise, за підтримки американських благодійників-баптистів, побудувала інклюзивний будинок для молоді з інвалідністю. В'ячеслава з дружиною запросили очолити так званий "Дім Стефана", який міг розмістити до 13 осіб з інвалідністю.
"Саша став нам рідним, вже жив з нами у домі, але формально все ще залишався під опікою закладу. Це останнє щасливе Різдво разом перед війною", – пригадує В'ячеслав Щирський.
Початок повномасштабного російського вторгнення Сашко Данильчук та В'ячеслав Щирський зустріли по різні береги Дніпра. Сашко перед тим виїхав до інтернату у справах, залишивши свої речі у В'ячеслава.
Чоловік же мав під опікою троє власних дорослих дітей та троє підопічних з інвалідністю. Родина вирішила терміново евакуюватися спочатку в Одесу, а пізніше в Румунію. Залишатись в окупованій Дар'ївці з купою російських військових було вкрай небезпечно. Зв'язок з Олешками був нестабільний, а з кінця літа майже перервався.
Шлях від інтернату до родини
Сашка Данильчука привезли до Олешківського інтернату ще в дитинстві: він народився на Житомирщині з вродженими вадами ніг і не міг ходити, пізніше медики встановили інтелектуальні порушення. Родину хлопець ніколи не знав, а інтернат став його єдиним домом. Попри складний діагноз, він ріс відкритим і товариським, легко знаходив друзів і мав хист до малювання.
Вже коли Саші виповнилося 23 роки, він познайомився з В'ячеславом. Став проситися "у гості" на вихідні. Кілька таких поїздок – і було зрозуміло, що хлопець тягнеться до людей, у яких відчув безпеку й увагу.
В'ячеслав не відмовив: дозволив Сашкові залишатися частіше, а з часом узявся оформлювати над ним опіку. Проте війна спотворила усі плани та розлучила близьких людей, а Сашка прирекла на довгі роки життя в Росії.
Дорога в невідомість: депортація, занепад, хаос
Після окупації в розлуці з близькими та рідними опинилися десятки дорослих вихованців Олешківського інтернату та понад пів сотні дітей з інвалідністю. На відміну від багатьох, Саша мав тверду публічну позицію: щоб не сталося, повернутися до В'ячеслава, якого він завжди називав словом "батько".
"Ми всі розуміли, що рано чи пізно нас вивезуть, а з настанням осені в один прекрасний день я бачу – дітей увозять", – розповідає Саша.
У жовтні в Херсонській області через наближення української армії із заходу, російська окупаційна влада стрімголов розпочала масовий вивіз цивільного населення на лівий берег і в бік Росії та окупованого Криму. Вивозили дітей з батьками, із закладів та з прийомними родинами.
Дітей з Олешківського інтернату забирали в три етапи, несподівано та без будь-якого попередження: 21 жовтня забрали наймобільніших 16 вихованців. Їх перевезли до Криму у психіатричну лікарню і майже одразу вивезли до Краснодарського краю в заклади для дітей з інвалідністю.
4-го листопада в Олешки знову приїхали кримські лікарі – на цей забрали ще 12 дітей до кримської лікарні. В день визволення Херсона, 11 листопада, з інтернату забрали усіх, хто залишився – 56 осіб перевезли до окупованого Скадовська. Серед них був і Сашко:
"Нас розмістили в жахливих умовах, я не міг повідомити батьку, телефони не працювали".
У той час В'ячеслав почав бити на сполох та шукати шляхи повернення Сашка.
Українські органи влади та керівництво інтернату з чоловіком не зв'язувалися. В'ячеслав опинився в повному інформаційному вакуумі. Лише згодом він дізнався, що Данильчука та інших повнолітніх вихованців Олешок перевезли до села Стрілкове Генічеського району, формально зняли з опіки Олешківського закладу й оформили в іншому російському геріатричному центрі.
За словами Сашка, у Стрілковому було холодно і брудно. Він залишався там майже рік, практично без можливості контактувати з близькими, аж поки одного дня раптом не повідомили, що його везуть до міста Пенза в Росії.
"Я звертався до офісу уповноваженого в Україні, в Росії, писав листи в органи опіки та соціального захисту Херсонської області, до Червоного хреста в обох країнах. Все без толку", – каже В'ячеслав.
У цей час український інтернат став "сиротою-безхатченком". Після вивезення всіх мешканців закладу росіяни пограбували будівлю. Працівники, які були свідками вивезення, розповіли, що забирали усе: коштовне обладнання кухонь та медичних кабінетів, комп'ютери, килими, картини. Росіяни призначили свого директора – колаборанта Віталія Сука, натомість в Україні заклад не релокували, юридично він просто завис у повітрі.
Лише окремі родичі, без інструкцій від держави й часто через поневіряння та страждання, змогли самотужки забрати кількох своїх дітей. Хтось – з Краснодарського краю, хтось з Криму чи Скадовська. Одній мамі вдалось забрати доньку зі Стрілкового.
"Моя ситуація з документами на Сашка була схожою на пастку. В Україні він значився недієздатним, проте я не мав опіки над ним. Юридично я був йому ніхто і заяви від мене серйозно не приймались. Директора в українському закладі не було. Потім в Херсоні мені взагалі сказали, що з інтернату Сашка вибув. В той час в Росії Саші дали паспорт та зробили дієздатним, проте він не мав жодних українських документів. Це я дізнався від Софії Львової-Бєлової особисто", – розповідає В'ячеслав.
Поки чоловік намагався розібратися в природі правового колапсу зі статусом дорослої людини з інвалідністю, яку депортували під час збройного конфлікту, Сашка разом з трьома іншими дівчатами з Олешок поселили в Пензі у містечку "Новиє бєрєга". Це – проєкт Бєлових, для підтриманого проживання людей з інвалідністю. Житловий комплекс побудували за пожертви численних меценатів з усім необхідним, як то кав'ярня, готель, салон краси тощо.
У Пензі Саша часто спілкувався з Софією Львовою-Бєловою, яку він називає просто "Соня". Побут в "Бєрєгах" повністю влаштовув Сашу, але він постійно бунтував. Йому та іншим вихованцям, нав'язували розповіді про "велику Росію" й переконували, що в Україні його нібито помістять до психіатричної лікарні.
За словами Сашка та В'ячеслава, ці твердження впливали на хлопця: часом він починав довіряти новим опікунам і говорив, що хоче залишитися в Росії, а часом прислухався до В'ячеслава та знову вимагав повернення в Україну.
В'ячеслав хотів забрати не тільки Сашу, але й інших трьох дівчат з Олешок, навіть облаштував для них окрему кімнату в будинку в Румунії, проте російська сторона ставилася до цієї ідеї прохолодно.
"Сашу ми вам віддамо, але не в Україну, а в Румунію. А дівчата хочуть залишитись", – говорила Софія Бєлова в розмові з В'ячеславом на початку 2024 року.
Проте йшли місяці, а росіяни все затягували повернення хлопця. Спочатку сказали, що роблять російський закордонний паспорт і на це їм не вистачає грошей, потім – що Саша передумав. У березні 2024 Саша був вимушений голосувати на так званих виборах президента РФ. Сказав, що їх знімало телебачення:
"Я звик до камер, мене постійно знімали там, в Пензі".
Одного разу Сашею зацікавились силовики. Хлопець пригадує, як вони влаштовували йому кілька допитів, чи переводить він кошти ЗСУ та з ким спілкується:
– Хто такий Щирський? – запитували вони, побачивши його ім'я в контактах телефона.
– Щирський – то мій батько, – відповів Сашко.
– А давайте ми подзвонимо твоєму батькові й з ним поспілкуємося.
Чоловік натиснув на диктофон та віддав Сашкові вказівку питати, як вийти на Збройні сили України. Пізніше В'ячеслав розповів, що пам'ятає цей дзвінок та дивне питання свого сина.
"Саша, тобі воно зараз не потрібно. Ти знаходишся в чужій країні, зв'язок там контролюється, навіщо тобі неприємності? Ми працюємо над тим, щоб тебе звільнити і щоб ти був з нами," – переказує він свою відповідь.
"Катарський" маршрут
У середині серпня 2025 року мобільний Сашка перестав отримувати повідомлення. Тиша тривала близько двох тижнів, каже В'ячеслав. Як з'ясується пізніше, в цей час росіяни готували Сашу на повернення: ізолювали від світу, проводили допити з представниками ФСБ, а потім відвезли до посольства Катару на "урочистий" прийом разом з Марією Львовою-Бєловою.
Сашка разом із кількома українськими родинами доставили до Москви, звідки групу переправили літаком до Мінська, а вже звідти автобусами перевезли до Києва. Після прибуття хлопця розмістили у будинку-інтернаті в Білій Церкві, куди й приїхав В'ячеслав, щоб побачити сина вперше за роки розлуки.
"Ми були трохи шоковані, коли дізнались, що у Саші з собою лише російські паспорт та військовий квиток, – каже пані Алла, директорка закладу, де наразі тимчасово розмістили Сашка. – Насамперед кинулись терміново відновлювати йому всі документи".
За словами В'ячеслава, в Україні Саша наразі також дієздатний, і для його виїзду за кордон лишилося пройти військово-лікарську комісію. Поки ці процедури тривають, В'ячеслав змушений курсувати між Румунією та Білою Церквою. Він вірить, що вже на початку наступного року – майже через чотири роки після того, як російське вторгнення розлучило їхню родину – Сашко нарешті зможе повернутися додому.
Текст був підготовлений у співпраці з Реконінґ Проджект (The Reckoning Project), глобальною командою журналістів і юристів, яка займається документуванням, висвітленням і збором доказів для розслідування воєнних злочинів.