"Я бачив демотивованих лікарів. Не хочу стати таким". Історія військового хірурга, який мріє колись знову бути цивільним
Вадима Крижемінського все життя оточували медики. Мама була фельдшером-лаборантом, тітка працювала на "швидкій", дядько – стоматологом.
Натхненний прикладом рідних, Вадим з дитинства хотів бути лікарем, а саме хірургом.
"З 5 років я мріяв оперувати", – усміхається він.
Ще одна частина його ідентичності сформувалася завдяки батьку – кадровому військовому Збройних сил України. Вадим підписав контракт із ДПСУ у 2019-му, і служить військовим хірургом уже сьомий рік.
24 лютого 2022 року чоловік зустрів із мобільним шпиталем у Чорнобильській зоні. Далі були Київщина, Донеччина, Харківщина. Та попри постійну зайнятість на службі, він не полишає надії повернутися до цивільного життя.
Цьогоріч Вадим подався на навчання у рамках програми "Медосвіта для героїв" від медичної мережі "Добробут", де "УП. Життя" є інформаційним партнером.
Які поранення й історії бійців мусить проживати військовий хірург і як долає емоційне вигорання за допомогою освіти, Вадим розповів "УП. Життя".
"Бувають поранені, які говорять: "Ви ж не в окопі"
Вадиму Крижемінському 32 роки. Він виріс у Кам'янці-Подільському, закінчив медуніверситет.
У короткий проміжок цивільного життя працював у районній лікарні, але, зізнається – завжди прагнув більшого.
Чоловік ніколи не мріяв про карʼєру військового і навряд чи був "народжений для війни", але після закінчення військової кафедри йому запропонували службу в шпиталі. У 2019 році він став військовим лікарем-хірургом. Тоді саме тривала Операція обʼєднаних сил, і Вадим вирішив застосувати свої знання для допомоги захисникам.
З 2022 року Вадим оперує поранених на різних етапах медичної евакуації – від стабілізаційних пунктів за 10 км від лінії бойового зіткнення до шпиталів у великих містах.
"У нас є роль 1, роль 2, роль 3. Роль 1 – це безпосередньо стабпункт. Роль 2 – це мобільний госпіталь або передові хірургічні групи. А роль 3 – це госпіталі у містах, подалі від лінії фронту.
Ротації постійні. Нещодавно я повернувся з ролі 1. Графіка як такого немає: ти добу чергуєш, але потім розумієш, що в колег також багато роботи. Просто не можеш не допомагати. Можна сказати, що працюєш нон-стоп", – ділиться лікар.
Часто в шпиталі привозять не лише військових, а й цивільних, яких нікому прооперувати у прифронтових населених пунктах.
"Іноді цивільні лікарні не працюють у штатному режимі, тож надаємо допомогу всім", – каже Вадим.
Військовий хірург ДПСУ також проводить рутинні операції для прикордонників: і апендицит, і грижі почастішали, бо захисники постійно перебувають у виснажливих умовах.
Нинішню службу не порівняти з Операцією обʼєднаних сил, коли військовий лікар міг оперувати поранених раз на пів року. Каже: це зовсім різні реальності.
До 2022-го поранення траплялись рідко – раз на пів року, а може й раз на рік. Переважно це були наслідки артилерійських обстрілів, мінно-вибухові травми, влучання куль снайперів.
Після повномасштабного вторгнення все змінилося. На початку військові зазнавали найбільше поранень від артилерії й мін.
Сьогодні до Вадима найчастіше приїжджають поранені з ураженнями черевної порожнини. Але в епоху дронів лікарю легше сказати, які частини тіла не доводилось оперувати, ніж навпаки.
"Зараз найбільша кількість поранень – осколкові. Усі можливі локалізації – від голови до п'яток. Кого не запитаєш історію поранення, всі говорять: FPV-дрон. Найбільше лихо – це дрони", – розповідає Вадим.
Втім, на його думку, роботі військових медиків не надають достатньо уваги.
"Мені здається, про медиків говорять досить мало. Бувають поранені, які говорять: "Ви ж не в окопі, ви не розумієте, як мені". Це так, я не в окопі. Я можу сказати, що не розумію, але бачу їхні рани. Відчуваю свою відповідальність", – ділиться Вадим.
"Мені подобається оперувати. Просто хочу перестати бачити страждання людей"
Роботу медиків ускладнює важка ситуація на фронті, цілодобові російські обстріли. Особливо важко оперувати пацієнтів, які довго лежали на позиції, не маючи змоги евакуюватися. Інколи медики бачать опаришів у задавнених ранах, а інколи поранені мусять "загоювати" свої травми просто на позиціях.
"Пацієнт отримав поранення від міни, була розірвана стопа, він не міг ходити. А звідти можна було вийти тільки пішки. Йому скинули з дронів ліки, антибіотики, робили перев'язки. Два з половиною місяці він провів там, поки рана не загоїлася настільки, що він просто зміг вийти сам", – ділиться хірург.
Бувають і зовсім тяжкі історії, які неочікувано закінчуються хепі-ендом.
"Я завжди згадую момент, коли [боєць] був поранений у корінь легені. Дуже багато крові втратив, ми влили йому вдвічі більше.
Він виїхав від нас непритомний, але через кілька днів прийшов до тями, подякував. Для мене це загадка, як він взагалі вижив", – зворушується лікар.
Вадим не приховує, що за 7 років служби зіткнувся з емоційним вигоранням. Та попри все, не став байдужим до людей.
"Я не можу сказати, що це вигорання від роботи. Це вигорання від того, що бачиш кожен день: поранення, травми, страждання родичів. Пояснювати людям, що відбувається, вислуховувати їх, доводиться постійно. Хочеш чи не хочеш, ти пропускаєш це через себе. Це стосується не лише військових, а медиків в цілому.
Але я обрав цю роботу. Мені подобається оперувати. Просто хочу перестати бачити страждання людей", – говорить хірург.
Як і в багатьох військових, у Вадима виникає відчуття, що він втрачає час для розвитку, жертвує карʼєрними успіхами заради допомоги іншим.
"Ти дивишся на колег своїх, одногрупників, які займаються цивільною медициною. Вони добиваються певних успіхів. Я не можу сказати, що вони цього не заслуговують...
Різниця в тому, що в тебе зараз трошки інші завдання, тому в цьому плані важче", – каже чоловік.
Хірург зізнається, що не хоче "застрягти" в демотивації.
"Я бачив і мотивованих лікарів, і демотивованих. Я не хочу стати одним із них. Мені здається, тільки якщо бачиш, що розвиваєшся – ти живеш", – ділиться він.
Тому, попри війну і ротації, Вадим подався на програму "Медосвіта для героїв" від медичної мережі "Добробут", у рамках якої проходить навчання з ультразвукової діагностики.
"Я підписаний на соцмережі клініки. Побачив, що триває конкурс, подав анкету. Хочу розвиватися ще в якихось спеціалізаціях – це моя основна мотивація", – каже "студент".
У програмі "Медосвіта для героїв" чоловік обрав ультразвукову діагностику, хоча спершу думав про онкологію. Тепер чоловік слухає лекції дистанційно, вечорами після операцій.
"Я взяв ультразвукову діагностику, і я радий, що так відбулося. На тому ж стабпункті УЗД – це золотий стандарт діагностики поранень живота. Ці знання стануть у пригоді…
Очікую отримати знання, які допоможуть надавати кваліфіковану медичну допомогу надалі. Стараюся взяти максимум", – каже Вадим.
Він переконаний: без розвитку й навчання медик "застрягне" й не зможе повернутися до цивільної медицини.
"Якщо ти не вчишся, не розвиваєшся – ти деградуватимеш. Ти не відчуватимеш морального задоволення від професії", – додає Вадим.
"Якщо не підтримувати людей, які воювали, вони рано чи пізно перестануть розуміти, для чого це все"
Щоб тримати тіло й голову в тонусі, Вадим приділяє час спорту. У студентстві він займався паверліфтингом, став майстром спорту України, віцечемпіоном країни у 2015 році в категорії до 83 кг.
Тепер тренування – радше про здоров'я і "перемикання". Також хірург любить риболовлю – особливо ходити" на коропа. У вільний час грає у командні кіберспортивні ігри.
"Можу зіграти з колегами по службі. Це нагадує про цивільне життя, дає можливість відволіктися", – ділиться він.
Та найбільше Вадима окрилює спілкування з дружиною. Катерина з Донеччини познайомилася з Вадимом у соцмережах. Тепер він проводить з нею майже весь вільний час, коли буває у Києві. Кохана також мотивує його розвиватися, щоб одного дня повернутися до цивільного життя.
"Я не вдягаю рожеві окуляри й не чекаю, щоб завтра все закінчилось. Але надії не втрачаю.
Я все життя йшов [до цивільної медицини]. Змалку хотів бути хірургом. Не бачив себе військовим", – зізнається Вадим.
Він каже, що повернутися до цивільної медицини означало б лише одне – що війна закінчилась. Це й дає йому мотивацію думати про майбутнє. Там він бачить себе у вузькій спеціалізації: судинній, торакальній чи хірургії серця.
"Я просто хочу сказати всім, щоб не забували, що війна торкається кожного з нас. Не забувайте підтримувати Сили Оборони, бо без цього війна триватиме ще довше.
І підтримка ветеранів має бути одним із найпріоритетніших напрямків розвитку нашої країни. Якщо не підтримувати людей, які воювали, вони рано чи пізно перестануть розуміти, для чого все це витримували", – додає Вадим.
Інтерв'ю: Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"
Фото: Олександр Чекменьов, УП
