Як жінки залучені до всеохопної оборони України: 7 історій
Всеохопна (тотальна) оборона – це шведська безпекова доктрина. Вона передбачає, що захист країни — це не лише про військових. Це ще й про сильну економіку, захищений кіберпростір, психологічну стійкість суспільства тощо. Важливу роль у цьому відіграють жінки — на всіх рівнях, адже під час викликів усі ресурси потрібно залучати оптимально і ефективно.
В Україні вже почали формувати подібну систему. У нашій Стратегії воєнної безпеки є згадка про всеохопну оборону, але акцент усе ще на військовій складовій. Водночас на практиці ця система вже працює інтуїтивно – завдяки активному волонтерському руху та добровільному включенню всіх сфер життя суспільства в оборону.
Ми зібрали сім історій жінок, які щодня роблять свій внесок у захист України. Це військові, волонтерки, громадські діячки, учасниці цивільної оборони. Їхній досвід показує, що таке всеохопна оборона на практиці, як маленькі індивідуальні кроки складаються у масштабний комплекс української життєстійкості. Навіть ті, хто не залучені безпосередньо до активних бойових дій, можуть сприяти поліпшенню ситуації на фронті чи в тилу.
Жінки в армії: перешкоди, потреби, здобутки
"Я мама трьох дітей, мені є кого захищати", – Олена "Мудра", бойова медикиня бригади "хижак"
До повномасштабного вторгнення Олена працювала начальницею відділу документального забезпечення Управління патрульної поліції в Чернівецькій області. А потім долучилася до бригади "Хижак".
"Чому я на війні і що є моєю головною мотивацією? Я – мама трьох дітей, і цим все сказано", – говорить жінка.
Старший син Олени, 23-річний Микита, також захищає країну. Олена ще має 15-річну доньку Олександру та 7-річного сина Назара-Іллю.
Поки жінка на службі, за дітьми доглядають бабусі і дідусь. У найменшого сина є няня.
"Коли я побачила інтервʼю дівчат і частину документального фільму про Ірпінь, Бучу, про зґвалтованих дітей… це в мені породило велику ненависть до р****н, і великий страх за дітей. Виникло бажання – нести службу в бойовому підрозділі, щоб допомагати тим, хто там від початку війни".
Я дуже сумую за дітьми, але ми часто спілкуємося, читаємо казки по відеозвʼязку, вчимо уроки, ділимося новинами, коли це можливо. Я спокійна за них, бо діти – в надійних руках. Розумію, що багато чого пропускаю, але зараз багато батьків зі своїми дітьми на відстані. Головне, щоб завершилась війна. І ми все наздоженемо!" – впевнена Олена.
Про зміни, які варто зробити
"Українки давно довели свою здатність ефективно діяти в армії, волонтерстві, дипломатії та інформаційному спротиві. Однак залишається чимало стереотипів, які обмежують жіночий потенціал", – додає жінка.
Олена вважає, що нам потрібні такі зміни:
- в масштабах країни забезпечити рівний доступ жінок до всіх посад, створити умови для їхньої служби, включно з відповідним екіпіруванням, медичним забезпеченням та соціальним захистом;
- розвіювати міфи про "нежіночі" професії через інформаційні кампанії та показувати історії жінок на війні;
- змінювати суспільне ставлення, долати власні упередження про те, що жінка у війську – це виняток, а не норма.
Олена вважає, щоб залучати більше жінок до різних сфер, необхідно створювати умови, в яких вони б могли поєднувати материнство з карʼєрою. Як приклад – часи карантину, коли багато структур перейшли на дистанційний або змішаний режим роботи.
Жінки в цивільній обороні і секторі безпеки
"Бажання бути потрібною людям, допомагати їм у найважчих життєвих ситуаціях стали вирішальними у виборі професії", – Марина Дрозд, рятувальниця, начальниця сектору безпілотних систем та робототехніки ОКЦ ГУ ДСНС у Чернігівській області
З дитинства Марина була активною та відвідувала багато спортивних секцій. Коли обирала майбутню професію, в пріоритеті були три заклади вищої освіти – військовий, пожежний та медичний, хоча ніхто з родичів та знайомих не працювали в цих сферах.
"Бажання бути потрібною людям, допомагати їм у найважчих життєвих ситуаціях, стали вирішальними у моєму виборі майбутньої професії", – розповідає жінка.
Траплялося, що люди ставилися до Марини скептично під час виконання роботи. Мовляв, вона ж дівчина, маленька, як вона зможе допомогти? Але після того, як її команда швидко й професійно виконувала поставлене завдання, ні в кого не залишалося питань.
Про жінок і "чоловічі" професії
"За документами та на словах жінки можуть займати будь-яку посаду, але насправді це не так. Є керівники, які досі проти призначення жінок на "чоловічі" посади", – розповідає Марина.
Коли її призначили на посаду начальниці рятувального відділення, чоловіки у частині теж думали, що вона нічого не робитиме. Але коли побачили, що вона працює на рівні, все змінилося.
"Усе залежить від конкретної людини. Є і хлопці такі, що ні психологічно, ні фізично не готові займати подібні посади. Я вважаю, що якщо людина хоче, може та відповідає всім кваліфікаційним вимогам, то неважливо, дівчина це чи хлопець. Все вийде", – впевнена жінка.
Для тих, хто хоче, але сумнівається, чи варто спробувати себе у "нестереотипній" діяльності, Марина радить:
"Жінкам та дівчатам дійсно важче працювати у цих сферах, зокрема через упередження. Та якщо ви дійсно цього хочете та можете, то не треба вагатися, треба робити. Головне – не зупинятися у своїх прагненнях та впевнено йди до своєї мети".
Місцеве самоврядування і державне управління
"Моє депутатство – це можливість реалізації прогресивних ідей у рідній громаді", – Світлана Мораитес, депутатка Таїровської територіальної громади та засновниця БФ "Волонтери Таїрова"
Світлана народилася та живе в селищі Таїрове, що розташоване в передмісті Одеси. Тут і займається місцевим самоврядуванням.
"Це той випадок, про який говорять: "Там, де народилася – там і згодилася!". Я по-справжньому обожнюю свій рідний край, залишаючись при цьому небайдужою до людей, і люди також з теплотою ставляться до мене", – розповідає Світлана Мораитес.
Для жінки головним поштовхом до початку роботи стало бажання творити позитивні зміни у своєму рідному краю. А ще – довіра людей.
У грудні 2017 року жінка представила інтереси мешканців рідного селища в ролі депутатки у новоствореній Таїровській об’єднаній селищній територіальній громаді.
Про ставлення до жінок у владі
"Стереотипи ще є, але вони не такі явні, як раніше. Думаю, збільшення квот у виборчих списках зіграло велику роль, жінок стало більше. Крім цього, в статутах партій передбачені гендерні норми, за якими можна розглядати карʼєрний зріст та нові можливості для жінок", – розповідає Світлана Мораитес.
Світлана – також співзасновниця Благодійного фонду "Волонтери Таїрова" і активна його учасниця.
"Волонтерство для мене – сенс життя, і я переконана, що творити добро не тільки легко, але й приємно", – додає жінка.
Фонд є неприбутковою організацією, основна діяльність – це допомога внутрішньо переміщеним людям, які опинилися в складних життєвих обставинах.
Попри війну, громада втілює в життя соціальні програми, матеріально та морально підтримує своїх жителів. Щоб продовжувати цю діяльність, громада шукає нові можливості. Зокрема, співпрацює з міжнародними організаціями.
Жінкам, які хочуть долучитися до управління, але не знають з чого почати, Світлана радить бути соціально активними та відповідальними.
Інклюзивна інформаційна політика та протидія дезінформації
"Найскладніше – це коли ти знаєш, що можеш отримати роботу, а ось потрапити на робоче місце – не можеш", – Уляна Пчолкіна, громадська діячка, професійна каратистка, телеведуча
20 років тому у 21-річному віці Уляна Пчолкіна потрапила в ДТП. Внаслідок аварії вона пошкодила спинний мозок і відтоді пересувається на кріслі колісному.
"Коли з підборів я пересіла у крісло колісне, не змогла отримати доступ ні до роботи, ні до послуг, ні, тим більше, до культури та дозвілля. На мене всюди чекали барʼєри. Власне, мій особистий досвід й став рушієм того, що я почала вивчати питання доступності та прав людей з інвалідністю", – розповідає Уляна Пчолкіна.
"Найскладніше – це коли ти знаєш, що можеш отримати роботу, а ось потрапити на робоче місце – не можеш. З гендерними стереотипами я теж зіштовхуюся. Через мій зовнішній вигляд та спосіб пересування, я дуже часто чую, яка я мила дівчинка. Зі мною неодноразово намагалися спілкуватися, як з маленькою та неосвіченою. Це не те щоб ображає, але обурює", – додає жінка.
Про стан інклюзивності в інфопросторі
Уляна Пчолкіна виділяє такі проблеми у контексті інклюзивності:
▪️ недостатній рівень освіченості людей щодо питань різних груп населення;
▪️ кліше, упередження, стереотипи та фокусування на представленні певної групи, а не на особистості героїв та героїнь матеріалів.
"Я не бачу у закладах вищої освіти та школах обовʼязкових програм щодо питань безбарʼєрності та пояснень, навіщо це потрібно суспільству. Подекуди це приватні ініціативи. Ми маємо вчити про права людей та окремих категорій, маємо давати розуміння, що безбарʼєрність стосується кожн_ого, адже це шість напрямків, які зачіпають життєдіяльність кожної людини", – каже Уляна Пчолкіна.
Волонтерський рух і громадський сектор у стратегії всеохопної оборони
"Я – не "маленька людина", а громадянка своєї держави, яка може і мусить бути опорою для тих, хто нищить ворогів", – Катерина Галушка, парамедикиня, ветеранка, волонтерка
У 2019 році під час навчання в університеті Катерина Галушка приєдналася до добровольчого батальйону "Госпітальєри". Зараз, після майже чотирьох років служби, ветеранка працює у благодійному фонді "Повернись живим".
"Під час навчання в університеті я почала активно спілкуватися з молоддю з-поміж активістів та волонтерів. Завдяки ним познайомилась з дівчиною, яка відвела мене до військового шпиталю в Києві, де я почала багато спілкуватися з військовими. Ця ж дівчина, Іра, познайомила мене з представницею фонду "Повернись живим", для яких я написала один надважливий для себе матеріал про медикиню Маму Таню з "Айдару". Історії, сила та відвага цих людей щось в мені спершу надломили, але потім в них я почала шукати власний шлях", – розповідає Катерина.
Після тижневого вишколу у "Госпітальєрів" Катерина долучилася до батальйону.
"Зрозумівши важливість роботи медиків на фронті, залишилась. Шляху для мене назад уже не було", – каже ветеранка.
Про гендерні стереотипи
Катерина ділить стереотипи, з якими стикалася, на дві категорії:
1. Дискримінація з боку чоловіків.
"Було двічі на досвіді, коли командири не дозволили мені зайняти максимально близьку до лінії розмежування позицію, аби я в разі чого могла швидше потрапити до пораненого та надати йому допомогу. В першому випадку не дали через: "ти дівчина, будеш мені там пацанів відволікати і вони не будуть працювати". В другому: "ти дівчина, якщо загинеш – це всіх демотивує". Рішення приймалися без врахування моєї думки", – розповідає Катерина.
А ще одного разу був "жартівливий" момент, коли хлопець вирішив показати Катерині свій набір презервативів.
"Відчуття після цього були такі, ніби я вивалялась у бруді", – пригадує ветеранка.
2. Чимало стереотипів щодо жінок у війську породжують або толерують самі жінки.
"Дехто відкрито відмовляється виконувати певну роботу через те, що "ну я ж жінка". З цим треба працювати і роз’яснювати, чому така поведінка загрозлива для роботи інших жінок", – додає Катерина.
Зараз Катерина працює у фонді "Повернись живим". Вона вважає, що в Україні вдалося змінити ставлення до волонтерства і до жінок-волонтерок, зокрема.
"Ця увага і про вдячність, і про контроль за коштами, і про пошуки мотивації для себе почати активно допомагати війську. Після того, як чимало знайомих волонтерок отримали подяки від різних підрозділів, від держави, я думаю, що роль жінки у волонтерстві дуже цінується. Мені здається, що переважна більшість жінок у волонтерстві – це дружини, кохані, сестри, подруги тих, хто захищає нас. А отже вони точно цінні хоча б для тих, для кого вони волонтерять", – зауважує жінка.
На думку Катерини, з боку отримувачів (тобто війська та держави) внесок жінок-волонтерок у всеохопну оборону цінується достатньо. Існують відзнаки, дні подяки та системи вручення нагород.
Але є кілька моментів, які, на її думку, варто змінити:
- цінувати себе та свій внесок треба навчитися жінкам-волонтеркам, бо часто вони мають "синдромом самозванця";
- цінувати волонтерок має навчитися суспільство: хоча б раз на тиждень написати якійсь волонтерці "дякую" у соцмережах;
- внесок жінок не має нівелюватися роздачею подяк та відзнак публічним особам чи чиїмось родичкам, які одноразово "засвітилися", але їм вигідно подякувати. Це знижує мотивацію тих, хто справді гарує.
Найбільша проблема – це той факт, що кожного року стає все важче закривати збори, каже Катерина. Водночас розвивати волонтерські проєкти можливо навіть в умовах браку фінансування. Адже волонтерство – це не лише про ту складову, де потрібні гроші.
"Волонтерство – це про участь у добровольчих формуваннях, яких наразі чимало. Це про час та внутрішню готовність вчитися й розвиватися. Це прекрасна місія – рятувати життя. Волонтерство – це про використання соціальних мереж, аби поширювати правду та інформацію про нашу країну. Стратегічні комунікації на зовнішні аудиторії зараз як ніколи важливі", – зауважує ветеранка.
Якби складно не було, Катерині допомагає продовжувати працювати розуміння, що від її внеску щодня залежать життя захисників та захисниць.
"Усвідомлюю, що я – не "маленька людина", а громадянка своєї держави, яка може і мусить бути надійною опорою та підсиленням для тих, хто в цій опорі шукає сили й засобів для знищення наших ворогів", – підсумовує Катерина.
Зміни в економіці, сфері праці та зайнятості під час війни
"Я знала, що прання для військових – це проблема, для мене було важливо створити зручний та корисний сервіс", – Валерія Глущенко, власниця першої сучасної публічної пральні в Запоріжжі
Валерія Глущенко – мама, дружина військового та власниця публічної пральні в Запоріжжі.
До створення пральні Валерія працювала менеджеркою з якості німецького виробництва зубних імплантів. Проте жінка прагнула реалізуватися у власній справі.
"Я точно знала, що прання для військових – це проблема: немає часу, сил, умов. Чисті та акуратно складені речі – це те, що може нагадати домашній затишок та турботу. До того ж в усіх нас є важкі ковдри, обʼємні пуховики, у військових – спальники, які просто не влазять у пралку. Тому і виникла ідея створити заклад", – розповідає Валерія.
Представивши свій бізнес-план у державній програмі "Грант для ветеранів та членів їхніх сімей", Валерія отримала пів мільйона гривень. Ця сума покривала частину витрат на реалізацію проєкту, проте жінка довго сумнівалася, чи братися за це, адже була на сьомому місяці вагітності.
"Варто розуміти, що разом з можливістю йдуть і зобовʼязання, тому треба бути готовою до відповідальності і уважно вивчати умови надання коштів", – зауважує жінка.
Про роботу пральні
Серед речей, які можна занести у пральню – одяг, спальники, пуховики, ковдри. Чисті та сухі речі можна отримати вже через 4 години.
Щоб скористатися послугами, речі можна занести особисто, передати таксі або поштою. Більшість клієнтів – військові. Для них діють спеціальні ціни.
"Кожен охочий може "підвісити" (тобто оплатити) прання військового одягу або спальнику. Націнки на комплекс для військових немає. Ми не заробляємо на таких замовленнях. Кошти йдуть на покриття собівартості послуг: зарплати, оренда, комуналка та інше", – розповідає Валерія.
Вже з перших днів народження дитини Валерія продовжила працювати, зараз малюку вже 9 місяців.
"В мене грудна дитина, тому працюю дистанційно. "На місці" адміністраторки Анастасія та Діана – відповідальні, уважні, привітні. Я можу їм довіряти. Ми постійно працюємо над покращенням сервісу і часто радимося. Це важливо, бо допомагає розглядати ситуації під різними кутами, знаходити неочікувані рішення", – додає жінка.
Доглядова праця під час оборони
"У державних госпіталях немає інституту турботи та належного ставлення до кожного, хто там лікується", – Ісабель Меркулова, волонтерка "Понеділкового госпіталю", акторка Львівського театру Лесі Українки
Ісабель працює акторкою львівського театру Лесі Українки. У вільний час створює прикраси з намистин та каміння.
Коли почалась повномасштабна війна, театр, в якому працює Ісабель, почав формувати ініціативні групи. Люди збирались і робили коктейлі Молотова, готували їжу, яку потім відвозили на вокзал в шелтер. Поміж всіх ініціатив з'явився "Понеділковий госпіталь".
"Група людей почала їздити в госпіталь, а саме в кістково-гнійне відділення. Там перебувають бійці, які втратили кінцівки. На той момент це були одні з найважчих поранених. "Понеділковим" госпіталь став через те, що понеділок – це офіційний вихідний в театрі", – розповідає Ісабель.
Спочатку в групу "Понеділкового госпіталю" входили актори та акторки, працівни_ці театру. На третій рік волонтерства команда змінилась, але основна частина залишилася сталою – це люди з театру.
Також долучились інші охочі. У складі команди – дівчата та один хлопець.
Щопонеділка волонтери збираються біля театру. Вони закуповують сезонні фрукти, соки та їдуть всією командою в госпіталь.
"Основна наш мета – це спілкування з військовими. Також ми закриваємо запити, які стосуються адаптивного одягу, взуття, засобів гігієни, речей медичного призначення", – розповідає Ісабель.
Про проблеми системи
"Я не пам'ятаю свого першого візиту, але найбільше мене вразив запах у гнійно-кістковому відділенні. І не тільки тому, що там запах хворого тіла і ліків, а тому що це – один з найстрашніших поверхів цієї будівлі, там немає ремонту, смердить каналізацією. Мені було дуже прикро, що наші бійці досі мають лікуватись в таких умовах", – пригадує жінка.
За словами Ісабель, зараз у цьому госпіталі вже почали робити ремонт, проте деякі поверхи залишаються в поганому стані.
Ісабель особисто знайома з темою доглядової праці. Вона – старша дитина в родині, тому "нянчила" менших. Також доглядала разом з сестрою і братом онкохвору маму.
"Доглядова праця в Україні є недооціненою та недостатньо видимою для суспільства. Навіть якщо подумати про материнство, то жінка випадає з соціального життя після пологів. Після довгих перерв повертатися в соціальне життя важко, але про це мало говорять. Те саме стосується і догляду за тяжкохворими родичами. Держава і суспільство мають зважати на такі обставини і якомога більше допомагати доглядальницям", – зауважує жінка.
Переважно за бійцями, які мають складні поранення, доглядають родичі. При цьому в лікарнях не передбачено місця, де вони могли б спати. Якщо в палаті є вільне ліжко, то можна там ночувати, якщо ж немає – йдуть в іншу палату або шукають ліжко в коридорі.
"Належних умов немає. Напевно, про це навіть не думають, бо це вибір родичів – хочете залишайтесь та доглядайте. Якщо ні – то з бійцями будуть медсестри. Там вони завжди присутні, але медсестри виконують лише певну функцію. Тобто сидіти поруч з цією людиною не будуть. В державних госпіталях немає інституту турботи та належного ставлення до кожного, хто там лікується", – додає Ісабель.
Коли доглядова праця не має належного фінансування та умов, то всі виснажуються робити те, що не є добре оціненим та оплачуваним.
"Військові багато разів питали нас, скільки ми ще будемо їх відвідувати. На що ми їм відповіли: "Скільки ще треба, стільки і будемо ходити!" Звичайно ми б хотіли, щоб якнайшвидше така потреба зникла", – каже жінка.
Цей текст написано у межах проекту "Гендерний підхід в контексті всеохопної оборони", який реалізує експертний ресурс "Гендер в деталях" за фінансової підтримки Шведського інституту, у партнерстві з Swedish International Liberal Centre (SILC). Наприкінці 2025 року будуть опубліковані 7 аналітичних звітів з рекомендаціями щодо всеохопної оборони в 7 ключових сферах (економіка, армія, цивільна оборона і секстор безпеки, доглядова праця, державне управління, інформаційна політика, волонтерський рух).
Ірина Дєдушева, гендерна експертка, керівниця медіанапрямку експертного ресурсу "Гендер в деталях", Оксана Помісячна, копірайтерка, СММниця, волонтерка "Гендер в деталях"