"Відпустіть чоловіка у відпустку, бо вже вдруге його викопуємо". Історії від харківського рятувальника
Володимир Горбіков. 46 років. Половину з них служив в одному підрозділі ДСНС Харківщини. Жартує, що навіть із зав’язаними очима дійде від станції метро до своєї роботи.
Починав із посади начальника караулу, потім керував 1-м державним пожежно-рятувальним загоном Харкова. Це – 400 підлеглих у 7 пожежних частинах.
Відповідно до інструкції, його робота – це здебільшого координація дій. Але війна змусила поєднувати її із розборами завалів.
Після 24 лютого 2022-го Володимир із колегами дістав з-під руїн будинків 30 людей. Живих. І, на жаль, удвічі більше загиблих. Він пам’ятає 63 тіла...
Найважча зміна, каже, тривала 3 доби. 72 години без зупинки, без нормального сну. Були перші ракетні та авіаудари по Харкову, російські військові бомбили центр міста, на кожному зі зруйнованих об’єктів Володимир шукав живих і діставав загиблих.
Як людина, професія якої пов’язана саме з порятунком, Володимир щиро не розуміє війну і те, як її узагалі можна було розпочинати.
Далі – монолог Володимира.
Розмову було записано 9 листопада 2022 року. Нині Володимир Горбіков працює виконувачем обов’язків начальника Подільського районного управління Києва ДСНС України.
Про найстрашніші дні весни
1 березня розпочалося о 5:00. Російські окупанти влучили в школу і житловий будинок. Я був у підрозділі, виїхав гасити пожежу. Коли повернувся – знову виклик, до філармонії. Туди виїхала моя 17-та частина. І я з ними.
Горіли автівки поряд із філармонією, були пошкоджені будівлі. Ми почали гасити. Далі бачимо – горить дах Харківського національного театру опери і балету. Побігли туди, я – з вогнегасником із пожежної машини.
На даху були чотири загоряння. І от ми їх підручними засобами частково загасили, а потім туди рукав дотягли і завершили гасіння повністю. Одразу ж після цього по радіозв’язку повідомлення – всім підрозділам прямувати до Харківської ОДА.
Приїхали. Це було страшно…
Побігли на другий поверх, вищі – вщент зруйновані. Під завалами – люди. Дуже багато травмованих.
Одного хлопця діставали з кімнати, а перед нею коридор – весь донизу обвалений. Знайшли шматок дверей і поклали його як місток. Наші туди пробралися, поклали хлопця на цей щит і потихеньку передавали нам. Внизу була прірва. Треба було його втримати.
Далі почали виносити загиблих. Я чітко пам’ятаю – 10 мертвих людей тоді винесли. Під завалами ще лишалися люди.
Постійно лунала сирена. Доводилося ховатися в бомбосховищі. В якийсь момент я вже навіть перестав бігати туди, хоча це й було небезпечно. Коли без техніки стало неможливо розбирати завали ОДА, ми поїхали на новий виклик.
З-під завалів обласної адміністрації до середини серпня тіла ще діставали… Я допомагав витягувати дівчину… Їй був 21 рік. Нам тоді вже Дніпропетровський гарнізон на допомогу приїхав. Ми ще хлопця дістали.
1 березня я поїхав також у Новобаварський район. Там було, здається, восьмеро загиблих і 15 чи 16 поранених. Неподалік багатоповерхівки скинули дві авіабомби. Одна вибухнула просто біля будинку. Там загинула жінка.
Інші загиблі – це люди, які просто гуляли на вулиці. Пожежа була на чотири під’їзди, ще машини горіли. У них люди теж загинули – ті, хто їхав, хто був у припаркованих авто.
Потім вночі скинули бомбу на Холодногірській, 3. Потім – на Кадетський корпус і Військовий інститут танкових військ. Будинки на сусідній вулиці зруйнували…
Так 1 березня перейшло в 2-ге, яке розпочалося з ракетних ударів по будівлі Нацполіції, СБУ і економічного факультету Харківського національного університету імені Василя Каразіна. За кілька годин – Палац праці.
Під час одного з викликів ми врятували з-під завалів дівчину. Копали триметровий тунель, щоб її дістати. У неї був зламаний таз, внутрішня кровотеча. Дівчина в лікарні померла. Це був найважчий день.
Ніхто не розумів, куди літак скине бомби. Над нашою частиною постійно пролітали літаки. Поряд виші, підстанції, вокзал. Ми не розуміли, коли бомбардування скінчиться, а росіяни в повітрі творили, що хотіли.
Важко було.
2 березня, пам’ятаю, дістали одного загиблого. У нього постійно дзвонив телефон. Мені довелося відповісти рідним.
– Він загинув…
– Ні, ви помилилися! Може, він ще дихає?..
– Ні…
– Ні!
З того кінця телефонного зв’язку люди майже завжди казали: "Ви помилилися".
Це дуже важко.
А от цей хлопець, як виявилося, випадково потрапив у ту будівлю. Він був проїздом із Вовчанська, просто на кілька хвилин зайшов туди, і загинув.
На початку березня у Харкові морози були до мінус 11. Ми викопували загиблих переважно вручну, бо такі завали, що техніку не поставиш. За 10 днів 500 кубів бетону перекопали, це – 50 КамАЗів. Вручну. На допомогу – тільки лебідки.
Завдання було – людей дістати. Наші хлопці, вони – герої. Перенести все це, ці думки, чи буде чергова ракетна атака, обстріл, чи при гасінні пожежі не здетонує щось…
18 березня, пригадую, під завалами в Інституті державного управління ми дев’ять годин викопували чоловіка. Там були не дуже стійкі комунікації, щоб кран поставити. Довелося вручну тунель копати.
Знаєте, як мисливські собаки борсука викопують чи лисицю? От за таким принципом ми з полтавським колегою і копали. Я, він. Я, він. Обоє невисокі, тому зручно. Коли його нарешті витягли, я не повірив своїм очам.
– Знову ти?!
– В смислі я?
– Та ми ж тебе другого березня вже діставали!
– Ну, да, я...
– Та скільки ж можна?!
І він тоді повеселішав. 9 годин, уявляєте, він 9 годин під завалами перебував. Ні води, ні світла. Він не розумів, чи виживе.
Він звідти кричав, ми його якось чули, але де саме він, не розуміли. Всліпу копали, але все ж витягли його. Це був правоохоронець. Я його колезі потім жартома кажу: "Відпустіть чоловіка у відпустку, бо вже вдруге його викопуємо".
Від 24 лютого я місяцями жив у кабінеті. Березень, квітень, травень, червень, липень… Іноді взагалі не знав, що це таке – спати вночі. У березні я три доби не спав. Потім просто падаєш.
Про смерть і профдеформацію
Перша смерть, з якою я зіштовхнувся в своїй роботі? Вона затуманена. Але я добре пам’ятаю, коли на вулиці Муранова з будинку ми дістали трьох дітей. Це було 29 січня 2010 року. Батьки залишили дітей в орендованій квартирі, закрили двері на ключ і пішли.
Діти спричинили пожежу на кухні, а самі сховалися в шафу. Коли ми приїхали, пожежа вже вирувала. Була дуже висока температура. Коли немає кисню, а потім він з’являється, усе миттєво спалахує. Сусіди сказали: вдома нікого немає – замок. Ми його збили, погасили. Один із бійців – до шафи, а вона не відкривається. Він сильніше смикнув, раз – а там три тіла.
Старша – дівчинка. Я качав її хвилин 20, намагався… А потім медексперти сказали, що діти померли ще до нашого приїзду. А я її мертву качав. Думав, що врятую…
7 лютого був виклик на пожежу, сказали, що там діти. Ми туди просто летіли. Врятували двох діток, відкачали. Вони живі, слава Богу.
На Нижній Гиївській було ще... Будинок літніх людей горів – 15 загиблих. Це була надзвичайна ситуація державного рівня. Такого жаху до того ще ніколи не було. Не враховуючи війни.
А під час війни різне траплялося… На кількох виїздах я просто в пакет частини тіл збирав…
Та вже не так реагуєш на це все. Як і в лікарів, у нас теж із часом і досвідом профдеформація відбувається. Звикаєш працювати зі смертю.
Хоча почуття нікуди не зникають. Я дуже емоційна людина. Просто ми і так постійно поруч зі смертю. Наші хлопці і загиблі є, і травмуються.
Неодноразово я і люди з моєї частини потрапляли під обстріли. Декілька разів під касетний обстріл попадали. Незабутні відчуття, можу вам сказати. Ще молодий – жити хочеться…
Про мотивацію і героїзм
Якось ми врятували сім’ю. Снаряд зруйнував двоповерховий будинок, подружжя було в ліжку. Ми їх кілька годин відкопували.
Жінка ще трималася. А чоловікові я, пам’ятаю, казав: "Не кричи". А потім і дружину, і чоловіка постійно бачив у лікарні, де навідував мого бійця. І от вони щодня ходили – дякую і дякую.
Але ми просто працюємо – не заради подяки… І знаєте – до нас ніколи ніхто з врятованих не приходив. Це тільки в американських фільмах буває, коли пожежник прийшов на випускний до дівчинки, яку врятував 10 років тому.
Я спілкувався з хлопцями з передової. Вони, знаєте, вважають нас героями. Я був здивований – адже це ми вважаємо їх героями. Мій однокурсник зараз воює, а зі мною сфотографувався і сказав, що більш мужньої професії, ніж рятувальник, немає.
Насправді ніхто не хоче свою службу звеличувати. Ми просто працюємо. Я вибрав цю службу. Вона не дуже легка, але ніхто й не казав, що вона буде легкою.
А мотивація? Мотивація – це наша країна. Мотивація – це наші хлопці в окопах. Мотивація – величезна. Я повертався у теплий кабінет, а мій дядько, в окопах десь там неподалік кордону. І там мої друзі…
Під час війни професія рятувальника викликала ажіотаж в суспільстві. Ті, кого не брали в армію, на фронт, шукали себе і приходили до нас. Був хлопець, який у кілька частин приходив, щоб мати змогу допомагати. Престиж професії тільки ростиме.
Про родину і мрію після перемоги
У березні я евакуював дружину з Харкова. А моя мама і син від першого шлюбу опинилися в окупації, і було незрозуміло, що з ними. Мама в Циркунах, син – за Липцями. Важко це згадувати.
Я сина попросив, щоб мій номер видалив з телефона. Якби побачили мене на фото у формі, могли б шантажувати потім.
Говорив йому: підпиши мене Наталя чи Даша, і дзвони тільки на стаціонарний. Він знаходив місце, звідки це можна було зробити. Дзвонив, казав, що все добре. Раз на тиждень або на 10 днів росіяни приходили до них. Оглядали дім, дивилися, щоб нікого не переховували.
А моя мама… За 200 метрів від її будинку стояла зброя, яка обстрілювала Харків. Я зміг її вивезти тільки 9 травня. 7-го росіян вибили. 8-го хлопці з групи розвідки з Хмельницької області мені подзвонили. Сказали, все добре, мама жива.
9 травня о 5 ранку я туди поїхав. Мене не хотіли відпускати, ще було небезпечно, але я поїхав. Недалеко від маминого дому – бліндаж, міни валялися. Забрав маму.
Довгий час я не бачив сина, який виїхав за кордон. Це найважче. Після перемоги, ми з ним домовилися, я приїду до Франції, а він Ла-Манш перепливе, і там ми зустрінемося. Сподіваюся, що син продовжить займатися дзюдо. Дуже б хотів, щоб він став олімпійським чемпіоном.
Текст підготувала платформа пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для УП. Всі історії з циклу «Люди, які працюють зі смертю» можна прочитати в окремому спецпроєкті Меморіалу. Щоби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових і цивільних жертв.
Авторка: Анна Черненко, ілюстраторка: Маша Вишедська, спеціально для УП. Життя