"Інколи забуваю, що ноги немає". Як піхотинці "Хартії" повернулися у стрій після важких поранень
Важкі поранення на полі бою – не завада, щоб повернутися у стрій. Принаймні, так вважають колишні хартійські піхотинці "Террі" та "Білий", які своїм прикладом розширюють межі можливого.
Обидва брали участь у бойових діях на Харківщині. Обидва отримали ампутації, пройшли через операції, реабілітацію та протезування. Обидва могли списатися, але замість того вирішили продовжити службу в "Хартії".
"УП. Життя" поспілкувалася з "Білим" і "Террі" про те, як вони знайшли в собі сили після важких травм, що мотивувало їх повернутися до війська та наскільки складно після служби в піхоті опанувати технологічні посади.
"Білий" та війна у місті Щастя
Навіть зараз "Білому" складно описати емоції, які він відчув 24 лютого 2022 року. Того дня бійці перебували в районі міста Щастя на Луганщині. Аж раптом повітря здригнулося від канонади.
"Після першого обстрілу була трохи розгубленість і плутанина. Й не вірилося, що це все почалося. Проте в нас були хороші командири, підтримували бойовий дух, – згадує боєць. – Тоді росіяни бігали ротами, батальйонами, їх багато було. На Щастинському напрямку дивізія чи пару дивізій йшли в наступ. В АТО я такого не застав".
"Білий" – з Кіровоградської області. Два роки пропрацював трактористом. Навесні 2018-го прийняв рішення піти на строкову службу.
"Хлопців з мого села забрали в армію, подумав: "Пацани служать, а я що, лисий?" – усміхається він. – Вже як пішов на строчку, час швидше став плинути".
У жовтні 2019-го боєць демобілізувався. Наступного року, після дев'яти місяців вдома, підписав контракт з однієї з бригад ДШВ Збройних Сил України. Десантники їздили на ротації на Донеччину в район Мар'янки. Тоді, згадує "Білий", у зоні бойових дій було відносно спокійно. Наприкінці 2021-го військових перекинули на Луганщину, в місто Щастя.
"Нам не казали, що буде війна, – розповідає "Білий". – Але у 2021-му у нас стало більше навчань: виїздів на полігон, стрільб, я навіть встиг виконати чотири стрибки з парашутом. Щось знали".
З 17 лютого 2022-го росіяни почали обстрілювати командні пункти батальйонів і рот на Сході. Бійці відчували, що насувається ескалація.
"Увечері 23 лютого командир вишикував нас і сказав: "Хлопці, не розслабляйтеся, бо може бути п*здорез", – згадує "Білий". – А 24 лютого почалася велика війна".
Перевели в сапери – пішов у СЗЧ
Після початку повномасштабного вторгнення десантники біля двох діб виконували завдання в районі міста Щастя. Тоді росіяни зайшли в Новоайдар і взяли їх у напівоточення. Вихід звідти, згадує "Білий", був по-справжньому екстремальним.
"Ми їхали колоною, там була вузька дорога, з одного боку – скеля під нахилом, з іншого – річка. Ще й зима, болото. І першу машину з колони зсунуло в річку, вона перегородила нам дорогу, – розповідає військовий. – Довелося всю техніку топити, скидати всі речі й далі йти пішки. Потім нас підібрали ГМЗ [гусеничний мінний загороджувач – УП] і "ЗІЛи" й вже поїхали до Сіверськодонецька".
Десантники тримали оборону на підступах до міста. Коли їх вивели звідти, росіяни почали інфільтровуватися туди, почалися міські бої. На зміну ДШВ прислали бригаду ТрО.
"Хлопці були необучені – два тижні в учєбці, три патрони дали постріляти та одразу сюди", – зауважує "Білий".
На початку квітня його бригаду перекинули на Лиманський напрямок. Військові виконували завдання в Ямполі, Діброві, Дробишевому. Там побратим "Білого" наступив на "лепесток" і втратив ногу. Боєць і сам потрапив у лікарню – але не через поранення.
У стрій "Білий" повернувся восени 2023-го, тоді десантників вже перекинули на Мар'їнський напрямок. Війна поступово змінювалася, через насиченість неба дронами кількість бронетехніки на полі бою зменшувалася, а пересування ставали дедалі складнішими.
"До кінця 2023 року на позиції нас вивозили на бронетехніці до точки спішування, й звідти ми починали рух, – згадує "Білий". – У 2024-му вже, в основному, довозили пікапами за два-три кілометри [від ППД], і далі ми вже йшли на позицію. Задачу виконали, вийшли на точку спішування і нас забрали назад".
У другій половині 2024-го "Білий" хотів перевестися в танкову роту механіком-водієм, але отримав від командира відмову. На той час командування у бригаді вже змінилося – бійцю, стверджує він, "перестали йти назустріч, не було порозуміння".
"Замість танкістів командир перевів мене в сапери, хоча я в цьому нічого не розумів, – каже військовий. – У нас хлопці їздили в Іспанію навчатися "саперці", вони шарили. Командир каже: "Хлопці тобі покажуть". Врешті два тижні вони мені пояснювали, що до чого. Місяці два чи три я побув в саперах, потім пішов у СЗЧ".
Як підірвався, одразу зрозумів: ногу ампутують
Наприкінці 2024 року "Білий" через СЗЧ перейшов до "Хартії". Спочатку планував долучитися до іншого підрозділу, але врешті отримав пропозицію, від якої не зміг відмовитися.
"Я дізнався, що "Хартія" – хороша частина, і перевівся. Не шкодую", – каже він.
Хоча боєць і мав солідний бойовий досвід, за правилами підрозділу його відправили на хартійський вишкіл (КМБ).
"Війна з кожним днем змінюється, – наголошує "Білий". – І до цього постійно потрібно по-новому готуватися і вчитися. КМБ став для мене ще одним уроком – щодня я дізнавався щось нове".
Приїхавши в частину, "Білий" отримав "Мінімі" – кулемет бельгійського виробництва вагою близько шести кіло, з яким до цього не працював.
"З переходом в "Хартію" я відчув, що тут командування ставиться до людей з розумінням і розподіляє задачі правильно. Тобто немає необдуманих рішень, – підкреслює боєць. – Тут перед тим, як щось зробити, тобі розповідають, пояснюють, що до чого, який маршрут, де перебуває противник.
Коли я ще був у саперах, ми виходили в "сіру зону" й займалися мінуванням. А тут пацани кажуть: "Ми з дронів мінуємо – НРК [наземними роботизованими комплексами – УП] і [важкими бомберами] "Вампірами". У мене одразу очі округлилися".
У липні 2025-го "Білий" з трьома побратимами рушили в перший бойовий вихід на Харківщині. Бійці отримали завдання зайняти позиції.
"Хлопці зайшли, закріпилися, – згадує військовий. – Моя четвірка теж йшла до пацанів. А далі, я так розумію, ми мали накопичуватися: тримати оборону або просунутися вглиб".
Проте, поки група "Білого" рухалася до пункту призначення, їх засік ворожий "Мавік". Одного з їхньої четвірки "затрьохсотило", інший повернувся, аби винести пораненого. Натомість "Білий" з побратимом "Пандою" продовжили рух до позиції.
"Коли до точки залишалося близько 15-20 метрів, я наступив на ПМН-2 [протипіхотну міну – УП] і підірвався. Наклав собі турнікет, – розповідає хартієць.
"Панда" по радейці вів комунікації з командирами, передав, що я "300", на хлопців виходив з позиції, щоб вийшли, забрали. Пацани підбігли, забрали мене на позицію, надали першу медичну допомогу.
Хвилин за 40 мене винесли. Там я всю ніч пролежав під антидроновим покривалом. Евак за мною вийшов, але їх з дрона "затрьохсотили", тож вони вимушені були повернутися назад.
Вранці, дивлячись, що світає, а евака немає, я почав повзти. Повз майже весь день, зрештою зустрів двох розвідників. Вони якраз йшли за мною, розшукували, потім підібрали мене і винесли звідти. Тож виходить, що турнікет на нозі був дві доби".
Одразу після підриву, лежачи на землі, "Білий" зрозумів: ногу йому ампутують. Проте не втрачав бойового духу:
"Сильного розпачу не було, насамперед думав – як звідси вибратися. І потім вже, коли мене привезли в Харків, у госпіталь, лежав і чекав на операцію".
Від оператора станка до піхотинця "Террі"
"Машиною керую на автоматі, нормально, права нога залишилася – зручно, – усміхається "Террі" з-за керма перед тим, як натиснути на газ й рушити на нічну зміну. – Хоча на перші дві зміни їздив на механіці – це, звісно, цікаво. Малих на руках носив, доньку на шию посадив, у магазин пішов – взагалі жодних проблем".
Побратим і змінник "Білого" "Террі" – з Харківської області. Працював на виробництві оператором станка-плазморіза. У 21 вперше став батьком, за чотири роки – ще раз. У вільний час займався футболом. Звідти й отримав свій позивний.
"Я бігав за селище на змаганнях, увесь час був у захисті. Й тут хлопці назвали мені "Террі" – на честь захисника "Челсі" Джона Террі", – розповідає боєць.
До Сил оборони "Террі" приєднався у 2024 році. Тоді декого з його колег вже мобілізували ТЦК. Тож він вирішив зробити крок на випередження. До того ж, брат "Террі" також служить. Отримав серйозне поранення в Бахмуті, зараз відновлюється, щоб повертатися у стрій. Приклад брата також мотивував зробити власний вибір.
"Я підійшов до начальника, кажу – так і так, – згадує "Террі". – Той підвіз до військкомату. Там сидів за столом хлопчик, каже: "Раджу тобі йти в "Хартію". О шостій вечора приїхав представник цієї бригади, поспілкувалися. Каже: "Ти нам підходиш". О другій ночі я вже був у частині. Ані краплі не шкодую".
"Террі" пройшов БЗВП і двотижневий хартійський вишкіл, під час якого рекрутам, каже він, "за два тижні показали, розказали і навчили більшому, ніж за 57 днів БЗВП".
"Найцікавіше було, коли нам показували, як правильно закопуватися, – розповідає військовий. – І стрільби з "Ібісом" – він бог у цій справі. У мене спочатку щось не виходило. Тоді "Ібіс" показав стійку, й я одразу почав влучати. Також цікаво було працювати з дронами. І ще запам'ятався наш похід [комплексно-тактичне заняття – УП] на цілий день: і стріляли по нас, і гранати кидали".
Новобранець не мав побажань щодо посади. Зрештою його визначили в піхотний батальйон. Це рішення він сприйняв стоїчно: "Піхота – так піхота".
Навички, який "Террі" отримав під час КМБ – як прислухатися до неба, де стати, щоб побачити "Мавік" – знадобилися йому на бойових – зокрема, під час першого виходу за Липці в лютому 2025-го.
"Під час мого першого заходу на позицію так воно все і було, – стверджує боєць. – Побратим відтягнувся до дерева, дивився на небо, хлопцям кричав, що робити. Скид – пацани розбіглися. Воно працює".
Той вихід, розповідає "Террі", насамперед був для цього цікавим через те, що все тоді відбувалося для нього вперше.
"Ми заходили по "сіряку", – згадує військовий. – Скиди, FPVшки, міни – це все важкувато. Але зі мною йшов бувалий хлопець, з ним було трохи спокійніше".
Тоді на позиціях "Террі" пробув 47 днів. Усе необхідне піхотинцям доставляли "Вампірами". Проте інколи з "доставкою" все ж були проблеми.
"Шоколадки, "Нон-Стопи", "Редбули": і курку смажену, і йогурти, все, що замовляли – скидували. Проте, бувало, що і ні, – каже він. – Я тоді думав: "Чому не кидають воду?" А коли тут сів за монітори, подивився, як все відбувається, зрозумів, що ми дарма на хлопців ображалися. Бо тут так багато всього відбувається – то не вийшло, там не доїхали, там щось змінилося – що розумієш: ніхто не винуватий".
З позицій бійці виходили добу під акомпанемент міномету, що працював навздогін.
"Коли вийшли, найперше покупалися, поїли, виспалися, – згадує "Террі". – Командування одразу сказало: "Поїдь додому, до дітей". Поїхав, відпочив, набрався сил, повернувся назад, на заняття".
Заходити на позиції вдруге, каже боєць, було страшніше, бо він вже усвідомлював можливі ризики. Проте загалом все знову минуло добре: піхотинці дісталися позиції, облаштовували її, утримали потрібний час й успішно повернулися на "базу".
"Ну все. Добігався"
Торік, наприкінці червня, "Террі" з побратимами вирушив у свій третій бойовий вихід. Боєць вже майже дістався до позиції, аж раптом пролунав вибух.
"Ми якраз затягувалися, забігали. Й метрів за 15-20 до точки, куди треба було зайти, я не побачив у траві міну, наступив на "лепесток", – згадує "Террі". – Боляче не було, свідомість не втрачав, очі відкрив – пальці валяються. Тільки п'ятка залишилася. Думаю: "Ну все. Добігався".
Побратими наклали "Террі" турнікет. За кілька годин один боєць дотянув його до точки, з якої вони стартували. Потім прийшла підмога. Дорогою піхотинців переслідували FPV.
"Вперше FPVшка розрядилася, коли я сам лежав, але не влучила, – розповідає військовий. – Вдруге – коли ми вже майже дійшли, залишалося метрів 50 відкритки. Я попросив по рації й прийшло ще два "плюсика". Вони взяли мене на руки, ми почали спускатися, і вже перед позицією FPVшка вилетіла з-за пагорбу. Я відстрибнув, а трьох хлопців, які мене тягнули, вона "затрьохсотила", посікла уламками".
Попри поранення, побратими затягли "Террі" в укриття, надали першу допомогу, дотягнули турнікети. Далі його евакуювали до стабпункту. На той момент від поранення минуло вже 25 годин – увесь цей час боєць був з турнікетом.
"Мені зняли турнікет вже перед тим, як у госпіталі МВС у Харкові відрізали ногу. Наступного дня заходить лікар. Каже, що доведеться, мабуть, і коліно прибирати. Кажу: "Ні, коліно чіпати не треба".
Повернення до життя
У центрі воєнної травми SuperHumans "Террі" зробили операцію, і він почав проходити реабілітацію.
"Клініка шалена – як у кіно, – запевняє військовий. – Все нове і все для нас, інклюзивних, зроблено. Там мені кістку трохи відрізали, зашили. Операцію мені робив 24-річний лікар. І ще з ним був професор із США. Ставлення персоналу чудове".
Зі Львова бійця відправили на реабілітацію в Моршин.
"Там теж гарна клініка, щодня у нас проходили заняття по дві години, – згадує чоловік. – Переважно на одній нозі треба було стояти, з заплющеними очима, у руках тримати якісь предмети. В басейн возили – взагалі класний".
З Моршина "Террі" повернувся до Львова. Того ж дня йому зробили пробний протез.
"Наступного дня я почав ходити в брусах, а згодом – вже без милиць. Лікарі сварилися, казали, що не можна так швидко все робити, але вже хотілося бігати, – усміхається боєць. – Якщо не звертати уваги, що нема ноги, все так, як і було. Тільки одна нога залізна, а інша нормальна".
Далі протягом двох місяців "Террі" продовжив відновлюватися в реабілітаційному центрі мережі Recovery у Дніпрі. Водночас "Білий" проходив реабілітацію у центрі тієї ж мережі у Києві, а протезувався – у протезному центрі Орттех також у столиці. Процес реабілітації, згадує він, був болісним:
"Після того, як ногу відрізали, були моменти, що зажурився трохи. А тоді ліг, подумав, що все добре: живий, поїсти і пересуватися можу сам, в туалет сходити і покупатися – теж.
Реабілітологи ногу цю мучили, треба було її масаживати, і шрам не затягувався, дуже неприємно було. Психологи зі мною працювали – вони у нас молодці. Коли потрапив у Київ і мені робили ці операції, лікували і ставилися взагалі супер.
Під час реабілітації побратими і головний сержант роти зв'язувалися зі мною, патронатна служба "Хартії" постійно підтримувала, допомагала. У мене побратим з [з іншого роду військ після ампутації] все сам робив – і з протезними центрами домовлявся, і документи збирав – тоді ще не було патронатної служби. Чудово, що її зробили".
Спочатку "Білому" поставили навчальний протез. Три дні він ходив із милицями, потім відклав їх і вже пересувався сам. За два з половиною тижня йому поставили постійний колінний вузол. А вже за рік, цьогоріч, замінили на постійний культиприймач. На те, щоб впевнено опанувати протез, бійцю знадобилося півтора-два тижні.
"Це японський електронний протез Allux, – пояснює "Білий". – Я вже звик, інколи забуваю, що в мене ноги немає. Пересуваюся нормально. Так, буває, що трішки незручно – як то кажуть, не своє є не своє. Але головне – не падати духом, не сумувати. Життя продовжується, головне – що живий. Народ підтримує. Я йшов по Києву, люди підходили, обіймали, дякували – не всі, але є добрі люди".
"Він на протезі служить, так чому мені журитися?"
Цьогоріч у квітні "Білому" зателефонував головний сержант роти "Музикант".
"Ти зараз вдома?", – питає він. Кажу: "Так", – переповідає боєць. – А він: "Якщо є бажання, можеш повертатися працювати, є хороша посада".
Врешті 12 травня – менш ніж за рік після поранення – "Білий" повернувся на службу в "Хартію", щоб особисто наближати війну до завершення й мотивувати своїм прикладом інших:
"Якщо я вдома сидітиму, що я робитиму? А так чимось тут допоможу. Й хлопцям, можливо, трошки легше буде: вони бачитимуть, що я на протезі і вже себе будуть мотивувати: "Він на протезі служить, так чому мені журитися? Можна йти вперед".
Зараз "Білий" стажується на айстара [з англійської Intelligence, Surveillance, Target Acquisition, and Reconnaissance – розвідка, спостереження, захоплення цілі та рекогностування – УП] на командно-спостережному пункті на Харківському напрямку: займається комунікацією з операторами дронів, розвідкою, ураженнями тощо.
"У комп'ютерах я не особливо розуміюся, а тут багато програм, і треба знати, де що клацати, яку інформацію вводити. В цьому плані складно, бо потрібно запам'ятовувати багато інформації, – ділиться враженнями військовий.
Моя думка – айстар має бути з бойовим досвідом, щоб розуміти, де, що розташовано, знати, як та позиція виглядає. Якщо прийдеш без бойових – тобі з картинки покажуть: "Це позиція". Але коли не відчував, що воно таке – це не те".
Цього літа "Террі" також повернувся у стрій. Цю ідею він виношував у собі відтоді, як перебував у лікарні.
"Бригада зацікавлена, щоб бійці поверталися після поранень, – стверджує він. – Коли я ще був на реабілітації в Моршині, мені вже подзвонили, запитали: "Чи будеш повертатися?" Кажу: "Так". І потім пишуть: "Як ти там? Чекаємо".
Проте тоді на "Террі" навалилися проблеми вдома й план повернення довелося відкласти. Врешті за два місяці владнав їх і повернувся на службу. Боєць мав дві пропозиції – продовжити службу в напрямі НРК або на посаді айстара.
"З комбатом коли балакали, він сказав: "Від вас ніхто не відвертається. Ніхто вас не кине", – розповідає "Террі". – Так воно і є. Хлопців розподіляють, служать, працюють".
Врешті "Террі", як і "Білий", вирішив спробувати себе на позиції айстара. Спочатку, каже боєць, відчував страх і невпевненість, що впорається. Але поступово адаптувався.
"Айстар – це дуже серйозна професія. Тут вкрай багато інформації і відповідальності. Ти постійно дивишся в екран, щоб ніхто ніде не проліз, не пробіг, щоб нічого не пропустити, – пояснює військовий.
На тобі дрони, піхота, взагалі все. Тому передай, там подивись. Тут треба дорогу передивитися. Там прилетіла FPVшка – гляньте, що з пацанами. Горить, не горить. Треба все запам'ятовувати і вчити: всі орієнтири, хто де перебуває, як позиція називається. Все розповідаєш, фотографуєш, передаєш.
У перший день я прийшов, посидів. Потім думаю: "Мабуть, я не зможу". Але команда гарна, керівництво. Кажуть: "Посидь, подивися, що і як, ніхто нікуди не жене". Тиждень ходив, дивився, пробував, мене ніхто не смикав. Врешті дали ноутбук і вже почав працювати. Щось клацав, де не виходило – пацани допомагали і виправляли. Потихеньку втягнувся. Й за два тижні вже поставили на зміну другим номером".
Вже третій місяць "Террі" працює на змінах вдень або вночі. Разом із ним поле бою моніторить старший айстар.
"Старший айстар одразу приймає рішення – виходить на FPVшників, каже, хто і куди вилітає. Три хвилини – і вже туди летить все, що є, – розповідає "Террі". – Наші айстари мене дивують. Дрон над посадкою пролітає, а вони дивляться і кажуть: "Це така позиція, там лежить той ящик розбитий". Або "Там такий кущ – значить така позиція, трошки далі розбита машина – така".
У такій команді "Террі" почуває себе дедалі впевненіше і навчається у побратимів.
"Мені потрохи дають усю роботу – ураження, мінування, розвідка. Наразі в мене виходить, мабуть, на 15%, – зізнається боєць. – Орієнтирів дуже багато, які треба вивчити. Тож хочу займатися, навчатися. Найголовніше – пам'ять і увага. Думаю, згодом все вийде".
Полетіти в Єгипет та пов'язати життя з армією
Хартійці, які повернулися в стрій після важких поранень, поблажливо ставляться до чоловіків на "цивілці" – вважають, що кожен сам вирішує свою долю. Натомість "Білий" звертає увагу на те, що військо часто і несправедливо демонізують:
"Зараз чому чоловіки бояться йти служити? Бо є деякі бригади, що обіцяють одне, а роблять зовсім інше. А ще є унікуми, які приїжджають із бойових і починають розповідати казки. Людина краєм вуха десь щось почула, ще щось собі надумала, комусь розповіла і воно пішло в маси. Й це демотивує [тих, хто ще не служив]".
Глобальні мрії, каже "Білий", він вже втілив: має будинок, машину, доньку (від першого шлюбу, у 2022-му пара одружилася, проте врешті розлучилася), кохану.
"Дівчина відмовляла мене від повернення на службу, казала: "Нащо воно тобі треба? Тобі ще не вистачило?" Але побурмотіла і все ж поїхала зі мною. Поки не одружилися, скоро, – усміхається він і додає: – Ще сина хочу".
Наразі боєць не будує плани на "після війни": "як закінчиться – побачимо".
"Зараз такий час, що не знаєш, що до вечора буде, – зауважує "Білий" і після паузи каже: – Проте, мабуть, зв'яжу життя з армією".
"Террі" після закінчення війни також планує залишатися у війську: повертатися до цивільного життя, стверджує боєць, йому не цікаво.
"Тут усі свої, ставлення дуже гарне, на поступки йдуть постійно. Та й бригада подобається", – наголошує військовий.
Зараз людей у війську не вистачає, тому "Террі" доводиться працювати без вихідних. Боєць сподівається, що після війни – якщо все ж залишиться у війську – його графік стане більш гнучким і він зможе більше часу проводити з дітьми.
"Діти нормально сприйняли, що я повернувся на службу, – каже "Террі". – Вони в цьому плані молодці: знають, що тато служить, усім розповідають, що я повернувся після поранення.
Малому дев'ять років, малій – п'ять. Малий нормально розбирається [у військовій справі]: цікавиться, а як їсти сідає, то ставить телефон перед собою і вмикає відео зі штурмами. Мала теж у курсі, але їй цікавіше нафарбуватися, нігті наклеїти.
Діти просять звозити їх за кордон. Коли буде відпустка, можливо, в Єгипет злітаємо – хай подивляться".
Текст: Дмитро Кузубов для "Української правди. Життя"
Фотографії: Владислав Клименко для "Хартії"
***
Від автора: Підтримайте збір на функціональні протези пальців для військовослужбовця 23-го штурмового полку "Р.У.Г" корпусу "Хартія" з позивним "Дюк", щоб долучитися до підтримки ветеранів.