"Мам, все ж можна змінити, крім смерті". Як родини Києва знаходять психологічну підтримку в умовах атак
"Мам, ми вижили? Мам, ти не помреш?" – питає семирічний Марк після вибухів. Інша дитина боїться вдягати сукню через голову, бо колись мама поспіхом натягувала на неї одяг під час обстрілу. Ще одна дівчинка більше не хоче ночувати в Києві і спати у своєму ліжку.
Для київських дітей це не абстрактний досвід війни – вони живуть у ньому просто зараз. У вересні в столиці не було жодного дня без повітряної тривоги. Загалом сирени лунали 242 години 40 хвилин – понад десять діб, майже третину всього місяця. На початку жовтня атаки не припинилися: лише за перший тиждень у Києві пролунало 56 тривог, які тривали понад 87 годин.
Війна залишає слід у дитячій психіці не лише в моменті небезпеки. Страх може проявитися через місяці або роки – у реакції на звук чи одяг. Психологічна допомога допомагає дітям зрозуміти ці реакції, прожити тривожні миті й поступово повернути собі відчуття опори. До Дня психічного здоров'я розповідаємо історії трьох київських родин про їхнє життя у столиці сьогодні. Імена героїв змінено, аби зберегти приватність родин і подбати про їхню безпеку.
"Мам, це був дрон?"
Коли на Шулявці пролунав вибух, Тетяна саме йшла з двома доньками до стоматолога. Вони щойно вийшли з підземного переходу й устигли відійти від нього приблизно на сто метрів.
"Я дивлюся в телефон, куди воно летить. І тут воно як гахнуло, – згадує Тетяна. – Буквально пів хвилини. Це було дуже голосно".
Вибух оглушив жінку. Вона заспокоювала наляканих дівчат. Потім, коли стало тихіше, родині довелося повертатися додому пішки. Дорогою вони проходили повз місце прильоту: на землі ще залишалися уламки, скло, кров.
Для семирічної Каті та одинадцятирічної Вікторії це був не перший близький досвід війни – родина евакуювалася з міста у Запорізькій області. Але після таких подій страх не зникає – він просто набуває різних форм.
"Навіть якщо немає сигналу повітряної тривоги, приїхала машина, гахнула – старша в мене прямо в паніці одразу. Біжить до мене: "Мам, це був дрон?" Я кажу: "Ні, Маш, це просто машина, тривог немає, я все читаю, не переживай"".
Вікторія має розлад аутистичного спектра, затримку розвитку та поведінкові розлади. Через особливості сприйняття вона особливо гостро реагує на гучні звуки й небезпечні ситуації. Під час тривоги їй також фізично складніше швидко спуститися в укриття.
Тому родина давно має власний алгоритм дій. Сестри сплять у коридорі, зазвичай повністю одягнені, аби у разі небезпеки швидко вийти. Під час масованих атак родина спускається у підземний перехід. Інколи доводиться залишатися там на всю ніч.
У такі ночі поспати майже не вдається: у переході холодно, постійний протяг. Тому, якщо є час, із собою важливо взяти щось, на чому можна буде посидіти чи прилягти: ковдру, каремат, стільчик.
Одного разу родина не встигла прихопити нічого – на їхній район летіли ракети. З собою був лише один стільчик. Катя, якій тоді було п'ять,почала засинати у мами на руках. Коли стало зрозуміло, що дитина вже не витримує, Вікторія поступилася їй стільчиком, а сама просиділа на рюкзаку до ранку.
Зараз у квартирі вже є готовий тривожний набір, який родина хапає, вибігаючи в укриття. Серед іншого це маленьке плюшеве курчатко.
"У нас є така іграшка – Ципа. Діти його беруть з собою, бо це їхнє маленьке зобов'язання. Я їм пояснюю, що йому також страшно, це теж дитинка, його треба забрати з собою. Вони так більше переживають за нього, ніж за себе", – пояснює Тетяна.
Ципа стає маленьким символом того, що все буде добре. Коли мама дістає його в укритті, дівчата обіймають іграшку по черзі та заспокоюються.
Але дитяча психіка справляється із пережитим у свій спосіб. І дуже часто пережитий травмівний досвід має вкрай несподівані прояви. Тетяна помітила це у своєї молодшої донечки.
Коли у 2022 році родина евакуювалася із Запорізької області, Каті було три роки. Одного разу під час обстрілів мама поспіхом намагалася вдягнути на неї теплий одяг. Дитина кричала й плакала, але часу у Надії було обмаль. Жінка досі картає себе за це. Відтоді Катя боїться будь-яких тісних речей, які треба натягувати через голову.
Цей страх проявився випадково: перед виступом на танцях. Минулого року родина готувалася до концерту упродовж усієї зими. Три-чотири рази на тиждень Катя ходила на репетиції – іноді 45 хвилин пішки, із рюкзаком після школи, без світла, слизькими дорогами. Але перед фінальним виступом на сцені у дівчинки сталася істерика і вона навідріз відмовилась вдягати костюм.
"Я зрозуміла, що в дитини є така проблема. І цей страх, виходить, був із нею усі ці роки. Тож усвідомила, що нам потрібна допомога", – розповідає Тетяна.
Зрештою костюм переробили: в ательє вшили блискавку. Катя змогла вдягнути сукню й виступити. Але для Надії це стало сигналом: дівчинці потрібен спеціаліст. Зараз Катя займається з психологом благодійного фонду "Голоси дітей", де вчиться свій опановувати страх. Родина планує продовжувати терапію. А також шукає фахівця, до якого можна звернутися із старшою – Вікторією.
"Це все велика робота. Мені дуже хочеться, щоб діти мої прожили життя. Бо вони ще маленькі, у них тільки все на початку. І хочеться, аби вони прожили це життя без страху" – каже Тетяна.
"Мам, ми вижили?"
Посеред ночі у Києві починає вити тривога. Семирічний Марк не чекає, поки хтось скаже, що робити. Сам біжить у коридор – туди, де родина облаштувала безпечне місце. Хапає подушку та ковдру, будить старшу сестру, кличе всіх ховатися. Хлопчик знає алгоритм напам'ять.
"Він дуже переживає. Треба всіх обов'язково, сховати всіх, хто вдома, бо в нього прям така істерика. Щоб усі були в безпеці", – розповідає його мама Ольга.
Марк росте в родині, яка з 2022 року змушена переїжджати Україною з рідної Харківської області. Спочатку був Львів, потім Харків, а з 2024 року – Київ. Його тато – військовий. Старша сестра Єлизавета цього року вступила до університету. Сам Марк навчається у другому класі та має особливі освітні потреби.
Перші труднощі мама помітила ще тоді, коли він почав ходити. Інші діти могли спокійно гратися на майданчику, а Марк постійно бігав. Його мама жартома каже, що й зараз, коли синові вже сім, вона не надто часто сидить на лавці, спостерігаючи за ним здалеку. Для їхньої родини такий спокій – розкіш.
Спочатку фахівці не могли точно визначити, що відбувається. Були різні припущення, консультації неврологів і психологів. Саме психолог у дитячому садочку першим звернув увагу на те, що за надмірною активністю та емоційністю може стояти більше, ніж просто дитячий характер.
Після консультацій у різних спеціалістів Марку зрештою встановили діагноз – РДУГ. Зараз хлопчик займається з нейропсихологом і логопедом. Мама каже, що регулярна робота допомагає йому краще давати собі раду.
Та війна додала до його щоденних труднощів ще одну – постійну тривогу. Раніше Марк міг спати під час вибухів і майже не реагував на них. Тепер після численних атак став значно чутливішим. Якщо чує вибухи на вулиці – проситься додому.
"Недавно на качельці десь були, вони з татом гуляли. Були вибухи. Він дуже перелякався і одразу почав проситися додому. А якось раз ми йшли вулицею, а над нами збивали шахед. То він все в мене питав: "Мам, ми вижили? Мам, ти не помреш?"", – пригадує Ольга.
Вона намагається захистити дітей від війни настільки, наскільки це можливо: не говорити зайвого, контролювати власні емоції, створювати відчуття звичайного життя. Але постійна напруга виснажує і саму маму.
Після семи років декрету вона звернулася по психологічну допомогу. У неї діагностували депресію та тривожний розлад. Згодом завдяки кейс-менеджеру благодійного фонду "Голоси дітей" Ольга знайшла роботу й повернулася до професійного життя. Каже, це допомогло їй відновити ресурс.
"Я вже дійшла до такої критичної точки… Але мені дуже допомогло те, що я вийшла на роботу. Це зараз дає змогу трошки внутрішнього ресурсу зберегти", – зауважує жінка.
Для цієї родини психологічна допомога – це підтримка не лише дитини, а всієї системи навколо неї. Марку потрібні заняття з нейропсихологом і психологом, підтримка логопеда та вчителів. Його мамі – власний простір, де можна говорити про втому, тривогу і страх за дітей.
Родина вже отримувала пропозицію очних зустрічей із психологом, щоб допомогти Марку проживати страх вибухів і сильні емоційні реакції. Поки що сама дорога до фахівця для них може бути складною: безпекова ситуація, метро, переїзд із лівого берега на правий. Але потреба в такій підтримці нікуди не зникає.
"Страшно помилитися і зробити гірше. Нашкодити сину, застрягнувши десь в метро або на мосту під час обстрілу. Ми дуже багато зусиль вклали в дитину, щоб зараз якийсь результат отримати насправді. Це дуже дорого коштувало – і здоров'я, і фінансів", – переймається мама хлопчика.
Попри все, родина продовжує будувати навколо Марка середовище, у якому йому не треба ставати "зручнішим". А дорослі поруч вчаться допомагати йому справлятися зі світом, який і без того щодня дає дітям достатньо причин для страху.
"Ми, як батьки, стараємося оберігати наших дітей, щоб вони не так гостро відчували цю війну. Де це взагалі можливо", – підсумовує Ольга.
"Мам, ну так все ж можна змінити, крім смерті"
Коли у квартирі вибуховою хвилею вибило вікна, першою думкою жінки було, як захистити дітей. Вона закрила їх собою. А її заступив чоловік, прийнявши на себе усі осколки з міжкімнатних дверей.
Ксенія, її чоловік і двоє дітей – семирічна Ліна та трирічний Ігор – мешкали у своїй квартирі в Солом'янському районі. Під час першого прильоту родина була вдома. Діти спали на матраці в коридорі – батьки вже давно вкладали їх там, коли очікували, що може бути гучно. Цього разу всі вціліли. Але відчуття, що дім – безпечне місце, залишилося там, серед розбитого скла.
Ксенія пригадує момент, коли вона гостро це відчула:
"Ми прибирали скло, що повилітало з вікон. Воно було буквально скрізь. Тож я потім ще два дні стежила, аби діти ходили вдома лише у вуличному взутті, аби не порізати ноги. А вони в мене ще ті шибеники, скрізь носяться, тільки й встигай за ними".
І хай би як батьки не намагалися оберігати дітей від цієї реальності, пережите лишило свої наслідки. Трирічний Ігор почав знову мочитися в ліжко. Діти перестали спати окремо й тепер засинають лише поруч із батьками. Хлопчик став чутливішим до звуків і навіть просить вимкнути музику в машині – те, що раніше любив, зараз стає лише зайвим подразником.
Через деякий час – знову приліт поруч з будинком. Цього разу родина була в укритті. Повертаючись зранку додому, вони проводили поглядом наслідки гучної ночі – пошкоджений дитячий садочок, куди ходив Ігор, понівечена музична школа, яку відвідувала Ліна. Тоді родина прийняла рішення – час їхати. Так вони перебралися на Київщину – до будинку, де мешкають дідусь та бабуся.
Семирічна Ліна теж змінилася. Зараз дівчинка, як і її брат, навідріз відмовляється залишатися з ночівлею у Києві, коли батьки вирушають туди бодай на день у справах. Вона каже:
"Навіщо мені той Київ з його вибухами? У мене тут є курочки!"
Переїзд за місто справді додав родині спокою. Ксенія зауважує, що у випадку Лесі дуже доречною стала своєчасна допомога до фахівця. Жінка сама має психологічну освіту, тож знає, що важливість турботи про свій психічний стан не варто недооцінювати.
"Я з точки зору своєї професії розумію, що треба бігти, тому що якщо упустити момент, потім дитина буде вигрібати все життя", – каже жінка.
Саме тому зараз Ліна займається з психологом у київському центрі благодійного фонду "Голоси дітей".
"Раніше Ліна легше переживала невдачі. Вона у нас така дівчинка-боєць. А тепер те, що колись було просто неприємністю, може закінчитися дуже гіркими сльозами. Я бачу, як їй непросто", – ділиться Ксенія.
Тож у родині прийнято багато говорити, ділитися думками, емоціями. Одного разу Ліна засмучувалася через якусь дрібницю, і мама нагадала їй фразу, яку сама часто повторювала: майже все в житті можна змінити, виправити чи вирішити, доки ми живі.
А згодом Ксенія сама засмутилася через щось, що пішло не за планом. І тоді її семирічна донька несподівано повернула їй її ж слова:
"Мам, ну так все ж можна змінити, крім смерті. Мам, все буде добре".
Авторка тексту: Ксенія Чикунова
Авторка ілюстрацій: Антоніна Вишня
