"Тримайся" не працює: як змінилася дитяча психіка за роки війни
Коли ми говоримо про вплив війни на дітей, багато хто досі уявляє реакції, які ми бачили у 2022 році: страх, сльози, порушення сну, регресивну поведінку. Тоді дитячі переживання були більш помітними. Діти говорили про свої страхи, демонстрували емоції, реагували на події відкрито.
Якщо порівнювати дітей, з якими наш фонд "Діти Героїв" працював на початку повномасштабного вторгнення, і дітей зараз – зміни відчутні. У 2022 році ми переважно бачили гостру реакцію на стрес. Було багато страху, плачу, прямого відреагування переживань. Діти демонстрували свої емоції, говорили про них. Ми часто спостерігали порушення сну, регресивну поведінку та інші явні прояви стресу.
Сьогодні ми дедалі частіше бачимо не лише гострі реакції на стрес, а й наслідки тривалого виснаження. У певному сенсі це схоже на те, що відбувається з дорослими. Діти адаптуються до реальності війни. Вони кажуть: "Все нормально", "Я вже звик", "Так, був обстріл, ну й що?". Вони вчаться виживати в цих умовах і часто, як і дорослі, починають ігнорувати власні емоції та страхи.
Саме тому ми дедалі рідше чуємо від дітей прямі розповіді про свої переживання. Вони менше діляться тривогами, страхами, болем. Частіше замикаються в собі. Навіть у роботі з психологом їм потрібно більше часу, щоб розкритися. Зовні може виглядати, що дитина справляється і з нею все гаразд, але насправді всередині вона проживає дуже багато складних почуттів.
Одним із найпоширеніших проявів цього виснаження залишаються порушення сну. Частково вони пов'язані з повітряними тривогами та обстрілами, частково – з внутрішньою тривогою. Важливо розуміти, що сучасні українські діти мають подвійний виклик. Окрім вікових страхів, які є природними для дитинства (страху темряви, монстрів, тіней тощо), вони змушені жити ще й зі страхами війни.
Ще один прояв, який ми дедалі частіше спостерігаємо, – емоційне оніміння. У ситуаціях, де природно очікувати емоційної реакції, дитина або майже не реагує, або її реакція з'являється значно пізніше. Зовні це може виглядати як спокій або витримка, але насправді часто є ознакою виснаження.
Також багато дітей втрачають інтерес до діяльності, яка раніше приносила задоволення. Їм частіше буває нудно, вони не знають, чим себе зайняти. Частина дітей дедалі більше часу проводить у телефонах, соціальних мережах чи комп'ютерних іграх. Нерідко це стає способом дистанціюватися від реальності, яка виявляється занадто складною для проживання.
Виснаження може проявлятися по-різному. Одні діти стають більш агресивними, дратівливими, вибуховими. Інші, навпаки, поводяться надмірно тихо, спокійно і правильно.
Важливо пам'ятати: не кожна спокійна або мовчазна дитина травмована. Але різка зміна поведінки, тривале емоційне закриття, втрата інтересу, порушення сну чи надмірна відповідальність мають стати для дорослих приводом уважніше придивитися до стану дитини.
Окремо варто сказати про дітей, які живуть у регіонах із постійними обстрілами або вже пережили втрату дому, близьких людей чи друзів. У них ми дедалі частіше бачимо складнощі з прив'язаністю. Дитині стає складніше формувати нові прив'язаності, довіряти людям, місцям і стосункам. Особливо це помітно серед дітей, які були змушені переїхати через війну. Якщо дорослі не знають, наскільки довго залишатимуться в новому місці, дитина теж починає жити короткими часовими проміжками – кількома днями або місяцями вперед. Планувати майбутнє надовго стає важче.
Як говорити з дитиною про складні переживання
У такій реальності особливо важливо уважно ставитися до слів, які ми говоримо дітям.
Фрази на кшталт "Тримайся", "Ти сильний", "Час лікує" насправді не допомагають. Якщо людині дуже погано, вона не розуміє, за що саме їй триматися. Якщо всередині все зруйновано, важко чути, що ти сильний.
Що частіше дитина чує такі фрази, то більше вона може закриватися. Вона починає відчувати, що дорослі не готові бачити її слабкість, страх чи біль. Особливо це стосується підлітків, які дуже чутливі до очікувань суспільства. Якщо навколо звучить, що потрібно бути сильним, упоратися, пережити це, то для справжніх переживань просто не залишається місця.
Натомість значно важливіше визнавати емоції дитини. Говорити: "Я бачу, як тобі важко", "Я розумію, що це дуже складний виклик", "На це потрібен час". Важливо дати дитині зрозуміти, що її почуття нормальні. Навіть маленькій дитині корисно почути: "Я бачу, що тобі страшно", "Я бачу, що тобі складно".
Іноді важливо чесно сказати й про власні переживання. Не для того, щоб перекласти їх на дитину, а щоб показати: боятися, хвилюватися чи сумувати – нормально. Водночас дитина має знати, що поруч є дорослий, який здатний подбати про неї та допомогти впоратися з труднощами.
Коли дитині потрібна допомога: сигнали, які часто пропускають
Одна з найбільших проблем сьогодні полягає в тому, що дорослі нерідко пропускають важливі сигнали. Особливо тоді, коли дитина зовні виглядає нормально. Іноді насторожити має саме надмірна правильність. Коли після обстрілу дитина спокійно каже: "Все нормально". Коли вона починає старатися бути найкращою в усьому або бере на себе надмірну відповідальність за інших. Коли надто багато допомагає дорослим.
Часто ми бачимо також сильний страх втрати. Дитина може постійно перепитувати, куди пішов дорослий, коли він повернеться, чи все буде добре. З боку це може виглядати як контроль, але насправді за цим стоїть страх втратити ще когось важливого.
Тривожним сигналом може бути і втеча в онлайн-простір. Соціальні мережі, ігри, спілкування лише в інтернеті іноді стають способом уникати складних переживань. Частина дітей поступово втрачає навички живого спілкування з однолітками. Їм стає важко будувати дружні стосунки, виходити на вулицю, бути серед інших людей. Вони дедалі більше замикаються у власному просторі.
Окрему увагу варто звертати на неочевидні депресивні прояви, особливо в підлітковому віці. Це не завжди виглядає так, як ми звикли уявляти депресію в дорослих. Ми можемо бачити байдужість до світу, втрату інтересу до майбутнього, небажання щось планувати. Дитина говорить: "Мені все одно, що буде далі". Іноді їй стає важко навіть доглядати за собою або підтримувати порядок навколо себе.
Такі прояви легко списати на особливості підліткового віку. Але що більше стресових подій було в житті дитини, то уважніше варто дивитися не лише на її вік, а й на той досвід, який вона носить усередині себе.
Якщо дорослі помічають такі сигнали, не можна зволікати зі зверненням до фахівця. Навіть якщо тривога виявиться зайвою, краще звернутися до психолога і переконатися, що все гаразд, ніж пропустити момент, коли дитина справді потребує допомоги.
Не менш важливо підтримувати контакт із дитиною. Діти рідко відкриваються одразу. Вони не завжди готові прямо говорити про те, що болить. Але часто вони готові ділитися своїми переживаннями, якщо відчувають, що дорослий витримає цю розмову і не відмахнеться від їхніх почуттів.
Потрібно транслювати дитині просту думку: усі емоції мають право на існування. Усе, що вона переживає, є важливим. І ці переживання не варто носити в собі наодинці.
Найбільшою опорою для дітей сьогодні залишаються дорослі поруч. Не ті, які вимагають стійкості, а ті, які готові приймати різні емоції, витримувати складні реакції та залишатися поруч навіть тоді, коли дитині важко.
Ми часто говоримо про стійкість українських дітей. Але проблема сьогодні не в тому, що вони недостатньо стійкі. Проблема в тому, що вони занадто довго змушені бути стійкими. І саме це виснажує їх найбільше.
Дорослі мають пам'ятати: дитина не завжди може зрозуміти, що з нею відбувається щось не так. Вона може сприймати свій стан як норму і тому не звертатися по допомогу. Саме тому так важливо, щоб поруч були дорослі, які готові бачити її переживання і бути для неї надійною опорою.
Марта Білик, старша психологиня благодійного фонду "Діти Героїв", спеціально для УП. Життя.
Публікації в рубриці "Погляд" не є редакційними статтями і відображають винятково точку зору автора.