"Ми не кажемо їм: "Ні": українка Міра Брінклі про роботу з нейровідмінними дітьми в Британії

Стара будівля на березі Ла-Маншу в Британії. У ній – школа, проте без звичного розкладу уроків і звуку дзвінка. Всередині голі білі стіни: тим, хто тут навчається, не треба візуального шуму чи елементів інтер'єру, які можуть стати небезпечними в руках. Хтось з учнів сидить у великому холі. Хтось катається на гойдалці у сенсорній кімнаті. Хтось сховався від цілого світу у спальнику-шкарпетці в своїй кімнаті.

Ця школа – спеціалізована для дітей з особливими освітніми потребами: невербальних, з аутизмом, синдромом Дауна.

Як працюють з такими дітьми у Британії, як туди на тимчасову роботу потрапила українка і чому вона захотіла працювати у закладі постійно, спеціально для "УП. Життя" розповіла Мирослава Мартинович, більш відома як Міра Брінклі – авторка однойменного блогу.

"Я відчувала до них жаль і страх, бо не знала як реагувати"

"Колись я взагалі не знала, як поводитися з дітьми, у яких аутизм, синдром Дауна чи інші діагнози. Я відчувала до них жаль, страх, бо елементарно не знала, як реагувати на них", – каже Міра Брінклі, якій у 40 років діагностували РДУГ (розлад дефіциту уваги та гіперактивності) і з того часу вона активно розповідає про нейровідмінних дітей у своєму блозі.

"У мене з ними є підсвідомий зв'язок, бо набагато легше спілкуватися з такими самими", – каже Міра.

Вона почала працювати з нейровідмінними дітьми ще у 2011 році в Україні: була вчителькою англійської мови у школі. Заклад був інклюзивним і працював на базі садочка, який відвідували як нейротипові діти, так і з порушеннями зору та аутизмом. Ще тоді Міра зрозуміла: українське суспільство не вміє поводитися з дітьми з особливими освітніми потребами.

"Всі люди різні. Ми всі різні – і ці діти також. Частина батьків нормально ставилася до них, проте були й такі, які казали:"Не хочу, щоб ця дитина торкалася моєї", – згадує Міра.

У 2015 році вона емігрувала до Британії. Працювала на різних роботах, а про вчительську кар'єру згадала після повномасштабного вторгнення.

"Тоді до мене приїхали батьки. Треба було шукати більше житло, і ми переїхали в будинок за Лондоном – в Портсмут. На той час у мене вже був син, якого я виховую сама. Йому треба було йти до школи, а навчальний рік у Британії має багато канікул. Тому у батьків, які працюють, виникає логічне питання: де діти дитину. Я розуміла, що мені потрібно знайти таку роботу, яка б дала змогу і працювати, і мати час на догляд за сином", – розповідає Міра.

Жінка звернулася в освітню агенцію найманих вчителів: вони проводять загальне навчання для педагогів і вносять їх до своєї бази. Коли у якійсь школі вчитель йде на лікарняний чи у відпустку, то агенція відправляє їй педагога на заміну.

Міра не думала йти працювати в спеціалізовану школу, а орієнтувалася на початкову. Вирішила, що спочатку спробує себе асистентом (помічником) вчителя, а вже потім, коли зрозуміє систему оцінювання, розбереться у всій паперовій роботі, зможе працювати вчителем.

"В агенції менеджер сказав, що до однієї школи – Mary Rose Academy – треба людей, які були б bubbly (життєрадісна, енергійна і товаристська особистість) – такі як я, – з усмішкою розповідає Міра і додає: – Він мені такий: Там діти з обширними потребами, переважно старша школа, у них глибинний аутизм, більшість невербальні, школа працює за принципом 8 дітей і 8 вчителів. А я така: Ок. Він мені далі: Це складно. А я: Ок".

Мірі сподобалося в цій школі в перший же день роботи. Це виявилося взаємним: заклад забронював її відразу. Це було у березні 2025 року.

Зараз трудовий договір Міри оформлений напряму зі школою, а не через агентство, і вона перебуває на етапі переходу з посади асистента на вакансію вчителя.

"Спочатку я думала, що піду туди, а потім до звичайної школи. Проте зараз вже не розглядаю цього", – каже Міра.

"Простір школи максимально підточений під учнів"

Спеціалізована школа працює за таким же графіком, що й звичайна у Британії: з понеділка по п'ятницю з 8:30 до 15:15. У закладі – три корпуси. Той, у якому працює Міра, навчаються найскладніші діти.

"У нашому корпусі навчаються найважчі діти з, як тут кажуть, complex needs: з аутизмом, РДУГ, синдромом Дауна. Простір нашої школи максимально підточений під учнів. Це відповідає системі освіти Британії, у центрі якої дитина та її потреби", – розповідає Міра.

У цьому корпусі є 4 класи. Але тут це не кімната для проведення уроків у класичному розумінні. Кожен клас займає половину поверху і складається з холу, сенсорної кімнати: з гойдалками, лазанками, м'якими стінами – її дуже люблять учні, і в ній, що важливо, вони не можуть завдати собі шкоди. Також клас має 5-8 кімнат для учнів: у когось гучно грає радіо, у когось зашторені всі вікна, у когось посеред кімнати величезний спальник-шкарпетка, де можна сховатися від цього світу.

У корпусі навчаються 24 дитини віком від 9 до 19 років. У класі Міри – 8, яким від 10 до 16 років. Кожен учень має три уроки на день. Один триває годину, а перерва – 40 хвилин. Проте тут немає дзвінків, чіткого графіка уроків чи спільної для всіх програми навчання.

"У нас можуть бути діти одного віку, проте хтось із них невербальний, але знає всі букви і набирає в пошуку google, а хтось вміє лише скласти цілісний образ з розрізаної картинки", – пояснює Міра.

Вчитель проводить урок, коли дитина у спокійному емоційному стані. І якщо в цей момент вона перебуває у холі, на вулиці чи в сенсорній кімнаті, то педагог проводить урок саме там.

"Ми буквально носимо уроки за дітьми", – каже Міра.

Якщо учень неспокійний, у кризі, то головне завдання вчителя – повернути його в норму. Проводити урок у такому випадку немає сенсу, бо дитина просто не сприйматиме його.

Частіше всього вчитель працює з одним учнем. Проте якщо деякі діти досягли етапу роботи в групі, їм там комфортно, то заняття можуть проводити для кількох одночасно.

"Залишаємо учню мінімальний контроль і використовуємо мотиватори"

З дітьми працюють за методикою Positive Behaviour Education. Тут не застосовують заперечень і вимог, бо нейровідмінні діти, особливо з аутизмом, чутливі до відмов.

"Ми не кажемо: "Ні!", "Не можна кидати важкі предмети!" чи "Вже йди чистити зуби!" Натомість ми скажемо: "Хороший вибір!", "Безпечний вибір!", "Можна кидати м'ячем, а от цим небезпечно", "У тебе ще є 5 хвилин, щоб закінчити їсти", – пояснює Міра.

Кожен учень школи має свій розклад, де позначені обід, урок чи перерва. Тут вчать реагувати на таймери, які індивідуальні для кожної дитини: кажуть, що у неї ще є 5 хвилин, і вона встигає прийняти це, бо щось нове для неї – завжди проблема. Натомість розклад і таймінг дає дитині відчуття, що вона щось контролює.

"Ми залишаємо учню мінімальний контроль і використовуємо мотиватори. Наприклад, дитина любить сенсорну кімнату, проте їй треба помитися. Дитині на вибір дають або мити лице, або чистити зуби – саме серед цього вона обирає. І лише потім сенсорна кімната", – розповідає Міра.

Вчителі вміють визначати стан дітей по міміці, проте важливе завдання школи – навчити учнів самим розуміти і вказувати, як вони почуваються. Для цього існує спеціальна дошка, на якій дитина може обрати один з трьох станів: alert (уважний, у ресурсі), over alert (перезбуджений), under alert (загальмований / млявий).

"Якщо дитина не в нормі, то її треба привести в неї. У кожного учня цей процес різний: хтось хоче стрибати у сенсорній кімнаті, комусь треба тиші і темноти, тому він іде у свою кімнату, хтось хоче тісноти і ховається у спальник-шкарпетку", – пояснює Міра.

Крім розуміння свого стану, важливо, щоб дитина вміла регулювати його. Це необхідний навик соціалізації і навчити його – одне з найважливіших завдань спеціалізованої школи. Спочатку діти не розуміють, як це робити. Проте у старшій школі вони не вибухають відразу і вже знають, що саме допомагає їм повернутися до норми.

Під час роботи з дітьми з аутизмом Міра активно використовує social stories (соціальні історії – науково обґрунтований метод втручання для людей з РАС; такі історії чітко описують важливі частини соціальної діяльності чи події: що може статися, як може почуватися дитина, що можуть відчувати інші). Міра часто застосовує соціальні історії, коли треба пояснити дитині, де є безпека, а де ні. Наприклад, коли дівчинка доторкалася до всіх дверей у коридорі, Міра розповіла їй, що це не обов'язково, достатньо торкатися лише тих, куди вона заходить.

За час роботи в цій школі Міра лише раз стикнулася із застосуванням фізичної сили до учня.

"Це можна робити лише коли дитина несе небезпеку для інших чи для себе. Щоб уникнути застосування фізичної сили, ми насамперед викликаємо менеджмент, намагаємося ізолювати учня в одній з кімнат і шукати шляхи повернення його до норми, – розповідає Міра і додає: – Нам не можна тягнути чи штовхати дитину, якщо вона не хоче йти чи робити щось. Ми можемо лише мотивувати її словами чи тим, що вона любить".

Якщо ж дитина у тривалій кризі, то на допомогу вчителям приходять соціальні працівники, психологи, спеціалісти з сенсорної інтеграції. Вони пробують різні методи. Якщо не виходить, то застосовують нові знову і знову.

"Вихід з кризи в кожної дитини дуже індивідуальний – тут не вийде описати одну чи дві методики. Ми насамперед спостерігаємо за рутиною, змінами в поведінці і житті учня, шукаємо можливий тригер", – пояснює Міра.

"У них треба вчитися, як відчувати свої потреби"

"Я люблю кожну дитину. Раніше я бачила у них жаль, а тепер – індивідуальність", – каже Міра.

Вона відчуває, що на своєму місці. Певна, що робить щось хороше і для цих дітей, і для їхніх батьків, яких називає героями. Міра із захватом говорить про колектив, де кожен вчитель дбає про дитину і страшенно переймається й щиро хоче допомогти, якщо вона в кризі.

"Ці діти не вміють брехати. Якщо вони тебе люблять, вони це покажуть. Я вже чекаю, як повернуся з лікарняного, а вони кинуться мене обіймати. Обійми означають, що ти безпечна людина, а в них таких мало", – з усмішкою розповідає Міра.

І хоча вона переконана, що в її учнів треба вчитися, як відчувати свої потреби, все ж визнає, що її робота важка.

"Коли в дитини криза. Коли пробуєш різні шляхи виходу з неї, а в тебе не виходить. Коли шкода дитини і водночас звинувачуєш себе: якщо не можу допомогти, то чи я на своєму місці? Це важко фізично, бо ти постійно в стресі. Ти не знаєш, коли буде чергова криза. Ти постійно приглядаєшся, щоб не упустити її початку", – каже Міра.

Проте визнає, що в цьому є й позитивна сторона особисто до неї: Міра не може жити без драм, а на роботі їх достатньо, тому вдома вона спокійна.

Коли Міра вже працювала у цій школі, їй поставили діагноз РДУГ. Діагноз дав зрозуміти, чому їй відразу сподобалася ця робота.

"Ми розуміємо одне одного і завдяки цій роботі я навчилася краще розуміти себе", – підсумовує Міра.