Як говорити та писати про полон. Поради для травмачутливого суспільства

Люди, які вижили в російському полоні, питали мене: "Чому це сталося? Чому це сталося саме зі мною? І як мені тепер жити далі?"

На ці питання складно відповісти. Росія перекреслила Статут ООН та розпочала збройну агресію. Росія використовує воєнні злочини як метод ведення війни. Росія інструментулізувала біль та свідомо завдає страждань людям, щоб зламати спротив та окупувати Україну.

Але відповідь на останнє питання напряму залежить від українського суспільства. Коли довкола мільйони змучених та зболених, потрібні колективні способи трансформувати біль в енергію, яка породжує життя. Це завдання не тільки для психологів чи священників. Люди в Україні мають привчити себе до презумпції турботи. Зробити це своєю особистою практикою. Шрами стали невидимі, тому ставитись одне до одного треба так, щоби не спровокувати біль. Без травмачутливого суспільства людям, обпеченим війною, складно пройти процес зцілення.

До всього за кожним вцілілим чи вцілілою після насильства треба бачити людину, а не джерело доказів чи контенту для соцмереж. Ми маємо розказувати історії полону, коли люди готові ділитися пережитим. Саме ці історії не дають забути про людей, які досі в неволі. Але це саме той випадок, коли "як" не менш важливе за "що".

Записані нами історії звільнених з полону людей нам не належать. Але покладають на нас додаткову відповідальність. Бо навіть задовго після публікації вони будуть впливати на життя людини, яка довірила нам цю історію, на її дітей та родину, на близьких друзів, і більш глобально, – на все суспільство.

Після звільнення Київщини у перші місяці повномасштабного вторгнення журналісти спілкувалися із жінкою, яка пережила сексуальне насильство. Вона погодилася говорити на камеру, але попросила змінити голос, не показувати її обличчя та не зазначати персональних даних. Її прохання було задоволене. Але відеооператор для перебивок у цьому сюжеті вирішив зняти інтер'єр її кімнати. Ця жінка проживала у маленькому містечку. Далі ви самі все розумієте.

Право на приватність та право суспільства знати доволі часто можуть вступати в конфлікт. Саме тому мої колеги із Центру громадянських свобод спільно із Координаційним штабом з питань поводження з військовополоненими та Інститутом масової інформації (ІМІ) за консультації соціального психолога Іллі Бачуріна розробили рекомендації про те, як говорити й писати про звільнених з полону людей.

Мова не про якісь сакральні знання чи техніки. Ці рекомендації продиктовані здоровим глуздом. Ще у далекому 2014 року я повторювала членам наших мобільних груп, які документували воєнні злочини в Криму та на сході країни, "не можеш допомогти – не нашкодь". Тож мета цих рекомендацій захистити гідність та безпеку людей, які вижили в російському полоні, а також їхніх близьких, уникаючи вторинної травматизації та порушень професійних стандартів журналістики.

Ці поради можуть бути корисними тим, хто працює із описом катувань. Я говорила з сотнями людей, які вижили в російському полоні. Вони розказували, як їх били, ґвалтували, забивали в дерев'яні ящики, підключали струм до геніталій, відрізали пальці, виривали нігті, свердлили коліна, змушували писати власною кров'ю. Одна жінка розказувала, як їй виймали око ложкою. Це страшні історії. Вони не потребують додаткових емоційних оцінок. Навпаки, висвітлювати ці факти слід з максимальною точністю, дотримуючись професійного стандарту відділення фактів від коментарів. Не варто переказувати графічні чи шокуючі подробиці без суспільної необхідності.

У рекомендаціях йдеться про те, як говорити із людьми, які продовжують боротися за звільнення своїх найрідніших. Вони кожного дня балансують на межі між надією та відчаєм. Тож усі повідомлення журналістів щодо можливого звільнення мають базуватись на перевіреній інформації з офіційних джерел. Варто чітко вказувати, хто саме є джерелом цієї інформації, відділяти офіційні коментарі від припущень родичів або експертів.

Момент повернення із російського полону емоційно насичений і вразливий як для самих звільнених, так і для їхніх рідних. У такій ситуації робота медіа потребує особливої делікатності та етичної чутливості. Передусім слід чітко усвідомлювати право людини сказати "ні". Відмова від розмови не потребує жодного пояснення. Її необхідно сприймати з повагою, без тиску чи спроб переконати. Неприпустимо настирливо добиватися коментаря чи "витискати емоції". Це не лише неетично, а й може завдати шкоди людині.

Я дуже сподіваюся, що ми усі будемо докладати власних маленьких зусиль, щоб допомогти звільненим з полону людям інтегрувати пережите як частину досвіду, і маючи його, сміливо йти далі. Адже завжди можна сказати: "Ми не проситимемо вас розповідати про полон, якщо не хочете. Але якщо ви готові поділитися, то що допомагало вам триматися?". Таке запитання – делікатне, із повагою до особистих кордонів, водночас дає простір людині говорити про найважливіші речі.