"Не треба бути альпіністом, щоб побачити Еверест". Досвід львів'янок, які мандрували Гімалаями
Про найвищу гору світу Еверест написано багато історій та створено чимало легенд, та піднятися на вершину щороку наважуються лише сотні альпіністів зі всього світу. Похід на Джомолунгму (8 849 метрів над рівнем моря) вимагає не тільки неабиякої сміливості, а й особливої фізичної підготовки та немалих коштів, наприклад, вартістю квартири у новобудові Києва.
Та якщо у вас є бажання наживо побачити гору, але немає відповідного рівня фізичної підготовки, можна піднятися до місця, через яке проходили всі, хто йшов на вершину, – до базового табору Евересту. Це обов’язковий опорний пункт для альпіністів, розташований на висоті 5364 метрів. Мандрівники, що прямують на Джомолунгму, зупиняються тут на декілька днів, щоб акліматизуватися і зменшити ризик висотної хвороби.
Для львів'янок Марії Сокіл та Зоряни Геник походи горами – це улюблене часопроведення. 28-річна айтівиця Зоряна понад 10 років організовує 10-денні мандрівні табори для пластунів, а 33-річна Марія у ролі гідеси проводить мандрівки.
Наприкінці 2024 року дівчата вирушили на іншу частину земної кулі, щоб два тижні мандрувати Гімалаями та піднятися до базового табору, щоб побачити найвищу вершину світу.
Своє знайомство з горами Марія розпочала 6 років тому, коли піднялася на невеличку гору Парашку у Львівській області, на висоті 1268,5 метрів над рівнем моря. Опісля дівчина вирішила, що хоче в одразу Непал, на базовий табір Евересту. Так трапився її перший похід у висотні гори. Тепер Марія вдруге вирушила в Гімалаї, супроводжуючи групу українців.
Для Зоряни цей похід до базового табору був першим і довгоочікуваним:
"Я завжди хотіла в Непал, тому що я ходжу дуже багато в гори. У мене не було захмарних цілей, проте я завжди знала, що маю раз в житті побачити Еверест".
Про те, як підготуватися до мандрів на висоті понад 5000 метрів над рівнем моря; з якими труднощами доведеться зіткнутися під час походу; хто такі "портери" і в скільки грошей та часу обійдеться мандрівка до базового табору Евересту, "Українська правда. Життя" розпитала у мандрівниць Марії Сокіл та Зоряни Геник.
Як підготуватися до походу в непальські гори: витрати та умови
Процес сходження до базового табору Евересту має свої особливості, адже потрібна правильна акліматизація: вдень можна набирати не більше 500 метрів висоти
Щоб стати учасником трекінгу і побачити Еверест, потрібно виділити близько 20 днів. Пройти співбесіду з турагентством (якщо ви не плануєте мандрівку самостійно). Та витратити загалом близько 3500 євро чи 150 тисяч гривень.
Вартість туру становить від 1150 до 1400 євро. Проте самостійно потрібно подбати про страхування, візу (50 євро), добирання до Непалу і назад (приблизно 900 євро авіапереліт з Польщі і назад), харчування (гіди радять розраховувати на 400 євро) та особисті витрати.
Під час співбесіди гіду потрібно насамперед розуміти, чи людина морально налаштована на довгий похід, бо маршрут триває 14 днів. Складність мандрівки – це часто не про важкий наплічник, чи незручне взуття, а про відсутність звичного побуту та особистого простору (якщо ти в поході не сам).
Із Зоряною співбесіда була короткою та простою, оскільки дівчина – активна пластунка і вже мала досвід кількаденних гірських мандрів. Зоряна розповідає, що для багатьох людей складнощами на маршруті стають саме побутові моменти – відсутність домашньої рутини та цивілізації.
Зоряна називає холод найнеприємнішим спогадом з походу
"Мені простіше перебувати у некомфортних умовах, бо з ними я стикалася у Пласті, і, наприклад, митись в річці – це для мене класно, а не стресово. Для людей, які не мали схожого досвіду, було складніше.
Тим, хто планує підійматися до базового табору Евересту, треба бути готовим, що це довгий забіг – два тижні треку. І навіть для мене, людини, яка по 10 днів ходила українськими горами і вважала себе крутою в мандрах, ця мандрівка відчувалася дуже довгою", – розповідає Зоряна.
"Щоб підготуватися до походу в непальські висотні гори – найкраще ходити на інші гори, – додає Марія.
У Зоряни не було особливої фізичної підготовки перед походом, та дівчина веде активний спосіб життя, постійно бігає та ходить в гори. Для тих, у кого немає рухової активності на постійній основі, і хто хоче мандрувати Гімалаями, дівчина радить почати займатися спортом чи будь-якими фізичними навантаженнями, адже витривалість і здорове тіло значно полегшують сходження.
Побачити найвищу будівлю та найвищу гору у світі за одну подорож
Початок маршруту розпочинається у непальському місті Лукла. На добирання з України потрібно виділити ще декілька днів. Спершу дівчата їхали до Польщі, ночували там, опісля летіли в Шарджу, лоукостний аеропорт в Об'єднаних Арабських Еміратах поблизу Дубаю, де 6 годин потрібно було чекати на пересадку.
Зоряна вирішила цей час провести з користю і наважилася на мінімандрівку: "Мене Дубай взагалі не приваблює як локація для відпочинку. Але я поїхала на таксі дивитися на Бурдж-Халіфу (найвищий хмарочос у світі – ред.)".
Літак до Катманду, столиці Непалу, відправлявся о 3:30 ночі. Політ в такий час, за словами дівчат, був дуже втомливим. Також на самопочуття негативно впливав джетлаг – зміна часових поясів. Загалом різниця між непальським та українським часом становить близько чотирьох годин.
Для поїздки в Непал потрібна віза, проте з її отриманням немає особливих проблем – потрібно тільки оплатити її на місці. Залежно від кількості днів перебування в країні ціна змінюється, українські мандрівники за 16 днів заплатили 50 євро.
"Віза видається усім по прильоту в Непал. Ти оплачуєш час перебування – 15 чи 30 днів, наприклад. Для цього є спеціальний термінал в аеропорту, куди вносиш свої дані. Потім оплачуєш на касі і тоді в паспорті тобі клеять візу", – розповідає Марія.
Сонні та втомлені дівчата після нічного перельоту одразу опинилися в "новому світі". У Зоряни, яка вперше потрапила до Азії, був своєрідний культурний шок. Дівчина каже, що їй видавалося все дуже відмінним від Європи.
"Там дуже брудно, і мені виносив голову сильний трафік. Оскільки нема тротуарів – ти йдеш дорогою разом з машинами. Незвичним є лівосторонній рух транспорту.
Я не знаю, як таксисти їздять: там міліметражі між машинами, дуже багато мотоциклів, мопедів, вузенькі вулички. Мені здається, що за всю подорож у Непалі ми бачили тільки один світлофор", – ділиться Зоряна.
Приїзд мандрівниць збігся з початком Дівалі – головним індійським фестивалем вогнів, своєрідним індійським «Новим Роком», який триває п’ять днів. На цей час всі вулиці стають місцем народних гулянь.
Свайдамбхунат Ступа або “храм мавп” – найдавніша святиня у долині Катманду
Адаптація до місцевого часу і культури була непростою: після важкого перельоту та насиченого дня дівчатам довелося засинати під звуки петард, які неабияк тривожили українок.
"Джетлаг в ту сторону (на схід – ред.) зазвичай складніший, ніж, наприклад, коли летіти на захід. При перельоті на захід ти почуваєшся втомленим і хочеш лягти якнайшвидше спати. А тут ми почувалися зарядженими, попри пізню годину за місцевим часом не могли заснути через враження від країни, і під вікнами ще й постійно вибухали петарди", – згадує Марія.
У Катманду дівчата зустрілися з трьома учасниками команди і разом розпочали добирання до старту маршруту. Для цього потрібно було здійснити ще один переліт всередині Непалу.
За словами гідеси, одна з найскладніших організаційних частин, які треба прожити в дорозі до базового табору Евересту – це добирання в Луклу. Там розташований високогірний аеропорт, політ до якого дуже залежить від погоди та від інших умов, яких є дуже багато. Аеропорт у Луклі називають найнебезпечнішим летовищем в світі: з одного боку там 700-метрова прірва, а з іншого – скеля. Він має одну з найкоротших злітно-посадкових смуг у світі, завдовжки всього 500 метрів.
Злітно-посадкова смуга Лукли має протяжність лише 457 метрів
Марія розповідає, що в перший день команда не змогла вилетіти до Лукли через погоду, і були ризики не злетіти в другий день також.
Для мандрівників було критично важливо стартувати трек вчасно, адже українці мали встигнути на літаки додому. А пришвидшувати сходження було небезпечно, адже від правильної акліматизації, яка потребувала багатьох зупинок, залежало самопочуття та здоров’я туристів.
"У нас не було додаткових днів навіть на перебування в Катманду. Тож ми вирішили доплатити додаткові гроші та взяти гелікоптер, який стовідсотково доставить нас до Лукли", – каже Марія.
У гелікоптер, який нагадував український "кукурудзник", якраз вміщувалося 5 людей – гід Марія і четверо учасників сходження, а також їхні речі, які потрібно було тримати на собі. І хоч мандрівники отримали неочікуваний досвід – політати в Гімалаях, проте насолодитися краєвидами не вдалося через сильні хмари.
"Ми були такі змучені. У мене було бажання просто прилетіти в Луклу – байдуже чим. Чекати – це в принципі виснажливо, а ще, коли ти не знаєш, чи буде твій виліт, почуваєшся супернеприємно. І коли ми сіли в гелікоптер, то були суперщасливі, що нарешті починається наш трек", – згадує Зоряна.
Робота портера: 14 днів мандрів з 20 кілограмами на голові
У Луклі до учасників мандрівки долучився ще один чоловік, які став членом команди – портер Тез.
Потрери – це чоловіки або жінки, які за оплату носять речі мандрівників протягом всього маршруту. Це може бути або все спорядження туристів, або його частина. В основному один портер може нести 20 кілограмів, його послуги коштують 20 євро на день. Однак є мандрівники, які самостійно несуть всі свої речі та не користуються додатковими послугами.
Туристам вигідно замовляти локальних портерів, щоб не оплачувати додатково їм дорогу до Лукли, пояснює Марія.
Гіди радять розраховувати на харчування в лоджіях, витрати на інтернет та особисті потреби 400 євро
36-річний Тез, з яким заздалегідь домовилася група українців, добирався зі свого дому до старту маршруту пішки протягом 6 годин, оскільки там майже не їздить транспорт.
"Ми вирішили, що в основному нестимемо речі самостійно, тому нам достатньо одного портера. У Теза був свій маленький наплічник. А ми йому дали величезний баул, в який склали частину наших речей", – розповідають дівчата.
Якщо українці звикли речі носити в наплічниках і основне навантаження давати на спину, то непальці носять багаж на голові й прикріплюють його спеціальними шнурами.
Зазвичай портерам повідомляються точки, куди потрібно йти, і ті в зручному темпі доставляють речі мандрівників в зазначене місце. Та Тез інтегрувався в українську команду і, за словами дівчат, взяв над ними опіку.
"Він завжди супроводжував нас на маршруті, ніколи не йшов швидше, не відставав, він завжди був біля нас", – згадує Марія.
Зоряна каже, що Тез навіть ходив з українцями в необов’язкові мандрівки під час "днівок". І переживав, коли дівчата мандрували самі.
Побут та їжа мандрівників: "Чим вище ти, тим більше починаєш дивитися, що привіз з собою з дому"
По прильоту в Луклу учасники сходження одразу опинилися на висоті 2800 метрів. Та щоб дійти, здавалося б, невелику відстань до базового табору Евересту – близько 45 кілометрів – потрібно багато часу.
Загалом похід тривав 14 днів. Дорогою до базового табору мандрівники потрапили у Національний парк "Сагарматха".
Складність маршруту полягає у висоті, на якій перебувають мандрівники – 4500-5000 метрів. Для організму людини навіть 3800 метрів – досить високо. Тому процес сходження має свої особливості, адже потрібна правильна акліматизація: вдень можна набирати не більше 500 метрів висоти. Також рекомендують протягом сходження мати дві "днівки".
"Днівка – це не відпочинок. Це день, коли звикаєш до висоти. Зазвичай ти підіймаєшся на нову висоту і потім спускаєшся в ту ж хатку, де ночував, – пояснює Марія. – Ти наче своєму мозку даєш задачу, щоб він починав акліматизуватися до нової висоти, а потім ніби даєш йому фору, бо спускаєшся трошки вниз, і він має час відхекатися, а твоє тіло – звикнути".
"Це ніби крок вперед – два-три назад. Здавалося, що мало бути легше, але по факту ти теж втомлюєшся під час "днівки", – додає Зоряна.
Якщо для українців багатоденні походи в гори асоціюються з наметами, пальниками або ж відкритим вогнем, на якому готується їжа, то висотні гімалайські гори є більш цивілізованими, і туристи харчуються і ночують в спеціальних будиночках – лоджіях. Звісно – не безкоштовно.
Піднімаючись до базового табору, українці майже завжди на маршруті перебували з іншими мандрівниками
Розраховуватися на висоті можна в основному місцевою валютою – рупіями. Гідеса Марія на 14 днів рекомендує обміняти на рупії 500 євро, щоб базово забезпечити себе комфортними умовами. Оплачувати потрібно проживання, харчування, в деяких місцях користування душем, розетками та інтернетом.
Мандрівники пояснюють, що економніше їсти і спати в одному приміщенні.
У лоджіях є декілька спальних кімнат та загальних туалетів, наявність душу залежить від лоджії. Інколи він дуже дорогий (8-9 євро), інколи розташовується на вулиці, або ж його зовсім немає. У кожному "готелі" є загальна кімната – їдальня. Це місце, де мандрівники проводили найбільше часу, оскільки тільки там було тепло. Спальні кімнати не опалювалися.
У післяобідній та вечірній час у їдальнях збиралися мандрівники з різних груп та знайомилися між собою і ділилися враженнями. Вночі ж там ночували портери.
"Ти проводиш багато часу в загальній кімнаті. Крім своєї команди, з якими ти йдеш, тобі цікаво спілкуватися з іншими людьми. Іноді якісь тусовки починаються. І завжди веселіше сидіти в компанії", – розповідає Марія.
В їдальнях також працювали розетки та інтернет, чого не було в особистих кімнатах мандрівників.
Харчування у різних лоджіях майже не відрізнялося і було доволі одноманітним, але ціни на їжу та напої зростали з висотою розташування "готелів".
"Наприклад, великий чайник гарячої води внизу коштував приблизно 2 долари, а на Горакшепі, де висота понад 5000 метрів, – 10", – згадує Зоряна.
Традиційні страви, які найчастіше пропонували туристам – дал-бгат, момо і смажений рис.
Дал-бгат складається з пропареного рису і вареного супу з сочевиці. Також до цієї страви йдуть додатки, наприклад, паляниця з сочевичного борошна (папад), різноманітна зелень та спеції.
"Замовляти дал-бгат класно тим, що можеш просити безкоштовну добавку рису чи інших інгредієнтів. Страва ситна і більш-менш збалансована. А за ціною виходить доволі бюджетно", – розповідає Марія.
Момо – це як вареники, але з рисового тіста. Вони можуть бути варені або смажені з різними начинками – овочевими або м’ясними.
Із солодощів традиційним є яблучний пиріг, проте він виглядає як чебурек з яблуками. На сніданок пропонують стандартний сет з хліба, масла, джему, меду, яйця і напою.
Окрім місцевої кухні, у лоджіях можна замовити пасти або піцу, яку часто їли дівчата. Перші страви для українок часто були надто гострими.
Зоряна згадує, що їй не вистачало збалансованого різноманітного харчування та м'яса. Стейки з курки чи яків (місцевих биків) на висоті коштували дуже дорого. Основним джерелом білка були яйця, які подавали як з пастою, так і з рисом.
Харчування у різних лоджіях майже не відрізнялося і було доволі одноманітним
З напоїв найпопулярнішим для львів’янок був чай масала.
"Зазвичай напої беруться великими термосами, щоб зекономити гроші.
І ти, відповідно, з кимось стараєшся поділитися чаєм і мати чим зайняти свій вечір", – згадує Марія.
Не обійшлося в гімалайських горах і без української кави та пакетиків 3в1. Дівчата говорять, що оскільки ціни з висотою суттєво зростають, то чим вище ти є, тим більше починаєш дивитися, що привіз зі собою.
"На висоті 5 тисяч метрів ти можеш купити яблуко за 1,5 долара, трішки вище ти купиш його вже за 2,5 долара. І так само батончик снікерс: якщо його ціна починається від 1,5 долара, потім стає 2, а потім – 4.
Ти думаєш, значить сьогодні я або купляю снікерс, або заряджаю телефон, або йду в душ", – ділиться Марія.
"Не треба бути альпіністом, щоб побачити Еверест"
День для української команди розпочинався о 6 ранку зі зборів та сніданку. Стандартний час виходу – 8 година. Перша частина денного походу становить 2-4 години, опісля зупинка на обід і далі знову 2-4 години мандрів.
"У нас кілометражі маленькі – 10, 13, 15 кілометрів. Але швидкість, з якою ти йдеш, з висотою стає щораз меншою", – каже Зоряна.
Денний похід зазвичай закінчувався о 13-15 годині, зрідка пізніше. Як пояснює Марія, це спричинено тим, що на певній висоті назбируються хмари, і в обід починає падати дощ. Для того, щоб не йти в дощ, не мокнути і не сушити речі невідомо де, більшість походів відбувається до 15 години. Тож іноді "вечори" в лоджіях стають дуже довгими.
Маршрут не є однорідним, кажуть дівчата: моментами дорога дужа стрімка, а буває затяжний і повільний підйом, де можна йти розслаблено. Є й таке, що весь день йдеш по рівному. Зазвичай легші і складніші дні чергуються.
Частина треку проходить повз села, де живуть люди і приймають туристів на обіди та ночівлі. Чим вище, тим менше стає поселень і так званої цивілізації, залишаються лише лоджії для мандрівників.
Щоб добратися з України до базового табору Евересту і назад, потрібно виділити близько 20 днів
Піднімаючись до базового табору, українці майже завжди на маршруті перебували з іншими мандрівниками, які прямували туди ж. Та якщо для багатьох базовий табір Евересту є кінцевою точкою сходження, то українська команда опісля піднялася вище – на перевали Чо Ла і Ренджо Ла. За словами дівчат, краєвиди з перевалів їм стали більш пам’ятними, аніж з базового табору.
"Як на мене, то навіть базовий табір не є настільки масштабним, як ті перевали. З них ти бачиш не лише Еверест, а й озера, і це вражаюче", – говорить Марія.
"Мені здається, що якби ми після базового табору розвернулися і пішли на спуск, то би було набагато менше вражень. Бо сам базовий табір більше, як точка, щоб "зачекінитися".
Мене більше цікавило дивитись на Еверест з різних ракурсів. Бачити вершини, про які я чула чи дивилася у блогерів", – додає Зоряна.
Базовий табір Евересту – це обов’язковий опорний пункт для альпіністів, розташований на висоті 5364 метрів
Найвища точка, на яку дійшли мандрівниці – 5500 метрів на горі Кала-Патхар, звідки відкривається краєвид на найбільшу частину Евересту.
"У нас були дуже класні погодні умови, коли ми підіймалися на Кала-Патхар, там був надзвичайно красивий захід сонця", – каже Марія.
"Всі Гімалаї вже темні, і тільки Еверест підсвічується сонечком, і це дуже магічно", – додає Зоряна.
Марія Сокіл та Зоряна Геник називають мандрівку Гімалаями аскетичною
"Ми пройшли весь трек у трейлових кросах"
Дівчата називають свою мандрівку доволі аскетичною. Їм вдалося пройти весь трек в одній парі коротких кросівок. Коли десь посередині маршруту мандрівниці зрозуміли, що не витягували з наплічника іншу пару високого взуття, яке займало багато місця, їм стало цікаво, чи зможуть вони не користуватися ним взагалі.
"Це був класний челендж. Ми пройшли весь трек в трейлових кросах. Не вдягаючи "кішок" (спеціального взуття для альпіністів) і якихось додаткових накладок. Це були просто кросівки", – з усмішкою згадує Зоряна.
Дівчата жартують, що найбільше місця у них займала косметичка. Звісно, основним у наплічнику був спальник. Зоряна розповідає, що дуже зручно мандрувалося в одязі з мериносу – шерсті вівці. Речі теплі, приємні до тіла та не вбирають неприємні запахи. У пригоді пластунці стали пухові штани, які дівчина купила перед виходом на трек.
Загалом туристам варто знати, що для внутрішніх перельотів у Непалі є обмеження у вазі багажу – 15 кілограмів.
"На мою думку, оптимальна вага наплічника для таких мандрів – це 7-8 кілограм для жінки, і 10-12 для чоловіка. У мене було, здається, в рюкзаку 7 кілограмів, і 4 я віддала портеру. Але, озираючись на цей на цей досвід, я би просто деякі речі не взяла", – ділиться Зоряна.
Дівчата пояснюють, що під час мандрівки потрібно дуже часто переодягатися протягом дня, оскільки температура повітря різко змінюється. Якщо недогледіти, то можна легко захворіти. Серед недуг найбільш популярними є кашель, нежить та біль у горлі.
"Одне з важливих правил у поході в непальських горах – не гнати. Якщо перестаратися і набрати швидкий темп – потім можна страждати від головного болю і нудоти. Тому фраєрство не вітається", – каже Марія.
Найбільший перепад температур під час мандрівки дівчат становив 30 градусів, коли +15 вдень і -15 вночі.
Найважчим у роботі гідеси Марія називає підтримку морального духу мандрівників
Зоряна називає холод найнеприємнішим спогадом з походу. Каже, що за спостереженнями кожна наступна ніч на вищій висоті була холоднішою:
"Оце, що ввечері і зранку тобі завжди холодно – те, до чого я була не готова. Ти лягаєш спати – тобі холодно в лице, а зранку ти намагаєшся почистити зуби, щоб мінімально контактувати з водою, бо вона просто крижана.
Ще замерзає вода в бочці, якою ти зливаєш в туалеті, і тобі потрібно розбити лід. Чи коли зранку йдеш в їдальню, в тебе парує їжа і водночас парує повітря з рота. Холод такий діставучий, що ти стараєшся зайвий раз не рухатися, щоб не втратити своє тепло".
Найвища висота, на яку дійшли мандрівниці – 5500 метрів на горі Кала-Патхар, звідки відкривається краєвид на найбільшу частину Евересту
Мандрівка як аскеза
Мандрівка для дівчат стала певною аскезою: коли ти відмовляєшся від багатьох цивілізаційних благ, але отримуєш від цього задоволення.
"Ти відмовляєшся від того, що зазвичай є доступним, від того, до чого звик, але отримуєш натомість щось більше. Мені здається, що побачити Еверест – це спогади на все життя", – говорить Марія.
У цю мандрівку Зоряна планувала піти з чоловіком, та зараз він захищає Україну на війні:
"Я би дуже хотіла туди ще з чоловіком повернутися і пройти цей трек вдвох. Може він би був моїм портером (сміється – ред.). Я би хотіла, щоб він цей досвід зі мною відчув. Це дуже класно, ніби в якомусь іншому світі побував.
Для мене це та відпустка, у якій ти реально відпочиваєш – не просто полежав, в телефоні посидів. Тут ти перемикаєшся зі свого звичайного життя і два тижні живеш якесь зовсім інше життя".
Тетяна Пляцок, УП
