"Четверо були неходячі". Як командир роти ССО пішки евакуював пораненого, а потім повернувся за тілом загиблого
Зазвичай командири рот не евакуйовують своїх бійців особисто. Їхнє основне завдання – керувати діями підрозділу з командно-спостережного пункту. Та сучасна війна породила рідкісну касту бійців, які стають винятками з правил.
Наприклад, кілька тижнів тому вся Україна побачила, як командир роти 475-го окремого штурмового полку CODE 9.2 Владислав Польський сам евакуював двох поранених бійців.
Відео, на якому він без каски та бронежилета мчить до них, забирає з розбитого НРК та вантажить у пікап, зібрало тисячі захоплених коментарів. Згодом президент присвоїв відважному ротному звання Героя України зі врученням ордена "Золота Зірка".
"Це сміливо", – каже про вчинок Польського командир роти 3-го загону 4-го полку Сил спеціальних операцій на псевдо "Вісімнадцятий". За його словами, особиста участь ротного в евакуації – це радше рідкість.
Але цікаво, що майже в той самий час, коли Владислав Польський вивозив двох поранених, "Вісімнадцятий" також опинився в ситуації, коли керувати порятунком своїх людей здалеку вже було недостатньо.
Йому 26 років, на війні він із 19. Починав кулеметником у 3-му полку ССО, згодом був марксменом, снайпером, командиром відділення та заступником командира групи. Нині командує ротою у 3-му загоні 4-го полку ССО "Рейнджер".
Нещодавно одна з його груп поверталась із завдання, коли один боєць отримав вогнепальне поранення. Згодом майже вся група підірвалася на саморобному вибуховому пристрої.
Четверо спецпризначенців не могли пересуватися самотужки, але зрештою всіх вдалося евакуювати.
Звісно, "Вісімнадцятий" – далеко не єдиний герой цього щасливого випадку. Протягом п'яти днів до порятунку групи був залучений увесь підрозділ. Ротний відзначає героїзм і професійність усіх своїх побратимів: від операторів і медиків до логістів.
Та, дізнавшись про цю історію, "УП. Життя" вирішила розповісти її з погляду "Вісімнадцятого" – командира, який зазвичай мав би керувати евакуацією, але цього разу сам пішов витягувати своїх людей.
"Якщо вже ротний прийшов, то весело буде"
Усе сталось у серпні, коли група спецпризначенців на чолі з командиром "Сантою" у складі 4-го полку Сил спеціальних операцій "Рейнджер" мала влаштувати росіянам засідку на одному з їхніх шляхів.
Група інфільтрувалася приблизно на 15 кілометрів углиб району, де бійці успішно знищили 4 росіян – їм пропонували здатися в полон, та вони відмовилися. Коли група отримала наказ на вихід, відтягнулася в ліс на перепочинок. Але загроза підкралася непомітно.
"Ми вели розвідку і побачили, як один із противників заходить до хлопців у цей ліс. Він прийшов приховано, ми його вже наприкінці побачили. Дали команду хлопцям, щоб вони зачистили той квадрат, куди зайшов противник.
У цей час один із наших побратимів отримав вогнепальне поранення. Група відкрила вогонь по противнику, також його поранила. Далі його доля невідома, оскільки група вже займалася евакуацією нашого побратима", – розповідає "Вісімнадцятий".
Кулі прийняв спецпризначенець "Малий": йому прострелило живіт і руку, відірвало пальці. Пораненому надали першу допомогу. Коли ж усі виходили з лісового масиву, – підірвалися на саморобному вибуховому пристрої, якими повністю всіяна сіра зона.
На диво, "Малого" не зачепило, та він уже був не єдиним "трьохсотим". Ще четверо хлопців отримали важкі поранення ніг. Побратим "Сава" загинув майже одразу, як його затягнули в укриття.
Раптом група, яка щойно проводила евакуацію одного пораненого, опинилася в ситуації, коли евакуювати потрібно було вже майже половину людей.
"Хлопцям все на ноги пішло. В групі залишилося двоє непоранених операторів, плюс один медик. Вони витягували всіх із відкритої місцевості в кущі, щоб надати першу медичну допомогу, і займалися пораненими, які вже всі були важкі.
І тут я зрозумів, що потрібно заїжджати в район і витягувати своїх людей. Ніхто не міг уявити, що із групи з 8 людей у нас буде буде чотири важких і один легкий "трьохсотий". Четверо були неходячі", – згадує ротний.
"Вісімнадцятий" тримав звʼязок з командиром групи та бачив усе у прямому ефірі. З "Хевішотів" групі "Санти" скидали все, без чого порятунок був неможливий: додаткові ноші та медикаменти.
"Ми розуміли, що хлопців на місці не можна залишати. І час вже не в їхню користь грає – вони і так пробули в районі вже близько 6 днів, і ще залишалося близько 13-14 км проводити евакуацію. Всі розуміли, що самі вони не витягнуть", – каже чоловік.
На допомогу пораненим перенацілили іншу групу спецпризначенців, яка саме йшла на завдання. Вони забрали одного бійця, але найважчий усе ще залишався в районі.
"Вісімнадцятий" попросив у командира дозволу зайти по нього сам. Із собою взяв медика та двох військовослужбовців своєї роти. Частину шляху вдалося подолати автівкою, але попереду було близько 15 кілометрів пішки.
Потрібно було дістатися до "Малого" і винести його, залишившись непоміченими для російських дронів. Їм це вдалося.
"Тут головне – це фізична підготовка і ваші знання. Ми максимально швидко добралися. Забрали найважчого пораненого. Медик одразу надав йому допомогу, так як у нас були додаткові препарати, ми підлатали його…
Найголовніше – вони розуміли, що ми вже в однакових умовах. Командир групи говорив, що коли почув по радіостанції, що ми уже в районі, сказав: "Якщо вже ротний прийшов, то весело буде", – згадує боєць.
"Були моменти, коли він падав духом. Говорив: "Нікуди мене не треба нести"
З самого ранку група на чолі з "Вісімнадцятим" почала рух. Весь цей час поранений був у свідомості. Бійці йшли крізь ліси, купини, посадки, зруйновані КАБами, і кожна перебіжка завдавала "Малому" болю.
"Він був, так би мовити, трошки капризний через своє поранення. В нього зачепило живіт, це було дуже боляче, не завжди зручно. Десь треба було пробігти, перенести, протягнути", – згадує ротний.
З дронів бійцям скидали воду, їжу та ліки. Час став для них іще одним "противником", бо "Малий" потребував якнайшвидшої допомоги. Лиш інколи група давала пораненому перепочити – поспати після знеболювальних годинку-дві.
"Були моменти, коли він уже не міг, падав духом. Говорив: "Я не хочу, нікуди мене не треба нести". Але обезбол все вирішує. Зрозуміло, йому було дуже боляче. Але він молодець, тримався.
Уже наприкінці, коли він зрозумів, що залишається два-три кілометри, почав поводитися зовсім по-іншому. Ми вже давали йому сигарету покурити, ковток води з кришечки. І він нас підганяв: "Давайте тут швидше пройдемо, давайте не зупинятися". Ми дуже цьому здивувалися. Бо нам уже важко, хочемо відпочити, а він каже: "Ні-ні, давайте далі", – усміхається чоловік.
Шлях із пораненим тривав 15 годин. Тільки о 12-й ночі "Малого" передали медикам.
"Добре, що ми так швидко провели ексфільтрацію. Бо вже в лікарні дізналися, що часу в нього залишалося небагато: була пробита печінка", – каже "Вісімнадцятий".
Група ще одного головного сержанта батальйону була вже на середині шляху. Група "Санти", яка отримала поранення, також трошки просунулася, але не могла рухатися надто швидко – бійці були зморені. Поранених відтягували поступово: завдяки турнікетам у них був невеличкий люфт у часі.
"Батьки дуже дякували, що їм повернули тіло"
На евакуації поранених робота "Вісімнадцятого" не завершилась. Як тільки "Малого" передали лікарям, ротний вирішив: потрібно забрати полеглого "Саву".
"Він у мене відносно недавно був. Спокійна людина. Такий мотивований хлопець був, завзятий, хотів працювати. Дружини і дітей не було, була мама і сестра", – згадує командир.
Щоб повернути тіло побратима, "Вісімнадцятий" з двома побратимами і медиком знову вирушив туди, звідки так важко було повертатися. Усього за час порятунок поранених і повернення тіла загиблого група подолала понад 50 кілометрів.
Із "Савою" попрощались у Кривому Розі. Йому було 35 років.
"Ми вже його поховали. Батьки дуже дякували за те, що їм повернули тіло", – говорить ротний.
Порятунок групи тривав 5 днів. Усі, крім "Сави", вижили. "Малому", незважаючи на важке поранення руки, вдалося зберегти кінцівку.
"Вовка ноги кормлять. А у нас ССО – вовк"
За 7 років служби "Вісімнадцятий" побував на багатьох "гарячих" напрямках: на Київщині, Харківщині, Сумщині, Запоріжжі, Донеччині та Луганщині.
У 2023 році чоловікові вже доводилося особисто евакуйовувати побратима: тоді були FPV, але ворожі дрони ще не так сильно контролювали небо.
23-річний хлопець із групи отримав важке поранення: йому відірвало руки й пошкодило ноги. Тоді "Вісімнадцятий" з групою швидко надав йому допомогу й передав на евак. Порівняно з нещодавньою операцією це була "легка прогулянка". Нині ж евакуація бійців значно складніша.
"Зараз небо повністю контролюється дронами – як і нашою стороною, так і противником. Найважче – це прийти в район і з нього вийти. Коли ти працюєш в районі, менша вірогідність того, що тебе затрьохсотить. Раніше ми заїжджали, а зараз потрібно заходити ногами, нести на собі дуже велику кількість ваги.
Якщо в тебе з'являється "трьохсотий", усе виконання зупиняється. Всі вже працюють над тим, щоб забрати пораненого. Якщо ж їх, як було в нас, четверо лежачих, треба залучати всі сили, які є.
Так було і тепер: були підключені всі. Працювала БПЛА-складова, НРК возили провізію, працювали батальйонний і полковий РЕБ – прикривали відкриті ділянки, які потрібно було перебігати", – згадує ротний.
Незважаючи на розвиток наземних роботизованих комплексів, порятунок поранених на найнебезпечніших ділянках досі насамперед залежить від побратимів, пояснює "Вісімнадцятий".
НРК беруть на себе значну частину логістики, але там, де техніка безсила, вирішальним залишається людський фактор.
"Людина може десь пролізти в ущелину, пройти кущами, перечекати в якійсь розвалині. НРК у таких умовах значно вразливіший: він може застрягти, не проїхати. А дороги й мости противник, як правило, контролює.
Тому, коли в районі є поранений, треба ризикувати й виносити його на собі, бо НРК на складній ділянці противник може просто знищити. Як кажуть, вовка ноги годують. А в нас ССО – вовк. Наша робота в ногах", – каже ротний.
Коли ми питаємо "Вісімнадцятого" про його найцікавіші операції, він пригадує Сєвєродонецьк, Бахмут, Авдіївку, Великі Новосілки. Але, каже, особливою для нього стала нещодавня вилазка за групою. Бо найважливіше для командира, на його думку, – цінувати людей.
"Ми намагаємося забрати всіх поранених. Зрозуміло, що бувають ситуації, коли це неможливо через обстановку…
Намагаємося забрати і полеглих. Бо зараз люди – це найвища цінність", – додає командир роти.
Олена Барсукова, Українська правда. Життя
