"Після кожного обміну намагаюся радіти за сім’ї, яким пощастило". Як кохані полонених морпіхів переживають понад 1000 днів розлуки
Нещодавно родини морпіхів-захисників Маріуполя організували акції по всій Україні, щоб нагадати про своїх рідних у російських катівнях.
Минуло понад 1000 днів від 12 квітня 2022 року, коли найбільша кількість бійців 36-ї окремої бригади морської піхоти ім. контрадмірала Білинського потрапила в полон.
Трохи раніше, 4 квітня, у полон вийшли бійці 501-го окремого батальйону морської піхоти, які також брали участь в обороні Маріуполя.
Відтоді сотні військових опинилися у різних куточках Росії та на окупованих територіях. Третій рік росіяни катують їх, судять за сфабрикованими справами та вбивають.
Рідні захисників у цей час обʼєднуються у громадські організації, виховують дітей, розвивають свої громади та борються за полонених попри відчай, страх і нерозуміння з боку суспільства.
"Українська правда. Життя" розповідає історії п’ятьох дружин морпіхів про їхні 1000 днів розлуки й очікування.
Світлана Чепелева
"У листі Льоня писав, що навіть коли він думав про смерть, якась невідома сила рятувала його"
"Для тебя, моя маленькая луна", – так морпіх Леонід Булава підписав портрет своєї нареченої Світлани, намальований у неволі.
Малюнки і листи – єдина розрада для 28-річної Світлани, яка третій рік чекає коханого з полону.
Рідні військовополонених захисників Маріуполя зазвичай не отримують листів, тому Світлані відносно пощастило. Ціна цього "привілею" – судилище і незаконний вирок.
11 листопада 2024 року окупанти "засудили" Леоніда Булаву до 15,5 років увʼязнення. Його і ще 7 мінометників 501-го окремого батальйону морської піхоти звинуватили у "руйнуванні критичної інфраструктури" Маріуполя та "жорстокому поводженні з цивільними".
Але про це – трохи пізніше.
Світлана з Леонідом познайомились у 2018 році, і відтоді не розлучалися надовго. Дівчина родом з Маріуполя, а її коханий служив у Бердянську, тому вона жила на два міста.
"Я розуміла, що стосунки з військовим – це постійна розлука, але коли ти так сильно закохуєшся, то приймаєш усе. Я була за ним, наче за камʼяною стіною. У 2021 році він освідчився мені, на 2022 рік ми планували весілля. Я вибрала заклад біля моря, сукню...
Мама жартує, що я "засиділася в статусі нареченої", але я сподіваюсь, що скоро ми це виправимо", – розповідає жінка.
Коли РФ розпочала повномасштабну війну, Леонід був у Широкиному, а Світлана – у Маріуполі. Він одразу сказав нареченій евакуюватися у безпечне місце, тож разом з мамою і молодшим братом вона виїхала на Тернопільщину.
Морпіх намагався телефонувати нареченій бодай на кілька хвилин, та одного разу зник зі звʼязку на тиждень. Світлана була нажахана і не могла відійти від телефона. Тоді вона ще не підозрювала, що найважче попереду.
"Коли вони були на заводі Ілліча, він лише казав: "Я живий, все добре". Я не могла у нього нічого розпитати. Востаннє він зателефонував мені 26 березня, напередодні мого дня народження.
Сказав: "Кохана, я тобі завтра подзвоню, знайду звʼязок, залізу куди завгодно". Але 27 березня мережа по всьому Азовському узбережжі "лягла". Відтоді я не чула його голосу", – розповідає жінка.
4 квітня у російських соцмережах зʼявилося відео – 267 морпіхів потрапили в полон із заводу Ілліча. Серед військових, які потрапили на відео, Світлана впізнала свого чоловіка.
У перші місяці після цього Світлана не хотіла вставати з ліжка і тільки плакала. А перші новини про коханого дізналася, коли з полону повернувся хлопець, який пів року провів з ним в одній камері.
"Коли цей хлопчик подзвонив, у мене сльози градом полилися. Він розповів, що їх повозили по Росії. У Таганрозі їх постійно допитували, дуже сильно били, спускали собак, катували електрошокерами. Він ще пожартував: "Після всього цього ми можемо стати електриками".
Але він розповів, що мій чоловік тримається. І я зрозуміла, що повинна стати ще сильнішою", – каже Світлана.
За інформацією, яку Світлана дізналася від інших морпіхів, її чоловік побував в Оленівці на окупованій частині Донецької області, у Таганрозі Ростовської області, у Брянській та Володимирській областях, а потім у Донецьку.
У квітні 2024 року стало остаточно зрозуміло, що Леонід "під слідством" – його перевели до Донецького СІЗО.
Хоча Женевські конвенції передбачають право на звʼязок військовополонених з рідними, РФ фактично надає це право тільки незаконно засудженим. Від мами іншого військовополоненого Світлана дізналася, що зможе листуватися з чоловіком, якщо надішле йому бланки, на яких він писатиме.
"У листі Льоня спитав, чи я не передумала виходити заміж. А ще казав, що думав мене "відпустити", щоб я не витрачала свою молодість, але я насварила його за такі думки. Я постійно нагадую Льоні, що дуже кохаю його і чекатиму, скільки б не пройшло часу.
Я збираю всі листи, які він мені надсилає. Ми вже жартували, що пишемо історію для онуків і правнуків, щоб вони колись прочитали, як бабця чекала діда з полону. Хоча коли я це кажу, досі не можу усвідомити, що я – та бабця", – каже Світлана.
З 2022 року в коридорі Світлани завжди стоїть зібрана сумка на випадок, якщо доведеться швидко зустрічати Леоніда з обміну. Жінка купує чоловіку новий одяг на кожен сезон і очікує на зустріч. Також вдома морпіха чекає його велика сім'я – батьки, брат і сестри.
Дівчина ділиться, що відчуває біль після кожного обміну, коли коханого немає у списках. Але ще болісніше стає тоді, коли доводиться відповідати "ні, його не обміняли" на десятки повідомлень від людей.
Та попри емоційні гойдалки, Світлана бореться з відчаєм: отримує другу вищу освіту з психології, ходить на йогу, щоб розвантажитись емоційно, а також постійно нагадує про військовополонених на щотижневих акціях у Чернівцях, Тернополі та Києві.
"Перший рік я взагалі не жила, просто існувала. Але в якийсь момент моя мама сказала: "Зберися, йому там набагато гірше, ти маєш боротися за нього". І мене наче перемкнуло. Я почала їздити на зустрічі в Координаційний штаб, на акції, почала шукати якусь інформацію.
У листі Льоня писав, що відчував мою любов і підтримку. Навіть коли він думав, що хоче померти, якась невідома сила рятувала його. І я зрозуміла, що недаремно тримала себе в руках. Я впевнена, хлопці там відчувають, що ми боремося.
Коли Льоня повернеться, буду плакати йому в плече. Уявляю, як обійму його, вдихну його запах і буду найщасливішою людиною на світі. А поки що я сильна дівчинка", – каже Світлана.
Анна Бей
"Я навчилася ховати сльози при дитині"
Анна Бей зустріла свого коханого Павла в Запоріжжі 10 років тому, коли їй було 17 років. І хоч це не було кохання з першого погляду, почуття гумору і доброта Павла підкорили серце Ані.
Зараз вона виховує їхнього 8-річного сина Данила. Але Павло не зміг повести хлопчика у перший клас, бо понад 2,5 року перебуває у полоні.
"Я навчилася ховати сльози при дитині. Коли накриває, я виходжу з дому, виплакуюся, а потім повертаюся. Сину кажу, що тато обов’язково повернеться додому", – ділиться Анна.
Її чоловік, старший матрос 501-го ОБМП Павло Бей, брав участь в обороні Маріуполя з 24 лютого по 4 квітня 2022 року. Понад місяць чоловік виконував бойові завдання у місті, але на початку квітня отримав наказ переміститися на завод Ілліча.
Павло написав Анні, що мріє про другу дитину й обов'язково повернеться додому, а потім звʼязок обірвався. Анна, як багато інших дружин морпіхів, дізналася про його полон із соцмереж.
"Я не бачила свого чоловіка на відео, які публікували росіяни, і не розуміла, що відбувається. У російських групах побачила фото загиблого хлопця, який дуже схожий на Пашу.
Я ледве заспокоїлась до вечора, коли побачила, що все-таки той хлопець – не мій Паша. Тому просто чекала", – пригадує дівчина.
У внутрішніх списках загиблих та поранених Павла не було, тому Анна вірила, що чоловік живий. Ця віра і маленький син поруч допомагали жінці триматися. Тільки після 4,5 місяців невідомості Міжнародний Комітет Червоного Хреста підтвердив, що Павло у полоні.
Коли інші морпіхи почали повертатися додому, Анна дізналася про жорстоке ставлення до військовополонених у Росії. У колонії, де утримували Павла, полонених катували струмом і змушували стояти по 16 годин на день.
У січні 2023 року Анні розповіли, що її чоловіка бачили у Тульській області. А у 2024 році з полону повернувся чоловік, який ділив з Павлом камеру в Мордовії.
Мордовія "славиться" колоніями з надзвичайно важкими умовами для бранців – в Україну вже неодноразово повертали тіла морпіхів, закатованих у цьому регіоні.
"У Мордовії перебувало декілька людей із нашої "вісімки" засуджених. Їх змушували стояли по 16 годин мінімум. Дозволяли присісти тільки під час прийому їжі. Але можете уявити, яка там була їжа, якщо мій чоловік до полону важив 95 кг, а у травні цього року – близько 60 кг при зрості 1,88 м.
Мій чоловік був найвищий у камері, і в нього були найбільші проблеми з ногами. Зараз йому трохи краще, але все одно проблем немало. У нього сиплються зуби, є варикоз і проблеми з правою рукою. У вересні 2022 року її зламали, вона почала гнити, але чоловіку не надали належної допомоги", – каже Анна.
Вибивши з Павла "зізнання", росіяни перевели його до Донецького СІЗО. У травні 2024 року Анна вперше за 2,5 року побачила його на фото.
В худому і змореному чоловікові, який виглядав значно старшим за свій вік, Аня впізнала коханого. Виявилося, що Павло Бей, як і Леонід Булава, – один із восьми мінометників, яких РФ судить за сфабрикованими звинуваченнями.
"Статті, які їм інкримінують, це просто абсурд. Росіяни змусили їх "зізнатися" в "жорстокому поводженні з цивільними". А я згадую випадок з березня, коли мені чоловік дзвонить і каже "ми ходимо по будинках і я просто благаю людей виїжджати, бо тут будуть бойові дії", – коментує Анна.
11 листопада 2024 року донецький "суд" оголосив Павлу незаконний вирок – 15 років і 3 місяці увʼязнення. Єдиною перевагою нового "статусу" Павла стала можливість листування з сім’єю.
"Спочатку він був песимістичний, пригнічений. В одному з листів запропонував розлучитися, щоб я його не чекала. Він написав "поживи хоча б ти". Я розплакалася і відповіла йому, що ніякого розлучення не буде, поки він в полоні. Я його дочекаюся, а потім вже хай вирішує. Після цього він навпаки сказав, що буде мене на руках носити, коли повернеться.
Я надсилала Паші фотографії малого, щоб він його побачив вперше за 2,5 року. Син став ще більш схожий на нього", – каже жінка.
Попри радість від отриманих листів, майже трирічна розлука дуже ранить Анну. І маленький Данило сумує за татом – постійно фантазує, як разом із ним кататиметься на скейті й зробить будиночок на дереві.
Анна постійно відвідує акції-нагадування про військовополонених, а на кожному обміні мріє побачити у списках рідне прізвище.
"Ти наче на палубі – постійно хитаєшся. То все нібито добре, бо ти знаєш, що чоловік живий, то тебе накриває і хочеться побачити його вдома в цю ж секунду.
Я постійно згадую сильні руки Паші. Коли він приїжджав додому, обіймав мене і я була така маленька в порівнянні з ним… Зараз Паша просить мене купити щось для себе, якось себе порадувати, але мені нічого не треба. Просто почути від нього "я вдома", обійняти його – це все, чого я бажаю", – ділиться Аня.
Вікторія Собчук
"Син написав, що хоче не подарунків, а щоб тато був вдома"
Вікторія Собчук – дружина морпіха Андрія Собчука, яка живе у Миколаєві і виховує двох дітей. Її 6-річний син Марк і 2-річна донька Маргарита – блакитноокі, усміхнені та дуже схожі на свого тата.
Марко вже ходить до школи, а Рита вміє вимовляти деякі слова. Тільки сам морпіх не бачить, як ростуть його діти, бо понад 1000 днів перебуває у російському полоні.
"Андрійко такий добрий, уважний, наполегливий. Він мене підкорив цим", – каже жінка, коли пригадує знайомство з коханим.
Вікторія родом з Черкаської області, а її чоловік – з Донецька. Пара познайомилася в Одесі 6 років тому, коли Вікторія працювала кухарем, а Андрій служив у морській піхоті.
Закохані швидко одружилися й оселилися в Миколаєві, та через службу обʼїздили весь південь України.
Перед початком повномасштабної війни пара жила у Маріуполі, але Андрій вмовив вагітну дружину виїхати з міста зі старшим сином. Відтоді минулого майже три роки, але Вікторія так і не дочекалася зустрічі з коханим.
"Я була на п'ятому місяці вагітності, коли він був в оточенні на заводі Ілліча. Були такі нервові зриви, що їх навіть важко згадувати.
Андрій міг писати мені лише пізно вночі. Казав, що закінчується їжа, немає боєприпасів. Хлопці, звісно, виживали як могли. Я постійно казала, що їм прийде підмога, але він уже в це не вірив", – згадує жінка.
Коли морпіхи 36-ї ОБМП перебували на заводі Ілліча, Вікторія постійно намагалася підбадьорювати чоловіка: надсилала йому фото з УЗД і планувала щасливе майбутнє разом з коханим та дітьми.
"Ми говорили про нашу донечку, ще сперечалися щодо імені: він хотів назвати її Маргаритою, а я – Анабель. Потім я все-таки вирішила назвати доньку Ритою, як він і хотів", – ділиться Вікторія.
Одного разу колишній побратим Андрія сказав Вікторії, що до пологів її чоловік буде вдома. Утім, це передбачення не справдилося.
Андрій потрапив у полон 12 квітня, але тривалий час вважався зниклим безвісти. Лише влітку 2023 року МКЧХ офіційно підтвердив його статус військовополоненого.
Представники МКЧХ допомогли Андрію обмінятися з дружиною короткими повідомленнями. Так морпіх дізнався імʼя своєї новонародженої донечки.
Згодом побратими Андрія з 36-ї ОБМП розповіли Вікторії про катування у полоні. Жінка дізналася, що Андрій був у Таганрозі, а потім у місті Пакіно Володимирської області.
"У перший рік було найважче. Я була сама з маленькою дитиною, не знала нічого. Потім я почала себе переконувати, що ще трохи – і він буде вдома. У мене досі бувають панічні атаки й зриви. Але плакати намагаюся вночі, коли діти сплять", – ділиться жінка.
Вікторія постійно згадує Андрія – його блакитні очі кольору моря, спільні відпустки та поїздки на природу. Хоч Андрію не надходять листи, дружина сподівається, що чоловік відчуває її кохання навіть попри відстань.
Вікторія розповідає дітям, як Андрій їх любить, показуючи його фото і відео. Маленька Маргарита тягнеться до батька, хоча ніколи його і не бачила. А 6-річний Марк постійно будує плани, які хоче втілити після татового повернення.
"Марку часто сниться Андрій. Сниться, як вони купаються в морі, ловлять рибу. Син дуже сумує. Навіть у листі до Діда Мороза він написав, що не хоче подарунків, а хоче, щоб тато був вдома.
І я мрію нарешті побачити свого Андрія. Сподіваюся, він не думає про погане, і вірить, що ми його дуже чекаємо. З роками любов тільки міцнішає. Я дуже кохаю і чекаю його", – додає Вікторія.
Віолетта Сухореброва
"Повʼязка на лівому оці підтвердила, що це мій наречений"
24-річна Віолетта Сухореброва – співзасновниця асоціації "Сила морської піхоти" й очільниця громадської організації "Засуджені, але не забуті", що обʼєднує родичів незаконно засуджених українців.
У серпні 2023 року її наречений Дмитро Шегай отримав 22 роки увʼязнення через сфальсифіковані звинувачення у "вбивстві цивільних" у Маріуполі.
"Наша історія почалась у 2017 році. Ми почали спілкуватись у соцмережі, хоча до цього бачились, але не наважувались підійти одне до одного. На той момент він проходив строкову службу. Нічого особливо романтичного – просто відчули, що нам добре разом", – згадує Віолетта.
У грудні 2021 року Дмитра відправили у Широкине. Відтоді він не бачився з коханою.
За тиждень до повномасштабного вторгнення Дмитро купив обручку. У березні 2022 року мав приїхати у відпустку на 10 днів і одружитися з Віолеттою, але повномасштабна війна завадила планам закоханих.
Дмитро зустрів повномасштабне вторгнення у Широкиному, а Віолетта у Бердянську. У перший день жінка виїхала з міста, а її коханий згодом перемістився до околиць Маріуполя.
Наприкінці березня Дмитра відправили до імпровізованого шпиталю на заводі Ілліча через осколкове поранення ока. Хоча 18 березня морпіх спілкувався з коханою і запевняв, що у нього все добре. Він нічого не казав про втрату ока – тільки зараз у листах називає себе "однооким піратом".
12 квітня Дмитро опинився в полоні разом з кількома іншими військовими 501-го батальйону, які не вийшли з території заводу 4 квітня. Віолетта сподівалася зустріти нареченого вдома за кілька тижнів, але він перебуває в полоні майже 33 місяці.
"Я передивлялась дуже багато відео й фото, але його ніде не було. Я не переставала шукати. За 4 місяці змогла нарешті побачити його, але потім цілий рік не було жодної звістки.
Як сьогодні памʼятаю день, коли побачила відео його "суду" на російських телеграм-каналах. Відчуття були змішані: страх, що його можуть тепер не повернути, та радість, що він живий. Спочатку я його навіть не впізнала: він був у жахливому стані, дуже худий. Але повʼязка на лівому оці підтвердила, що це мій наречений", – каже Віолетта.
Окрім втрати ока, у полоні чоловік "отримав" туберкульоз і гідропневмоторакс (скупчення рідини і повітря у плевральній порожнині внаслідок травми грудної клітки).
Нині він перебуває у лікувально-виправному закладі на окупованій Донеччині. За словами Віолетти, стан її нареченого покращився, бо ставлення до полонених у лікарні значно краще, ніж у колоніях.
Дмитро вже зміг надіслати коханій два листи, у яких розповів, що весь час носив із собою обручку під час оборони Маріуполя, але не зміг зберегти її. Також чоловік ділився, що сумує за котами – пухнастиками на прізвиська Кішка і Сніжана, які нині живуть з Віолеттою в Києві.
Віолетта шукає способи, як прискорити повернення чоловіка. Вона бере участь в багатьох ініціативах асоціації "Сила морської піхоти", а ще нагадує про незаконно засуджених бійців.
Дівчині допомагає написання листів для коханого та спілкування з людьми, які опинилися в такій же біді, як і вона сама.
"Ми з Дмитром писали одне одному, як сильно кохаємо і чекаємо зустрічі. Ці листи із зізнаннями в коханні, – моє основне джерело підтримки.
Бути дружиною військовополоненого – це тяжка боротьба зі страхом та невідомістю, постійний перегляд новин, біль від розлуки, очікування дзвінка або звістки від звільнених з полону, пошук інформації. Але треба просто берегти надію і самій повірити в те, що коханий повернеться", – каже дівчина.
Єлизавета Ванжула
"Я сумую за його смаженою картоплею і словом "кицюня"
30-річна Єлизавета Ванжула – жителька села Новопетрівка на Миколаївщині та наречена матроса Сергія Кучера.
Закохані познайомились у 2018 році, коли Ліза працювала агрономом, а Сергій комбайнером. Син Єлизавети Ілля швидко почав називати Сергія татом, а вже за рік у подружжя зʼявилася спільна донька Варвара.
"Сергій неймовірно добрий. Дуже дбав про дітей, а вони до нього тягнулися. Ні разу навіть не крикнув і мені робив зауваження, якщо я підвищувала на них голос. А ще завжди приносив додому всіх котів і собак – усіх хотів прихистити", – згадує Єлизавета.
Утім, спокійне та ідилічне життя перервала велика війна. 24 лютого 2022 року Сергій добровільно мобілізувався до війська і став на захист Маріуполя у складі 501-го батальйону.
"Я відмовляла його, але він пішов. Рада тільки, що встигла покласти йому в рюкзак теплі шкарпетки й солодощі…
Новини про Маріуполь я дізнавалася по телевізору. Сергій тільки розповідав, що дуже мене любить, і як тільки повернеться, ми офіційно одружимося та повінчаємося. Говорили про третю дитину", – згадує Ліза.
У березні Єлизавета з двома дітьми та батьками опинилася в окупації. Жінці пощастило, що 24 лютого вона встигла купити їжі, яка потім кілька тижнів рятувала всю сім’ю.
В селі постійно чувся гуркіт і вибухи, на вулицях стояла важка техніка. Єлизавета пригадує: якось на одному з БТРів окупанти везли звʼязаних місцевих чоловіків.
Односельці вже обговорювали, що росіяни шукають дружин військових і ґвалтують їх. А коли Єлизаветі повідомили, що росіяни дізналися про її сім’ю, жінка вирішила рятуватися.
"Нам пощастило, що будинок був трохи скраю і до нас не одразу зайшли. Я розуміла, що треба вибиратися через городи й поля, тому що про нас уже знали. В селі завжди хтось проговорюється…
Я одразу зібрала дітей, схопила сумку з документами, ще й хомʼяка поклала в кишеню, але, на жаль, загубила його. Спочатку ми ховалися по підвалах у людей. Діти мерзли, плакали – це був просто жах. Потім родич дав нам свою машину і трохи бензину. Ми їхали через польові дороги, де не було блокпостів. Вже потім дізналися, що ті дороги були заміновані, але якось доїхали", – згадує жінка.
Невдовзі після виїзду Єлизавети з окупації Сергій потрапив у полон. Чоловік уже не міг звʼязатися з коханою, але вона впізнала чоловіка за його руками та обкладинкою паспорта на одному з фото, опублікованих росіянами.
Далі було три місяці невідомості, аж поки влітку 2022 року Єлизаветі не зателефонував колишній співкамерник Сергія.
"Цей чоловік сидів із Сергієм в одній камері і вивчив мій номер телефона. Він сказав, що Сергій тримається і розповідає, що йому пощастило з дружиною. Я розплакалася", – згадує Єлизавета.
Наступну новину про коханого жінка почула після обміну 21 вересня 2022 року, коли з полону повернулася Марʼяна Мамонова. Медикиня розповіла, що надавала Сергію допомогу у шпиталі на заводі Ілліча.
У січні 2023 року від іншого побратима Єлизавета дізналася, що Сергію приходили деякі листи, які вона писала. А у 2024 році жінка вперше отримала звістку від самого Сергія – лист із колонії у Мордовії.
"Я йому написала, що ми повернулися додому, я відбудовую дім. А він сказав, що мої листи гріють йому душу", – каже Єлизавета, стримуючи сльози.
Щоб допомогти іншим жінкам, які постраждали від війни, Єлизавета організувала у своїй громаді своєрідний "хаб незламності" під назвою "Новопетрівська Woman".
На кошти, отримані з гранту, Єлизавета облаштує кінотеатр, книгарню, зал для йоги та інші приміщення, де жінки зможуть проводити час разом і підтримувати одна одну. Адже і самій Лізі бракує підтримки й турботи.
"Сергій – моє кохання. Я сумую за його смаженою картоплею. За його словом "кицюня". За його сміхом. Мені сумно, що багато сімей не цінують своє щастя, коли їхні кохані поруч", – ділиться жінка.
7-річний Ілля і 5-річна Варвара також дуже чекають на тата. І діти, і мама ходять до психолога, щоб пережити розлуку.
"Звісно, у мене були зриви. Я потрапляла в лікарню, підіймалася, падала. Але я знаю, що не можу здаватись, бо у мене двоє дітей. Зараз я намагаюся виконати всю роботу вдома, щоб Сергію не доводилося нічого робити. Я мрію тільки про те, щоб він реабілітувався. Навіть на курси масажу пішла, щоб допомогти йому в цьому.
Після кожного обміну я намагаюся радіти за сім’ї, яким пощастило. І живу з вірою, що скоро пощастить мені", – додає жінка.
