Як розпізнати травматичний стрес у дітей різного віку: поради психолога

Чим меншою є дитина, тим більше її реакція на стрес залежить від поведінки батьків або дорослих. Якщо вони можуть адекватно реагувати на ситуацію та опанувати її, то в більшості випадків у дитини не розвиваються симптоми травми. Проте за тривалої дії стресу ймовірність виникнення симптомів збільшується.

Психологи благодійного фонду "Голоси дітей" розробили концепцію допомоги дітям, яких повернули після депортації в Росію, її презентували 13 вересня.

Частина документу стосується вміння розпізнати в дитини травматичний стрес залежно від віку. Адже розлука з батьками під час депортації або примусового переселення до країни-агресора іноді може стати головною причиною психологічної травми дитини. Батьківська підтримка та зв'язок із родиною – базова потреба під час переживання травми.

Про те, як розпізнати травматичний стрес у дитини залежно від віку, ми розпитали психологиню фонду "Голоси дітей" Олену Лісову. Далі – її пряма мова.

Характерні реакції на травматичний стрес у дітей у 0-3 роки:

• дратівливість,
• плач,
• страх гучних незнайомих звуків,
• різких рухів дорослих.

Коли дитина вже говорить, вона може скаржитися на біль у різних частинах тіла, таких як голова, живіт, руки чи ноги, хоча об'єктивної причини для цих скарг немає. Вона насторожено ставиться до чужих людей та незнайомих місць, хоча у цьому віці активно проявляється пізнавальний інтерес, і якщо дитина в нормі, то все нове її цікавить.

Переживши травмуючий досвід, діти можуть бути надто активними, перезбудженими або, навпаки, демонструвати тілесну загальмованість і навіть заціпеніння. У випадках особливо важких і тривалих травмуючих ситуацій такі маленькі діти можуть виявляти емоційну замороженість: відсутність плачу, сміху, здається, що в них взагалі немає емоцій.

Діти віком до трьох років зазвичай вже набувають певних навичок: вміють ходити, вчаться самостійно їсти та починають говорити перші слова, але через пережиту травму можуть їх втратити.

Основна потреба від батьків / опікунів

Найбільше в цьому віці дитина потребує фізичного контакту. Якщо малюк перебуває на грудному вигодовуванні, його по можливості варто продовжити ще якийсь час після травмувальної події, щоб зберегти емоційну і фізичну близькість з матір'ю.

Тілесний контакт має бути не просто формальним, а наповненим любов'ю, піклуванням та опікою. У процесі спільної гри або обіймів варто звернути увагу на те, як дитина дихає.

Під час переживання травмувальної події її дихання може стати частим та поверхневим. У таких випадках батьки можуть синхронізувати своє дихання з дитиною. Посадити біля себе чи обійняти, аби дитина відчувала ваше дихання. І спробувати дихати, так само як дитина, а потім починати дихати трохи повільніше і глибше.

Під час виходу із тривожної ситуації важливим є чіткий режим дня. Коли відбувається переживання травми, порушується базова довіра до світу і з'являється відчуття хаосу. Задоволення базових потреб, як сон чи їжа, ритмічність рутинних дій дають дитині відчуття передбачуваності, порядку і, відповідно, безпеки.

Також для заспокоєння дитини варто наспівувати колискові та розповідати казки. Головне — робити це спокійним тоном, сповільнюючи мовлення та рухи, щоб дитина відчула розслаблення.

Характерні реакції на травматичний стрес у дітей 3-7 років:

• регресивна поведінка на кшталт смоктання пальців,
• втрати навичок охайності,
• дитина несвідомо впісюється чи випорожнюється,
• боїться розлуки з батьками,
• роздратована, надмірно активна або навпаки замкнена,
• може бути агресивна, відмовлятись спілкуватись, уникати контакту.

Може мати низьку концентрацію уваги, складності під час навчання, опиратися дорослим проханням і правилам, не гратися з задоволенням або ігри неемоційні. Може мати порушення сну (як труднощі засипання, так і нічні кошмари). Також – емоційно заїдати стрес.

Пробувати повернути діадні стосунки з матір’ю. Дитина до 2-3 років відчуває себе одним цілим із мамою. Потім вона поступово відкриває для себе зовнішній світ і перемикається на більш активний контакт із рештою сім'ї чи іншими дорослими.

Під час переживання травматичної ситуації дитина ніби повертається до свого попереднього світу, в якому їй було безпечно. Вона може відмовитися ходити в садочок або залишатися з кимось із членів родини, натомість постійно вимагати маминої присутності.

Також під час нагадування про травмувальну подію діти цього віку часто замикаються в собі, засмучуються, відмовляються говорити про неї. Їхні ігри стають стереотипними, такими, що символічно або прямо віддзеркалюють травму.

Основна потреба від батьків / опікунів

Дати відчуття безпеки фізичної та психологічної. У цьому віці залишаються важливими фізичний контакт та режим дня. Важливе якісне проведення часу батьків із дитиною, наприклад, у грі чи спілкуванні.

Варто проговорювати елементарні емоції та шукати способи, як із ними справлятися. Запитати у дітей, що вони відчувають: "Мені здається, ти засмутився", "Як ти почуваєшся зараз?", "Що ти зараз переживаєш?", "Що тебе розсердило?", "Як ми можемо тобі допомогти?". Так вони бачитимуть, що їхній стан комусь цікавий, їх розуміють і підтримують.

Якщо дитині складно пояснити свої емоції, можна підібрати різні картинки, щоб вона показала на них свій теперішній стан.

Також можна застосовувати дихальні техніки чи ігри, щоб вчити дитину основам розслаблення та самозаспокоєння. Одна з таких – "морозиво". Уявляємо себе морозивом, яке тільки дістали з морозилки: усе тіло тверде та напружене. Потім уявляємо, що наше тіло, як морозиво, котре потрапило під сонячні промені, починає танути й перетворюється на кремову масу.

Характерні реакції на травматичний стрес у дітей 7-10 років

• плач без явної причини,
• тремтіння,
• кошмари, порушений сон,
• дитина знову несвідомо впісюється чи випорожнюється,
• може виникнути заїкання,
• сіпання в якійсь ділянці тіла,
• порушення апетиту,
• погане самопочуття без об’єктивних причин: головний біль, запаморочення, біль у хребті, м’язах, подразнення очей, розлад травлення тощо.

Може бути підвищена втомлюваність, демонстративна агресивність, надмірна галасливість або замкненість, песимістичний погляд на майбутнє, складності в стосунках з однолітками, низька мотивація до гри, втрата інтересу до навчання, порушення концентрації, памʼяті тощо.

Основна потреба від батьків / опікунів

Тут вже можна проговорювати та аналізувати ситуацію, яка відбулася. При цьому наголошувати, що дитина не винна в тому, що сталося, оскільки діти в такому віці можуть відчувати провину через нерозуміння причинно-наслідкових зв'язків. Це відчуття може ускладнити їм переживання травми.

Батькам не варто ховати свої емоції від дітей. Дітям важливо, щоб поруч був стабільно здоровий дорослий, але не емоційно "заморожений". Немає нічого страшного в тому, що діти побачать емоції батьків. Це ніби дозвіл від батьків на те, щоб діти проживали ситуацію так, як її відчувають. Звичайно, слід пояснити причину батьківських переживань. Установка мам і тат про те, що їхні сльози не мають бачити, не сприяє проживанню психотравми, а навпаки, законсервовує її.

Після травмуючих подій у дитини може погіршитися ефективність навчання через зниження пам'яті, мислення, уваги. Тому батькам не варто вимагати більше, ніж дитина здатна зараз потягнути. Також вона може швидше втомлюватися навіть від незначних навантажень, тому не слід навантажувати її купою додаткових гуртків чи секцій після школи.

У цьому віці важливо, щоб у дитини було спілкування з друзями. Можна організувати їм спільні прогулянки, поїздки, майстер-класи з ровесниками, але спочатку варто запитати дитину, чи вона дійсно цього хоче. Спонукання до такого спільного проведення часу з однолітками має бути мяким і чутливим.

Характерні реакції на травматичний стрес у підлітків 11-18 років:

• самоізоляція від оточення,
• нездатність встановлювати та підтримувати стосунки з іншими,
• надмірне копіювання інших, підлаштовування під них,
• агресивна поведінка, зокрема до себе, наприклад у вигляді самозвинувачень, самоушкодження чи й суїцидальних тенденцій,
• надмірна збудливість і неможливість зосередитись,
• немотивовані коливання настрою, головний біль,
• порушення травлення, серцево-судинної системи,
• розлади сну.

Може бути втеча з дому, роздуми про сенс життя, смерть, очікування лише небезпек, втрата перспективи, уникнення всього, що може про травму нагадувати.

У цьому віці можна спостерігати прояви класичних ознак посттравматичного стресового розладу (ПТСР) так, як вони виявляються у дорослих:

• гіперзбудження, коли дитина стає дратівливою та агресивною, надмірно реагує на стимули, які раніше були для неї нейтральними. З'являються проблеми зі сном: важке засинання, часті пробудження вночі. Дитина живе в постійному передчутті чогось поганого, в очікуванні, що неодмінно станеться щось лихе. При цьому її фізіологічні реакції відповідають першій стадії розвитку стресу - підвищена частота серцебиття, поверхневе часте дихання, раптовий холодний піт чи тремтіння тіла, зіниці дещо розширені, загострені усі відчуття,
• інтрузії або повторні переживання. Мова про кошмарні сновидіння та неконтрольовані спогади, коли раптово виринає у свідомості картинка травматичної події. Ці флешбеки можуть бути настільки сильними, що перекривають сприйняття реальності. Дитина повністю занурюється в спогад і не помічає світу навколо, переживає інтенсивні емоції і дає сильні фізіологічні та поведінкові реакції - може утікати, ховатися, нападати чи оборонятися від небезпеки, котрої в цей момент об'єктивно не існує.
• уникання. При згадуванні ситуації дитина відразу відчуває сильні емоційні та фізіологічні реакції, тому намагається всілякими способами уникнути таких розмов. Вона не відвідує місця, які можуть це нагадувати, не використовує речі, пов’язані з травмівними ми спогадами, розриває контакти з людьми, які можуть нагадувати важку ситуацію. Реакції уникнення бути різними, аж до витіснення окремих елементів спогадів про травматичну ситуацію. З часом переживання посттравми в підлітків наближається до клінічних проявів ПТСР.

Основна потреба підлітків 11–13 років від батьків / опікунів

Важлива повага до кордонів, підтримка довірливого контакту та спілкування. Батьки не повинні нав'язувати свої поради чи ставити недоречні запитання. Натомість краще проявляти більше зацікавлення до справ дітей і питати про їхні переживання. Важливо бути щирими у прояві своїх емоцій.

Доброзичлива та довірлива комунікація можлива тоді, коли батьки також готові говорити про себе, визнавати свої труднощі та помилки.

Крім того, батькам важливо обговорювати способи, якими можна справлятися зі своїми емоціями чи ситуаціями. І не варто тиснути на дитину чи покладати на неї надмірні очікування. Наприклад, після травмуючої ситуації дитина може почати гірше вчитися, і це може бути для неї додатковим стресом, оскільки вона не отримує таких оцінок, як раніше. Батьки повинні проговорити це та пояснити, що так якийсь час може бути, це нормально.

Основна потреба підлітків 14–18 років від батьків / опікунів

Чим старшим стає підліток, тим більше простору потрібно залишати йому для власного вибору, тим більше визнання і поваги до його почуттів він потребує. Він не завжди буде радитися або розповідати щось батькам. Це може викликати страх, адже батькам спокійніше контролювати та розуміти, що відбувається в житті дитини. Особливо, коли дитині загрожувала небезпека. Проте з віком контроль потрібно поступово відпускати, інакше підліток ніколи не зможе стати самостійним.

Не всі переживання підлітка можуть бути відомі батькам. Дитина підліткового віку має право на свої таємниці навіть від батьків. Головне — дати їй знати, що ви поруч, і вона може звернутися до вас у будь-який час з будь-якою проблемою.

Батькам важливо бути чутливими і знайти баланс: проявляти зацікавленість до життя дітей, але не втручатися туди, куди їх не просять. Не бути нав'язливими. Якщо є довіра, підліток звернеться до батьків, коли відчує, що не справляється. Якщо довіра порушена, підліток шукатиме інші джерела підтримки.

Якщо батьки спостерігають значні зміни у поведінці і настрої дитини після пережитої травмівної події, особливо якщо ці зміни схожі на прояви ПТСР і тривають понад місяць та не затухають, лише підсилюються, необхідно звертатися за фаховою допомогою.