Загинув, бо наклали непотрібний турнікет. Історії хірурга зі стабпункту про поранення і смерті, яким можна було запобігти

Колаж: Андрій Калістратенко
Загинув, бо наклали непотрібний турнікет. Історії хірурга зі стабпункту про поранення і смерті, яким можна було запобігти

Фронтове село на Запоріжжі, розтягнуте на кілька кілометрів зі сходу на захід. Від крайньої східної точки до російських позицій усього чотири кілометри. Ще пів року тому, попри регулярні прильоти зі ствольної артилерії, тут працювало кілька торгових точок, де можна було купити найнеобхідніше й випити каву з картонної склянки.

Зараз нічого не працює.

Лінія фронту тривалий час незмінна, однак дальність російських FPV-дронів постійно збільшується. З недавнього часу вони вільно "блукають" селом, залітають у двори, заглядають у вікна, вишукуючи хоч якісь натяки на присутність ЗСУ. А якщо не знайдуть, а заряд батареї закінчується, запросто можуть "бахнути" для розваги цивільний "Москвич" разом із водієм-пенсіонером чи підпалити погріб…

"При звільненні території поранені рвуться від лікарів на передову. Зате при важкій обороні їх привозять дуже понурих"

У селі працює стабілізаційний пункт 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Вікна зсередини закладені мішками з піском, лікарі практично не виходять надвір. До лінії зіткнення 7,5 кілометрів, тому російські FPV-дрони залітають і сюди, а недавно за 200 метрів вибухнув КАБ (керована авіабомба).

31-річний старший лейтенант Василь Ременчиць – один із лікарів "стабіка". Хірург після закінчення Національного медуніверситету імені О.О.Богомольця працював у "Охматдиті" – робив надскладні операції немовлятам із вродженими вадами шлунково-кишкового тракту.

РЕКЛАМА:

У перші дні російського вторгнення він відвіз дружину й двох дітей на Закарпаття, пішов у військкомат і через кілька днів був у зоні бойових дій.

Василь Ременчиць за роботою в стабпункті
Василь Ременчиць за роботою в стабпункті
Фото, надані Василем Ременчицем

– На початку війни стабпунктів на нашому напрямку не було, всіх лікарів задіяли на евакуації, – згадує Василь. – Приходило повідомлення, ми заскакували в машину, забирали поранених із визначеної точки й привозили до себе (працювали в сільському фельдшерсько-акушерському пункті). Через два тижні такої роботи підходить напарник і каже: "Збирайся, ми їдемо на справжню війну".

Тоді бригада почала перший локальний наступ на Запоріжжі, і медичній групі доручили супроводжувати піхотинців-штурмовиків. Два тижні лікарі стояли в посадці, маскували машини гілками й чергували. З поля бою на броні привозили загиблих та поранених.

– Якось привезли полковника, який особисто брав участь у штурмі. Йому посікло ноги осколками гранати. Кремезний офіцер не поміщався в "Богдан", тому ліг, сперши ноги на раму. Був трохи оглушений, але поводився спокійно, навіть спитав, чи маємо цукерку. "Є, зараз", – кажемо й мотаємо йому закривавлені ноги. Проходить хвилин 10, і він знову: "Хлопці, то що там – є цукерка?" Ми пригостили його льодяниками. Цей полковник згодом отримав звання Героя України й певний час був командиром бригади.

Тоді лікар вперше побачив, як сильно впливає успішність бойових дій на мотивацію й поведінку бійців.

– Перший штурм виявився невдалим, були загиблі й поранені. Ми ночували в одному приміщенні, і коли разом вечеряли, всі сиділи такі пригнічені, що було чутно тільки стукіт ложок.

Через кілька днів здійснили повторний штурм – звільнили село, взяли полонених, трофейну техніку. То на початку вечері згадали загиблих, а далі це було наче весілля, тільки тамади з конкурсами не вистачало. Хлопці готові були йти в бій хоч наступного дня. Ця закономірність повторювалася на всіх напрямках. Коли звільняли Херсонщину, поранені рвалися на передову від лікарів. Та при важкій обороні "300-х" привозили дуже понурих.

Під час активних бойових дій часто брали полонених. Частина з них були пораненими, і лікарям також доводилося надавати їм допомогу. Василь завжди ставився до цього спокійно.

– При звільненні села взяли 10-х полонених, зокрема трьох офіцерів, переважно неважкі осколкові й кульові поранення. Росіяни зрозуміли, що вбивати їх ніхто не збирається, то вже не були такі налякані. Сиділи по боках, чекаючи своєї черги, й дивувалися нашим аптечкам із закордонними медикаментами. Ще один поранений росіянин кілька днів ховався в посадці, а коли закінчилася вода й сухпай, виліз і пішов у наш бік. Його посічені осколками руки, плечі й шия всі були в опаришах. Ми почистили рани, а далі вдягли його в футболку "Русскій воєнний корабль іді на#%й" і передали контррозвідникам.

Колись дитячий хірург Охматдиту, а зараз – військовий лікар 128 ОГШБр
Колись дитячий хірург "Охматдиту", а зараз – військовий лікар 128 ОГШБр
Фото, надані Василем Ременчицем

"Наш штурмовик отримав від ворожого кулеметника дві черги в груди й спину і залишився без жодної подряпини"

Типи поранень сильно відрізняються й часто залежать від характеру бойових дій. Загальна закономірність така: чим ближчий контакт, тим більше кульових і менше осколкових поранень. Щоправда, останнім часом багато поранених внаслідок скидів ворожих дронів.

– З моєї практики кульові поранення найгірші. Якщо боєць лежить по діагоналі до стрільця, куля може зайти в плече і вийти біля стегна. Якщо є кульове поранення грудної клітки, це не значить, що ціла черевна порожнина, – рановий канал може пролягти через легеню, діафрагму, печінку…

Осколки так рідко поводяться, їх легше замагнітити й обережно витягнути з тіла, не завдавши додаткової шкоди. Ранові канали від кулі більші, травматичніші, порівняно з осколковими. А ось осколки від скидів із дронів дрібніші й часто пластикові, вони не магнітяться й не просвічуються рентгеном. Тому бійцям доводиться робити в госпіталі томографію.

Від початку повномасштабної війни через стабпункт пройшла величезна кількість бійців із різними пораненнями – зеленими, жовтими, червоними (умовні позначення важкості поранень). Коли вдається врятувати "червоного", для всіх це радість. Однак порятунок залежить не тільки від майстерності лікарів.

– Якщо в момент поранення поруч буде хороший побратим, який надасть адекватну допомогу, в бійця високі шанси вижити.

Ще багато залежить від везіння.

Привозять нам поранених у шию чи пахову ділянку, відкриваєш рану й думаєш, що зараз буде інтенсивно кровити. Але ні, до артерії не дійшло менше міліметра. Якось поранений сам вийшов із евакуаційної машини, зайшов до нас своїми ногами, дихає натужно. Знімаємо куртку, а під лопаткою осколок зрізав шмат тканини розміром з тарілку, через відкриту рану видно легеню, що віддувається, все бризкає кров’ю. Він вижив.

Під час нашого штурму російський кулеметник впритул випустив по бійцю кулеметну чергу в груди. Той упав на живіт, спробував відповзти, тоді кулеметник дав ще одну чергу – в спину. Коли хлопця привезли до нас, він був оглушений і шоковий, але ми не знайшли в нього жодного поранення. Зате бронежилет виглядав так, наче пройшов через м’ясорубку.

За весь час функціонування стабілізаційного пункту тут від ран померли одиниці бійців, решту поранених вдалося стабілізувати й доставити в лікарню чи шпиталь для надання повноцінної медичної допомоги.

Утім, ця статистика умовна – абсолютна більшість важких поранених, на жаль, гинуть одразу, тому їх просто не везуть у стабпункт. А найгірші з точки зору лікарів ті випадки, коли легкопоранені бійці помирають через неправильну допомогу.

– Я давно зрозумів, що найбільша медична проблема в ЗСУ – це навчання бійців до того, як вони потраплять у бойові дії. Не бойових медиків, а саме бійців, котрі можуть допомогти собі чи товаришу. Тут нічого складного – треба лише розібратися, що в тебе в аптечці, і як цим користуватися.

Тижня правильного навчання вистачить із головою, вважає лікар. Однак майже за три роки повномасштабної війни це досі глобальна проблема.

На наш напрямок недавно зайшла новостворена бригада, яка 9 місяців провела на полігоні. І ми бачимо, що поранені не мають уявлення, що таке тампонада, як правильно зробити перев’язку, коли треба накладати турнікет. Вони надають неправильну допомогу і вважають, що молодці, хоча роблять тільки гірше. Найчастіша помилка – турнікети. Побачивши кров на одязі товариша, накладають турнікет на всю кінцівку, не перевіривши, де рана. І добре, якщо поранений потрапить до нас за годину-півтори. А якщо через 6-7 годин чи через день, то руку чи ногу доводиться ампутувати.

Особливо кричущий один із останніх випадків, свідком якого стали лікарі стабпункту.

Пораненого привезли через 5 днів, тому що через інтенсивний вогонь не було можливості вивезти його з поля бою. Рука, затягнута турнікетом, була уже синя.

Боєць років 40. Розрізаємо одяг – немає жодної подряпини, кров на рукаві виявилася з невеликого поранення на животі. Довелося ампутувати руку. Через два дні він помер у шпиталі від ниркової недостатності. Некротичні речовини з перетягнутої турнікетом руки потрапили в кровотік, забили капіляри нирок, і ті перестали працювати. Діаліз не допоміг.

Разом із тим бійцем привезли ще кількох хлопців, у котрих поранення були навіть важчі, але в живіт і грудну клітку. Вони вижили, тому що туди турнікет не накладеш. Із нашого досвіду – дуже багато бійців, котрі потрапляють у стабпункт, не вміють надати адекватну допомогу пораненому чи собі. Хоча ці знання можуть врятувати людині життя чи уникнути непотрібних ампутацій.

Військовим лікарям доводиться працювати й на евакуації
Військовим лікарям доводиться працювати й на евакуації
Фото, надані Василем Ременчицем

"Ми допомогли 75-річній бабусі, пораненій російськими "Градами". Виявилося, вона сама й навела ті "Гради"

Періодично лікарям стабпункту доводиться надавати допомогу й цивільним, адже швидка допомога у фронтові села не їздить (тобто їздить тільки за викликом зі стабпункту). Тому і проблеми з тиском, і побутові травми, і бойові поранення від обстрілів, під які потрапляють місцеві мешканці, лягають на плечі військових медиків.

– Якось сірої зони треба було евакуювати бабусю, яка потрапила під російські "Гради". Нас попросила поліція, і ми погодилися. Виїхали, забрали поранену – російськомовну бабусю років 75 – надали їй допомогу. А коли заїхали в безпечну зону, поранену забрала поліція. Виявилося, що вона наводила ворожі "Гради". Росіяни попросили бабцю по телефону вийти й подивитися наслідки перших залпів, щоб потім стрельнути ще раз, із коригуванням. А вона щось наплутала і вийшла, коли вони зробили повторний залп. Однак це єдиний такий випадок у всій моїй практиці. Загалом цивільні дуже допомагають ЗСУ. 

За майже три роки воєнної практики Василь отримав величезний унікальний досвід роботи. Однак не планує використовувати цей досвід після війни і не хоче повертатися в класичну медицину.

– Мені завжди подобалася операційна. Але лікарська робота, навіть висококваліфікована, дуже низькооплачувана. Фінансово лікар просто не зможе повноцінно утримувати сім’ю, виховувати кількох дітей, купити власне житло. Хіба що стане паскудою й вимагатиме гроші у пацієнтів. Тому ще перед війною я змінив спеціальність – став лікарем-експертом страхової медицини. Вивчав страхові випадки, відстоював інтереси людей, щоб їм виплатили страховку – робота на межі медицини і юриспруденції. Планую займатися нею далі.

Чи може мені згодитися досвід, отриманий тут? Для цивільної медицини він марний, його можна використати тільки на війні. А з мене досить і цієї. Однак після всього пережитого я по-іншому сприйматиму цивільне життя. Такого тут надивився, що дуже важко буде чимось здивувати, тому завжди залишатимуся холоднокровним. Такий досвід мені може згодитися…

Ярослав Галас, офіцер 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади

Реклама:

Головне сьогодні