"Жити назустріч". Як підтримка близьких змінює долю ветеранів та дає наснагу для нових звершень

У Канаді з тріумфом для української збірної завершилися Invictus Games Vancouver Whistler 2025 (Ігри Нескорених) – міжнародний захід з адаптивних видів спорту для військовослужбовців та ветеранів війни, які були травмовані або поранені в зоні бойових дій.

В Іграх Нескорених-2025 взяли участь понад п'ятсот учасників з 25 країн, Україну цьогоріч представляли 35 учасників. Додому вони повернулися з досвідом, який змінює життя: подоланням власних меж, повагою, вдячністю, оваціями від 40 тисяч глядачів, знайомствами з першими особами держави, мотивацією та внутрішніми трансформаціями.

Свій успіх вони розділили з найріднішими: на змаганнях збірну супроводжувала група підтримки з 70 осіб – кохані, діти, рідні, друзі, побратими та, звісно, тренери.

Підтримка вкрай важлива для відновлення ветеранів і ветеранок та їх повернення до цивільного життя. Саме тому ПУМБ створив платформу "Жити назустріч", її місія – якісно інтегрувати ветеранів у трудові відносини, підприємництво, фінансові процеси й суспільство загалом.

Крім того, ПУМБ став титульним партнером підготовки і участі української команди в Invictus Games Vancouver Whistler 2025.

Сьогодні світ захоплюється силою духу та прагненням українців до перемоги, а ініціатива платформи – розповісти історії учасників Invictus Games та тих, хто живе їм назустріч.

Анатолій Бирко

Ветеран, учасник збірної (веслування на тренажері, регбі на кріслі колісному, баскетбол на кріслах колісних та бігові лижі), на Іграх Нескорених-2025 у Ванкувері здобув "золото" в лижних перегонах (клас INO4) та "срібло" у веслуванні на тренажерах.

Хмельничанин Анатолій Бирко – військовослужбовець з 2008 року, одружений, має доньку-школярку. Згадує: коли прийшов на контракт, не міг жодного разу підтягнутися, але поставив мету і турнік підкорився.

Завдяки власній наполегливості в 2011 році став сержантом, а в 2013-му опинився на Майдані, лише по той бік барикад. І хоча військовим говорили, що вони захищають Україну та українців, Анатолій розумів: правда – за мітингувальниками.

Він заявив командиру: якщо військові – проти народу, отже, проти України. За непокору з Києва Анатолія відправили до Хмельницького, а згодом він уже прямував до Луганська, де ніс службу та охороняв луганське обласне управління поліції, Потім були Донецький аеропорт, Бахмутська траса, 32-й блокпост, який знаходився між селом Смілим та селом Хорошим.

Невдовзі вступив в Академію Національної гвардії й отримав офіцерське звання лейтенант, в 2017-му потрапив в окремий загін спеціального призначення "Омега".

Під час повномасштабного вторгнення, коли підрозділ перебував під Роботиним, в укриття влучила міна, хлопці опинилися під завалами. Анатолій отримав струс мозку, контузію та був евакуйований.

Зізнається: після контузії почувався дуже погано як морально, так і фізично. І коли пройшов відбір до Ігор Нескорених, налаштуватися на постійні тренування було складно. Допомогли природна впертість та дисциплінованість, а ще – підтримка тренера Вадима Машталера. Бо коли дружина просить перепочити, він, навпаки, стимулює рухатися вперед.

"Жити назустріч" – основа чоловічої дружби. Вадим постійно допомагав Анатолію під час бойових завдань, одного разу тренер дістав шість ношей для евакуації поранених, хоча військовий просив знайти бодай один екземпляр. Ніколи не відмовляв в будь-якому проханні про допомогу. У мирному житті вони разом п'ють каву, розмовляють про важливе, разом відпочивають.

Алла Сенченко

Ветеранка, учасниця збірної Ігор Нескорених-2025 (керлінг на кріслах колісних, сноуборд, скелетон, веслування 1 хвилина і 4 хвилини).

Лучанка Алла Сенченко у війську з 2018 року. Служба давалася нелегко, адже супроводжувалася особистими втратами: жінка пережила розлучення з чоловіком, смерть мами. Пішла в запас, але в перші дні повномасштабного вторгнення повернулася до ЗСУ, служила у стрілецькому батальйоні.

Під час бойового завдання на Донеччині у травні 2022-го Аллу та двох її побратимів захопили росіяни. Понад вісім довгих місяців Алла провела в полоні – на жаль, її побратимів рашисти розстріляли відразу.

Зізнається: після звільнення була дуже вразливою, адже в неволі світогляд кардинально змінюється.

До того ж замкнена в чотирьох стінах, людина втрачає навіть елементарні побутові навички, тому після обміну жінка одразу поїхала на батьківщину – в Луцьк.

Вдома ветеранка знайшла в собі сили залікувати душевні й фізичні рани, здолати страхи та знову почуватися щасливою. Особливу роль у поверненні до цивільного життя відіграв спорт.

"Моє життя після полону – як катання серфера, то ідеш під воду то ловиш хвилю", – зізнається Алла.

Під час реабілітації вона опанувала стрільбу з лука, але розуміла, що здатна на більше. Так виникла ідея випробувати сили на Іграх Нескорених – впевненості додали товариші по команді зі стрільби.

"Я – авантюристка й адреналінозалежна, ризикую заради того, щоб відчути щось невідоме. Саме тому на Іграх Нескорених пробую вейкборд, сноуборд. В останній момент обрала скелетон, бо це щось нове", – пояснює жінка.

Для Алли на шляху її відновлення після полону найбільшою підтримкою стали друзі: "Ти був дірявий, а коли є споріднені люди поруч, дірки латаються і ти з часом стаєш цілісним".

На змаганнях у Ванкувері її підтримували Оля Шаповалова, яка також пройшла полон, та Максим Гулій, теж ветеран.

"Максим - учасник відбору і кемпу перед відбором, там ми познайомилися. Він не пройшов у збірну, тому я вирішила взяти його як побратима", – розповідає учасниця Ігор.

І результат не забарився: натхненний виступ Алли на сноуборді неабияк вразив побратимів та посестер по збірній.

"Дружба – це взаємодія, яка підтримує тебе у важку хвилину і в радісні моменти, ти ділишся та примножуєш. Це – опора", – констатує ветеранка.

Сергій Гордієвич

Ветеран, учасник Ігор Нескорених (веслування на тренажері, гірські лижі), на Іграх Нескорених-2025 у Ванкувері здобув золоту медаль у гірськолижному спорті (клас – IAS1 - Sit Ski).

Учитель фізкультури за фахом, Сергій все життя займався спортом. Любив працювати руками: будувати, шпаклювати, класти плитку, тому після народження доньки звільнився з коледжу і поїхав за кордон – робити ремонти.

Повномасштабне вторгнення РФ стало для чоловіка повною несподіванкою, але він без вагань приєднався до війська. Стверджує, що армійська буденність була для нього природним середовищем. Холодний бункер або ночівля просто неба, риття окопів чи штурм – він завжди почувався у своїй тарілці.

Поранення Сергій отримав у травні 2022 року під час наступу батальйону на Харківщині. Тоді лікар-реабілітолог сказав, що фізична активність буде для нього тортурами, і про улюблені справи доведеться забути.

Спочатку чоловік повірив, його охопила апатія.

"Я розумів, що нічим не можу займатися, хіба що лежачи піднімати гантельку. Людина в такому положенні взагалі нічого не може, тільки повертати голову, їсти, спілкуватися. На спорті я майже поставив хрест", – згадує ветеран.

Надія з’явилася разом із дзвінком колишнього колеги – той питав, чи не хоче Сергій повернутися в коледж тренером з шахів. Він погодився, а коли долучився до Invictus Games, з подивом дізнався, що на колісному кріслі можна навіть грати в баскетбол.

Так розпочався непростий шлях повернення до звичного життя, на якому ветерана всебічно підтримують дружина та донька.

Сергій зізнається: без дружини не став би тим, ким є зараз. Вона навчила говорити і не витрачати сили на справи, не варті уваги.

Але найбільшою мотивацією для нього стала донька.

"Вона мене завжди підтримує, говорить: "Татусечко, давай я тобі допоможу", або "Тато, давай мамі щось купимо". Ми з нею банда", – ділиться волинянин.

Натхненний родиною, він повернувся працювати до коледжу, вчиться на психолога і мріє про власний бізнес. Як і раніше, займається ремонтними роботами, лише тепер у родинній оселі.

Став учасником Ігор Нескорених і переміг, хоча не думав, що людина з інвалідністю може займатися спортом, і зупинятись не збирається.

"Я знаю точно, що ходитиму, бо мені треба танцювати з донькою на випускному і повести її до вінця", – таким бачить своє майбутнє ветеран.