"Я не зраджую сина, коли живу": історія Олени Заєць, матері зниклого безвісти воїна Сергія

Колаж: Андрій Калістратенко
Я не зраджую сина, коли живу: історія Олени Заєць, матері зниклого безвісти воїна Сергія

Олена Заєць – вчителька історії, директорка ліцею у Вінницькій області та мати трьох синів. Старший – Сергій Заєць – уже понад два роки має статус безвісти зниклого.

Жінка знаходить сили в роботі, в допомозі іншим, у спілкуванні з тими, хто проживає схожий біль. Попри стан невизначеності, вона продовжує жити, бо цього хотів би її син.

Про надію, підтримку і знецінення від оточення, а також про нові сенси, які з’явилися після втрати, – у цій історії.

Випробування, яке змінює життя

У 2015 році старший син Олени вступив до Одеської військової академії, де обрав шлях офіцера десантно-штурмових військ. Після завершення навчання Сергій командував взводом, а згодом – ротою.

На початку повномасштабного вторгнення він виконував бойові завдання в Ізюмі Харківської області, де був поранений. Але від реабілітації відмовився, повернувшись до своїх побратимів. Олена ділиться:

РЕКЛАМА:

"Поранення приховував. У нього завжди все було плюс, все було ок".

Жінка додає, що Сергій був одним із тих, хто завжди йшов вперед. Знав, на що йде, і часто повторював матері:

"Або вони [росіяни – авт.] нас знищать, або ми їх з Божою поміччю. Третього не дано".

Олена Заяць
Олена Заяць
Фото із сімейного архіву Олени Заєць та надані ГО “Бути”, авторство – Наталії Кравець

Сергій Заєць виходив на зв’язок з матір’ю регулярно: принаймні раз на три дні. Якщо він знав, що цього не вдасться зробити, то заздалегідь попереджав Олену про свою відсутність.

Але в березні 2022 року поблизу Авдіївки Донецької області відбувся бій, після якого Сергій не повернувся.

"Зранку мала короткий зв'язок з ним. А вже ввечері (хоч ми і привчені Сергієм, що раніше ніж за три дні не можна починати його шукати і турбувати побратимів) я набрала Богдана [офіцера морально-психологічного забезпечення – авт.]. Він навіть не знав, що мені сказати. Тут я включила свою вчительську натуру: "Скажи, як є". І він сказав, що Сергій не повернувся з бою. Зв'язку з ним немає. І є слова хлопців, що він там загинув.

Я спитала: "Де тіло?". Мені сказали, що тіла немає, його не забрали, але він поранений у голову. І вижити з таким пораненням він не міг. Я сказала, що поки не побачу тіла, ніякої інформації офіційно сприймати не можу", – з болем пригадує Олена.

Жінка одразу усвідомила, що пошуки будуть довгими. Навіть саме повідомлення про офіційний статус сина як особи, зниклої безвісти, Олена отримала лише у липні 2022-го. До цього – намагалась знайти сина самостійно:

"Були дзвінки з мого боку в його бригаду, намагання знайти там на місці [у Донецькій області – авт.] якісь можливості потрапити в сіру зону. Я не кажу, що я правильно робила. Я просто хотіла знайти сина. Але не вдалося".

Не допомогли і численні звернення у найрізноманітніші інституції.

"Я неодноразово була на зустрічах у різних "високих кабінетах", щоб отримати хоча б крихту інформації про сина. Ані Червоний Хрест, ані Міноборони країни-агресора його полон офіційно не підтверджують. У мене до цього часу немає звістки від когось. А ще – немає повного остаточного рішення, що він не з нами", – каже Олена. І швидко додає: "Тобто не з нами лише у фізичному вимірі. А так – він завжди є, був і буде моїм сином. У мене їх троє".

Олена Заєць намагалася знайти інформацію про сина і через відкриті джерела. Цей пошук став її сенсом і водночас випробуванням. Вона згадує:

"Я пройшла через пекло самостійного пошуку фото рідної людини на каналах ворога. Ти не знаєш: вірити чи не вірити в цю інформацію, що вони подають. А вони зумисне дуже спотворюють фото, намагаються якомога більше показати складних моментів.

Ти передивляєшся все це цілу ніч, а потім думаєш: як я витримала? А все тому, що є одне бажання – знайти. Я дуже розумію людей, які чекають, які шукають, все інше відходить на другий план. Ти не можеш їсти, бо не знаєш, чи твоя дитина їла. Ти не можеш спати, бо не знаєш, чи в нього є можливість там спати".

Невизначена втрата: як жити далі?

Невизначена втрата, за словами Олени Заєць, – це стан, коли немає усвідомлення, як жити далі, коли немає змоги остаточно попрощатися чи прийняти втрату. Це стан, коли "горе застигло в часі". Олена підкреслює: найважче у цьому стані те, що людина, яка вважається зниклою безвісти, стає ніби "невидимкою".

"Я зараз скажу, напевно, за багатьох тих, у кого безвісти зникли чоловіки, сини або батьки. Коли ти починаєш шукати, тобі говорять: менше говори про нього, ніяких соцмереж, фотографій. Справді, є ризик нашкодити. Але від цього вони ніби стають людьми-невидимками: їх як не було. Хоча більшість із них багато зробили і для інших, і для родин, і для країни.

Отак розчинитися в небутті – недопустимо. Розумієте, про живих і про загиблих у нас є вже хоча б якась практика пам'яті, вшанування та гідного ставлення. А от щодо безвісти зниклих цього немає. Їх як не було. І це найбільш болісне відчуття у цьому випробуванні", – коментує жінка.

Спочатку Олена Заєць відчувала себе винною у тому, що їсть, спить; що її життя триває. Однак їй вдалося вийти із цього "замкнутого кола провини":

"Десь у другому півріччі 23-го року я перестала себе катувати за те, що я в теплі, що їм, що можу жити. Я цю думку відпустила. Зрозуміла: як би в мого сина не склалася доля, він завжди любив і любить мене. І хоче, щоб я відчувала тепло у своєму житті. Я не зраджую сина, коли живу".

Син Олени – Сергій
Син Олени – Сергій
Фото із сімейного архіву Олени Заєць та надані ГО “Бути”, авторство – Наталії Кравець

Підтримка і знецінення

Олена наголошує: пояснити комусь, що значить жити в стані невизначеності, важко.

"Люди навіть не знають, як з тобою себе поводити. Адже існують слова для вираження співчуття щодо загибелі. Так само можна радіти за живого, коли він повернеться. А як тут? Отут просто як у Ліни Костенко: "Страшні слова, коли вони мовчать". Тому що в більшості їх немає".

Іншою складністю, про яку згадує співрозмовниця, є відсутність можливості спільно попрощатися. Олена пригадує спілкування зі своєю знайомою Оксаною, чий чоловік загинув на фронті:

"У неї велике горе. І я знаю, що для Оксани світ зруйнований. Але вона відчуває, що не може говорити зі мною нарівні у горі. Їй здається, і в цьому, напевно, вона в якійсь мірі права, що моя невизначена втрата глибша. Вона так по-простому говорить: у мене є могилка, де я можу прийти поплакати, поговорити з чоловіком. А у тебе немає нічого. Так і є. Але в невизначеній втраті до останнього є надія".

Кілька секунд Олена мовчить, глибоко зітхає, а далі продовжує:

"Мені не настільки важливо, чи буде його портрет на стелі пам'яті тих, хто захищав. Цих людей поки що не вносять у ці стели, тому що ніхто не знає, що з ними, де вони. Не те, що я, – держава достеменно не знає. І мабуть, оце найважче. І люди через це не знають, як підтримувати.

Коли є загиблий, вони можуть підтримати тебе під час поховання і пізніше. Недарма ж у нас є традиції на 9 днів, 40 днів, рік… Як сказала Оксана, хоча потім швидко зловила себе на необережному слові: "А в тебе як не в людей". А й справді: не як у людей, бо навіть оці скорботні ритуали… ну як ти їх проведеш?".

Одним із найважчих запитань, які їй ставили, було "Ти як?".

"Ну як? От як дати відповідь, якщо ти в принципі ніяк. Ти не знаєш, що на це питання відповісти. Якось живу, ходжу, дихаю…" – додає жінка.

Але були і ті, хто залишився і зміг чутливо підтримати Олену. Подруга, яка завжди казала: "Я поруч". Колега, яка щиро подякувала за сина. Інша подруга, яка запитувала, чи їла сьогодні Олена і скільки спала. Люди, які нагадували про її захоплення історією і допомогли відкрити нову сферу інтересу та досліджень – гастроспадщину Подільської кухні.

Жінка ділиться, що за ці понад два роки невизначеності подолала тривалий шлях, поки змогла відновити спілкування з іншими. Багато в чому допомогли зустрічі та заходи з іншими матерями і дружинами, які опинилися у схожих обставинах.

"Ці люди стали моїм тилом. Без них я б не впоралася. Їхні слова, їхня підтримка, а іноді і просто мовчазне перебування поруч рятують більше, ніж будь-які поради", – зауважує жінка.

Спадок любові

Питання збереження пам’яті зниклих безвісти військових турбує Олену чи не найбільше. Як історикиня, вона шукає паралелі, як у різні епохи держави вшановували пам’ять тих, чиї тіла неможливо було поховати. Як один із можливих варіантів наводить приклад кенотафів – символічних порожніх могил, встановлених у випадку, якщо покійний загинув у важкодоступному місці.

"Треба шукати способи вшанування, тому що це ж десятки тисяч людей. Лише у нашій невеличкій громаді близько десяти. Тільки двох із них через певний проміжок часу було ідентифіковано та поховано. Як складеться доля інших – невідомо. Й оце дійсно як не було людей".

Замислившись, додає: "Це також і радянська спадщина. Безвісти зниклих не прирівнювали до загиблих за статусом, їх навіть особливо і не шукали. Там якраз був культ невідомого, безіменного героя".

Утім, зараз Олена Заєць самостійно робить, що може, для збереження пам’яті і спадщини сина. Так, матір знайшла сили в своїй роботі. Райгородський ліцей, який вона очолює, діти, колектив стали її точками опори. Освітянка вирішила реалізувати мрію сина – побудувати спортивний зал для дітей. Згадує, Сергій любив спорт, та не мав можливості займатися ним у рідному селі – змушений був їздити в сусіднє місто.

"Для мене ця робота – це про Сергієві слова, що дітям в селі треба мати доступ до спорту, до можливостей розвиватися".

Вона зізнається: кожен крок до реалізації цієї мрії супроводжується важкими зусиллями, але жінка не здається.

"Іноді я думаю, що треба щось робити з того, що син не встиг. Тому що коли я його побачу, обійму, він спитає мене: "А що ти робила за той період, поки в мене не було можливості? Тож я собі вирішила, що це буде спортивний зал – у пам'ять про Сергія. Адже якби він був тут, він би його будував… Ми вже розібрали стару спортивну кімнату цьогоріч, тому що вона була в аварійному стані", – ділиться Олена.

Проєкт спортивного залу став для неї місією. Разом із колегами вона організовує благодійні ярмарки, пише грантові заявки, спілкується з журналістами. Кожен крок до зали – це крок до збереження зв'язку зі своїм сином.

Олена із сім'єю
Олена із сім'єю
Фото із сімейного архіву Олени Заєць та надані ГО “Бути”, авторство – Наталії Кравець

Нові сенси

Олена захоплено розповідає, як знайшла розраду в дослідженні подільської кухні та в організації гастрономічних фестивалів. Вона разом із дітьми досліджує старовинні рецепти, проводить майстер-класи і створює маленькі моменти радості в буденному житті. Так, до прикладу, ділиться рецептами автентичних страв Вінниччини: борщу на пелюстці та каші зозулі. Ці гастровідкриття захоплюють як малечу, так і дорослих. Адже це щось дуже рідне. Своє.

"Сергій завжди говорив: якщо ти не можеш змінити ситуацію, зміни своє ставлення до неї. Я живу цими словами щодня. Я не знаю, що буде завтра. Але я знаю, що сьогодні я зробила щось важливе", – каже Олена.

"Уважно слухати, приймати, не заперечувати, не оцінювати"

Інна Сузова, клінічна психологиня, коментує:

"Невизначена втрата – це як перебувати у прірві між відчаєм та надією, особливо коли немає майже ніякої інформації щодо місцеперебування близької людини. Тому переживання невизначеної втрати вважається одним з найскладніших станів".

Експертка пояснює, що одна з важливих особливостей психологічного стану невизначеної втрати – це постійне відчуття, ніби ти собі не належиш, а також постійний зв’язок у думках з близькою людиною.

Психологиня зазначає: на тлі цього може виникати постійна тривога, почуття провини, проблеми зі сном.

Говорячи про способи самодопомоги, Інна Сузова наголошує:

"Корисно нагадувати собі: те, що сталося, – не ваша провина. Разом із цим намагайтесь дозволити собі відчувати весь спектр емоцій – сум, тривогу, злість чи навіть полегшення – без осуду. Також варто спробувати техніки майндфулнес, які допоможуть зосередитися на "тут і зараз". Але головне – не залишайтесь у горі наодинці".

На питання, як можуть допомогти близькі, психологиня рекомендує:

"Насамперед – уважно слухати, спробувати приймати цей стан, не заперечувати, не оцінювати. Важливо мати якийсь об'єднуючий елемент у родині, спільну мету та місію. Якщо ж у когось з близьких тривалий час виникає відчуття безпорадності, безнадійності або самотності – це сигнали про необхідність професійної допомоги".

Контакти організацій, які надають психологічну підтримку людям, чиї близькі зникли безвісти:

Крістіна Бут, Ірина Виртосу, спеціально для УП. Життя

Фото із сімейного архіву Олени Заєць та надані ГО "Бути", авторство – Наталії Кравець

***

Матеріал створено в межах проєкту "Підтримка професійної журналістики під час війни", що реалізується ГО "Інтерньюз-Україна".

Реклама:

Головне сьогодні