"Наслідки побиттів вигрібав я". Як військовий медик лікував побратимів у полоні та 4 роки чекав на обмін
Сергій – військовий медик, який потрапив у полон під час оборони Маріуполя. Наступні чотири роки він провів у російській неволі – спочатку в окупованій Горлівці, потім в окупованому Торезі, де лікував українських військовополонених і намагався допомогти тим, хто після катувань, поранень та тяжких хвороб потребував медичної допомоги.
Коли Сергій нарешті ступив на українську землю, він ще не міг повірити, що повернувся. Чотири роки полону закінчилися, але мозок продовжував жити за його правилами – чекати небезпеки, контролювати кожен рух і не дозволяти собі розслабитися.
Повернутися до життя чоловікові допомогли не лише фізична реабілітація, а й психологічна підтримка. "УП. Життя" розповідає історію Сергія про чотири роки неволі, лікарську роботу в нелюдських умовах і про те, як після всього пережитого знову навчитися бути вільним.
Три місяці, які тривали чотири роки
Сергій майже 30 років служить у війську фельдшером. До 2014-го року це була штатна посада, тому багато знань та навичок не використовувалися, але на початку вторгнення росіян на Донбас все змінилося. Першу ротацію Сергій згадує як доволі цікавий досвід – спершу не розумієш, що коїться, а вже за пару тижнів орієнтуєшся, що за снаряд, і куди приблизно він летить.
За 8 років до початку повномасштабного вторгнення у Сергія, як у медика Національної гвардії України, було декілька цікавих медичних кейсів. Один із них – теракт на Новоазовському напрямку, коли до блокпосту під'їхало авто окупантів, нашпиговане вибухівкою, і його дистанційно підірвали біля наших військових.
"На місце вибуху після теракту мене відправив командир. У далекому 2014-му про такмед майже нічого не знали, тож орієнтуватися доводилося виключно на свій досвід та знання. Довелося швидко відсортувати тих, хто вижив, та допомогти їм, а тоді вже збирати рештки загиблих докупи.
Памʼятаю, як я повернувся в машину, поклав руки на коліна і відчув, що щось крапає мені на ноги. Це кров поранених та загиблих, якою були просякнуті мої двошарові вовняні рукавички. В моменті всі сили мобілізуються, і лише хвилин за 30 після того до мене дійшло, що сталося", – згадує він.
У грудні 2021-го Сергій вкотре поїхав на ротацію. Відрядження на позиції під Маріуполем мало тривати 3 місяці, але "затягнулося" на декілька років.
Повномасштабне вторгнення зранку 24 лютого 2022 року нацгвардійці зустріли з першої хвилини. Сергій згадує це як хаос і невизначеність. Група була поблизу селища Старий Крим на Донеччині, де розташоване найбільше на території Європи кладовище. На площі майже 200 гектарів маріупольці ховали своїх рідних останні 50 років. Росіяни кілька разів атакували цвинтар, аби вибити українських військових.
"Біля цвинтаря були й дачний та гаражний кооперативи, то росіяни дронами розвідували, а тоді гатили усіма типами зброї. Окуанти не церемонилися й били по кладовищу – могили та хрести злітали у повітря", – каже військовий.
Згодом група відійшла до Маріуполя, бо була висока щільність вогню противника. В самому місті також було вже гаряче – росіяни з танків стріляли по житлових багатоповерхівках.
У середині березня 2022 року військові отримали накази відтягнутися на завод "Азовсталь". Але це вдалося не всім групам, бо росіяни брали в кільце кожен район та житловий квартал.
"Ніхто не думав покидати позиції, точніше, втікати. Потрібно було вийти з оточення, аби обʼєднати сили. Нам дали наказ пересуватися маленькими групами і рухатися на завод. В полон нас взяли справжні, чи то пак діючі, військові армії РФ. А от далі я був безмежно здивований, і прям не вірив своїм очам, яка ж кількість "перевзутих" пі***ів живе по той бік українського кордону. Вони не мали єдиної форми, але усі були при зброї та з неймовірною кількістю ненависті", – згадує Сергій.
Першу добу полонених тримали в ізоляторі тимчасового утримання – крім 30 військових (камера розрахована на 4-8 людей), з ними лежало одне тіло загиблого. Сергій вважає, що це був елемент психологічного тиску, бо наглядачі відмовлялися його забирати. Далі Сергія та частину військових етапували до Старобільського СІЗО на Луганщині.
"Їсти давали так, щоб ми не здохли – на одну людину лише дві скибочки хліба на добу. Протягом дня ще давали миску помиїв. Так минуло 10 днів полону", – згадує він.
Опісля був новий етап – до сумнозвісної Оленівки. Сергія помістили не в барак, а в "яму" – двоповерхову будівлю. Замість двох людей у камері тримали 11, а у великих камерах на 10 чоловік – втричі більше. Тож навіть лягти на підлогу чи витягнути ноги було неможливо.
Лікар для 1800 полонених
Після перших етапів полону Сергія привезли до окупованої Горлівки. Там його історія поступово змінила напрямок: він почав вимушено працювати в медичній частині. Бо відмовитися від роботи, яку йому запропонували окупанти, означало наражати себе на додаткову небезпеку. Але для самого Сергія це стало чи не єдиною можливістю залишатися корисним.
За підрахунками медика, у колонії в Горлівці спершу було близько 600 українців, а за два роки чисельність полонених зросла втричі і сягнула 1800 людей.
При цьому жодної зрозумілої системи етапування чи обміну не було. Людей могли забрати вночі чи вдень, перевести в інше місце, відправити до Росії, а потім через місяці чи навіть роки – повернути на окуповану Донеччину.
"Ніякої інформації не було. Навіть не було даних, що це вже все, останній етап, і більше їх не буде. Бувало, що гурт хлопців просто зникав. Уже потім ми дізналися, що їх відправляли на етапи. На жаль, тоді вони вже почали потрапляти на Росію", – згадує чоловік.
Сергій мав не лише медичну освіту, а й досвід роботи в армії, на швидкій допомозі та в цивільній медицині, тож він добре розумів, що робить. Що важливіше – тепер він міг бачити тих, кого не бачили ні українські лікарі, ні рідні, ні будь-хто ззовні.
Щоранку самі полонені формували групу тих, кому була потрібна медична допомога – від десяти людей з хронічними захворюваннями, гострими інфекціями, високою температурою, наслідками поранень і контузій.
"Кожен зі своїм болем, кожен зі своїми проблемами. І кожному треба було приділити час, увагу і за можливості максимально витягнути медикаменти з цих тварин, щоб хлопцям щось видати", – розповідає він.
Поступово Сергій почав вибудовувати власну систему. У камерах були полонені, які допомагали вести облік хворих: записували, у кого які проблеми, збирали інформацію про хронічні захворювання. Потім із цими записами хлопці приходили на прийом.
А Сергій, коли йому вдавалося отримати ліки, формував невеликі коробки для різних загонів. Частину препаратів міг передати через інших полонених, частину – роздати сам. Для цього йому доводилося постійно ходити територією табору. Кожен зайвий крок міг бути небезпечним.
"Ходив, як по лезу бритви", – згадує він. – "Тому що десь чуть-чуть якийсь незрозумілий крок вліво чи вправо – все, могли вбити".
Поступово до нього почали ставитися трохи інакше. Каже, просто в якийсь момент окупанти зрозуміли, що він справді медик і знає, що робить. Це дало йому трохи більше свободи пересування, а разом із нею – можливість допомагати іншим.
Медична частина була буквально за кілька десятків метрів від місця, де новоприбулих полонених "приймали" до колонії. Високий металевий паркан не міг заглушити крик болю та розпачу від хаотичного побиття російськими найманцями.
"Звукові ефекти вони там ніяк не приховували. І ці крики… "Не треба, не бийте, не вбивайте" – це все чуєш. А наслідки цих побиттів потім вигрібав я", – говорить Сергій.
Після вечірніх "перевірок" до нього приносили людей із гематомами, забиттями, переломами. Те, що можна було зробити в умовах табору, він робив. Але навіть очевидний перелом не означав, що людину повезуть на рентген чи операцію.
"Якщо я міг зі стовідсотковою впевненістю сказати, що там перелом, це нікому не було цікаво. Ніхто нікуди нікого не возив, щоб підтвердити, зробити репозицію. "Зростеться? Нормально. Не зростеться – ну і х… з вами, швидше зростеться", – так вони казали", – з огидою до окупантів згадує він.
Так минали місяці – Сергій, за його словами, тримався не лише завдяки професії, а й завдяки відчуттю, що потрібен іншим.
"Для мене клятва Гіппократа дуже багато значила. Я повністю віддавався цій роботі, робив все, що міг", – каже він.
У полоні лікував наслідки катувань
У червні 2024 року Сергія перевели до Тореза. За цей час він уже знав, як працювати в умовах полону, але нова локація не стала легшою. Навпаки – тут до нього почали потрапляти багато військових, яких брали в полон безпосередньо на передовій. Були й тяжкопоранені, яких спочатку відвозили до місцевих лікарень, а вже потім переводили до табору.
Сергій відзначає, що у Торезі можливостей для хірургічної допомоги було трохи більше. Там був хоча б мінімальний набір інструментів і деякі медикаменти. Він діставав із тіл уламки та кулі – свіжі й ті, що залишалися після поранень на довгий час.
Для Сергія це була вже майже робота на автоматі. Хірургія, травматологія, терапія, інфекції – все доводилося поєднувати в одному кабінеті й в одній людині. На прийом могли привести 10, 30, 40, а інколи й 50 чоловіків. Після двох-трьох годин такого темпу Сергій був виснажений.
Щоби продовжити роботу, йому іноді вистачало пів години перепочинку. Вийти, переключитися, видихнути – і знову повертатися до людей.
Були й ті, хто приїжджав уже з наслідками катувань. Це стало частиною роботи.
За два роки в Горлівці та Торезі через медика, за його приблизними підрахунками, пройшли від 3,5 до 4 тисяч людей.
"Я навіть, відверто кажучи, вдячний долі, що так у мене склалося. Що я міг реалізувати себе в тому пеклі не для себе, а для пацанів наших", – зізнається військовий медик.
Але парадокс цієї історії в тому, що допомагаючи іншим вижити, Сергій сам залишався в полоні. І разом із усіма іншими щодня жив в очікуванні обміну.
Обмін, який постійно зривався
Про можливий обмін у таборі говорили постійно. Інформація з'являлася через російські телеканали, між полоненими, через охоронців. Хтось бачив списки, хтось чув прізвища, хтось казав, що "ось тепер точно". Але проблема була в тому, що обмін міг бути реальним – і все одно не відбутися для конкретної людини.
Сергій уже мав такий досвід: влітку 2023 року в Горлівці готували черговий етап на обмін. Він тоді працював у медичній частині й бачив, як людей збирають і готують до відправлення. В якийсь момент до нього підійшов один із охоронців і сказав, що Сергій нібито "відмовився від обміну". Виявилося, що у списку було його прізвище і ще одного побратима. Але їх обох із цього етапу виключили. Після цього кожна новина про обмін викликала не стільки радість, скільки страх, бо Сергій уже знав: список ще нічого не означає.
За кілька тижнів до великих обмінів людей могли перевести на інші локації. Одних – до Росії, інших – до Донецька. Так люди просто зникали з поля зору тих, хто залишався. А потім настав день, коли Сергію знову сказали, що він у списку.
Всередині у Сергія все почало стискатися: хотілося вірити, але попередній досвід не дозволяв. Пам'ять одразу повертала його до історії іншого полоненого – Віті з Маріуполя. Того вже готували до обміну, посадили в машину, але в останній момент викреслили. Він був буквально однією ногою в Україні – і його повернули назад.
Спочатку в списку було 11 людей, потім – 10. Чомусь кандидатів на обмін продовжували викреслювати. Ввечері до Сергія підійшов один із охоронців. Він сказав, що у списку лишилося лише троє людей. Сергій відчув, як підкошуються ноги. Якщо з десяти залишилося три, що це означає для нього? Він сперся на двері. І лише після паузи охоронець додав: "Ну, ти в списку лишився".
Наступного ранку Сергій та інші полонені чекали на транспорт. Їх відвезли до Ростова, зв'язали руки, заклеїли очі. Потім літаком перевезли далі – до району поблизу Москви. Про місце призначення полонені здогадувалися лише з розмов охорони та звуків навколо.
Потім був ще один переліт – до Білорусі, де з них зняли стяжки з рук і пов'язки з очей. А далі – Україна.
Сергій згадує, що після повернення мозок ніби не встигав за реальністю. Він уже був в Україні, але не міг повірити, що більше не потрібно жити за правилами полону.
Повернення – це теж шлях
Після обміну бійців Національної гвардії відправили на фізичний та ментальний чек-ап, аби лікарі могли побачити невідкладні стани, які потребують допомоги. Було багато обстежень та консультацій вузьких спеціалістів.
Але поступово Сергій зрозумів: фізичного відновлення недостатньо. За роки полону накопичилося занадто багато того, що він не встиг прожити й проговорити.
"Я хотів потрапити до психотерапевта – відчував потребу виговоритися та отримати хоча б якийсь маршрут – як далі по життю йти", – зауважує він.
Спочатку часу на це не вистачало, але за декілька тижнів Сергій потрапив до центру ментального здоров'я "Повернення". Там, за його словами, він уперше відчув, що може просто зупинитися.
"Я розумів, що мені треба поспілкуватися з фахівцями, бо зараз мені доведеться починати життя з нуля. Крок вперед, два назад. Не знаєш, як дивитися на життя, на ту чи іншу ситуацію. Після першої зустрічі я зрозумів, що зможу хоча б розібратися в собі, у цих своїх проблемах, які на мене навалилися", – ділиться військовий медик.
Поступово повернулося те, чого, за його словами, довго не було, – відчуття майбутнього. Каже, з'явилася впевненість, що життя навіть у 53 роки не закінчилося і ще є чимало речей, до яких хочеться прагнути.
Для нього це виявилося не менш важливим, ніж фізична реабілітація. Бо після полону людина може вийти живою, але все одно не знати, що робити з цим життям далі.
Сергій говорить про це вже не лише як пацієнт. Він майже 30 років працює медиком і після повернення отримав кілька пропозицій продовжити роботу в реабілітаційних центрах. У нього є диплом магістра за спеціальністю, пов'язаною з реабілітацією, і великий практичний досвід.
Тепер він опинився перед новим вибором. Повернутися до звичного життя, якого фактично вже немає, чи залишитися в системі, де його навички потрібні іншим військовим. Можливо, саме це і є найбільша зміна після чотирьох років полону: тепер Сергій знову може обирати.
І, мабуть, тому його повернення не закінчилося в момент, коли літак приземлився в Україні. Воно триває досі – у розмовах із психотерапевтом, у пошуках побратимів, у спробах зрозуміти, що робити далі, і в простій можливості знову бути потрібним.
Бо після чотирьох років, коли за людину вирішували, куди її перевезуть, де вона спатиме, що їстиме і чи буде завтра, найскладніше – знову навчитися самому вирішувати, куди йти. І Сергій, схоже, вже робить перші кроки.
Вікторія Андрєєва, Українська правда. Життя