Син і брат "знайшлися" завдяки відео на YouTube. Як РФ ховає від світу полонених азовців
"В камеру завезли двох азовців: одному 27 років, іншому – 23. Закатовані й змучені. Спини розполосані нагайками, на тілі – сліди від електрошокерів. Зараз їм обрали запобіжний захід, ведеться слідство".
Такі новини нещодавно почули рідні азовців Дмитра Самченка й Олександра Дахненка з етеру російської правозахисниці на YouTube.
Завдяки цьому інтерв’ю сім’ї бійців на третій рік полону вперше дізналися про їхню долю. Тобто про катування і "слідство" за вигаданими звинуваченнями.
27-річний Дмитро Самченко та 23-річний Олександр Дахненко – захисники Маріуполя, які вийшли з меткомбінату "Азовсталь" у травні 2022 року. Відтоді їхній звʼязок зі світом фактично обірвався.
Олександра та Дмитра не бачили навіть на російських пропагандистських відео. Лише нещодавно стало відомо, що окупанти перевезли їх із СІЗО №2 Таганрога до СІЗО №1 Ростова-на-Дону.
За словами російської правозахисниці, під тортурами азовців змусили дати показання про "вбивство цивільних", а отже на них чекає судилище.
Мама Олександра Ольга і сестра Дмитра Юлія познайомились на зустрічі у Координаційному штабі й відтоді разом намагаються врятувати своїх рідних з російських катівень. Жінки ніколи не давали інтерв’ю про хлопців, та коли дізналися про сфабриковане слідство – не змогли продовжувати "інформаційну тишу".
Нині Ольга Дахненко та Юлія Самченко звертаються до міжнародної спільноти з двома проханнями: терміново отримати інформацію про стан здоровʼя Олександра і Дмитра, а також включити їх до наступного обміну.
Жінки розповіли свою історію "Українській правді. Життя".
Дмитро Самченко, 27 років
Дмитро Самченко з позивним "Моноліт" – молодший сержант "Азову". Разом зі старшою сестрою Юлею він виріс у Бородянці, що в Бучанському районі на Київщині.
Спочатку військкомат відправив 18-річного хлопця додому через вроджену ваду серця, тому він обрав шлях добровольця "Азову", а паралельно вивчав правознавство в університеті.
У лютому 2022 року Дмитро став на захист Маріуполя. Його рідна Бородянка швидко потрапила в окупацію, але сімʼя бійця встигла евакуюватися за кілька днів до того, як по вулицях почали розʼїжджати ворожі танки, а їхній будинок понівечили й розграбували росіяни.
Юлія каже, що на початку повномасштабної війни більше переживала за брата, ніж за себе – вони з дитинства були близькі.
"У нас з Дімою 10 років різниці. Так вийшло, що мама довірила його мені з дитинства. Я його гляділа, водила в садочок, вкладала спати, годувала. Знаєте, я була йому як друга мама, тому що батьки постійно заробляли гроші, щоб нас поставити на ноги", – розповідає Юлія.
Під час оборони Маріуполя контакт з Дмитром був рідко. Сімʼя знає тільки те, що у березні 2022 року Дмитро отримав поранення, і відтоді перебував на "Азовсталі".
"У нього не було часу з нами довго розмовляти, він просто інколи відповідав, що живий. У березні він отримав поранення, і з того часу перебував у шпиталі в бункері", – розповідає Юлія.
17 травня Юлія востаннє отримала від Дмитра повідомлення, але там не було ні слова про полон – брат лише надіслав кілька своїх фото. Наступного дня жінка побачила брата на одному з найвідоміших кадрів, як бійці виходять з території "Азовсталі".
Юлія вірила, що у "почесному полоні" під гарантіями міжнародних організацій із захисниками "Азовсталі" все буде добре. Знущань, які чекатимуть на бійців, сестра "Моноліта" навіть не могла уявити.
"У 20-х числах червня зі мною звʼязалися люди, які назвалися представниками Міжнародного Комітету Червоного Хреста, та сказали, що бачили мого брата і він передав нам, що живий.
Після цього, скільки б я не зверталася, інформації про брата не було. Вони казали: "Як тільки у нас буде доступ, ми з вами зв'яжемося". Ось уже третій рік пішов, а зі мною так ніхто і не зв'язувався", – каже Юлія.
Тільки у грудні 2022 року з полону повернувся військовий, який сидів з Дмитром в одній камері. Він розповів Юлії, що після обміну командирів Дмитра перевели до СІЗО №2 у Таганрозі.
Після обміну 6 травня 2023 року звільнені азовці повідомили Юлії, що чули позивний "Моноліта" у Таганрозі, але про його стан здоров’я нічого не відомо.
Наступного разу жінка почула звістку про свого брата аж у серпні 2024 року. Це була інформація від російської правозахисниці Ольги Романової про тортури струмом, вибите "зізнання" і Ростовське СІЗО №1.
"В камеру завезли двох азовців. Одному 27 років (1997 р.н.), іншому – 23 (2000 р.н.). Закатовані й змучені (...) Їх перевели з СІЗО №2 Таганрога. Більшість обміняли, а їх ні – заморозили. У стані "інкомунікадо" перебувають 2,5 року з моменту виходу з "Азовсталі".
Зараз їм обрали запобіжний захід, ведеться слідство. Під тортурами дали показання про "вбивство цивільних". У СІЗО №1 сліди катувань не зафіксовані – лікарі відмовились. Слідчий лейтенант УФСБ по Ростовській області особисто бере участь в тортурах електричним струмом, "мавпа, яка крутиться" та інших", – сказала Ольга Романова, а потім назвала імена Дмитра й Олександра.
"Знайомі скинули мені це відео і сказали, що на сьомій хвилині говорять про мого брата. Спочатку був шок, злість, сльози. Я просто кричала і плакала. Перші три-чотири дні в мене сльози не висихали на очах.
Наступного дня ми поїхали до Координаційного штабу, все зафіксували. Ми звернулися до СБУ, МКЧХ, написали листи всім послам, усім державним органам. Зараз я вже відходжу потихеньку, тому що розумію, що сльози не допоможуть. Треба далі боротися і витягувати його", – каже Юлія.
Юлія скооперувалася з мамою Олександра Дахненка Ольгою. Жінки не втрачають надії врятувати своїх рідних до того, як РФ винесе їм фейковий вирок, адже за вигадані воєнні злочини полоненим "присуджують" від 24-25 років увʼязнення до довічного терміну.
Крім того, рідні бояться, що обміняти незаконно засуджених буде складно, бо росіяни вважають їх "злочинцями", а не військовополоненими.
"Я щодня чекаю на обмін. Уявляю, як Діма подзвонить, я почую його голос, і з його згоди відразу поїду до нього з батьками. Хай це буде серед ночі, коли завгодно, я завжди "на валізах".
Якби я могла з ним звʼязатися, я б подякувала йому за захист, за його силу, і передала, що ми його дуже сильно любимо. Ми чекаємо і все робимо для того, щоб полонені повернулися додому", – каже Юлія.
Жінка намагається бути сильною, адже такими були "Моноліт" і його побратими – її взірець у житті.
Щоб морально не зламатися, вона згадує братове почуття гумору й силу, які зберігалися навіть у найважчі часи.
"Діма сміливий, цілеспрямований, вірний друг. Якщо поставив ціль – завжди йде до неї. Небагатослівний, але гуморист. Він навіть народився першого квітня, і вмів так гарно пародіювати, що у нас були сльози на очах від сміху, – згадує Юлія. – Я постійно прошу Бога, щоб у Діми була віра, міць, здоровʼя, аби витримати це все. А мене тримає думка про те, що він повернеться".
Олександр Дахненко, 23 роки
Олександр Дахненко – киянин, який долучився до полку "Азов" наприкінці 2021-го, коли йому самому був 21 рік.
Він захоплювався технікою та обожнював мотоцикли, цікавився історією та закінчив історичний факультет Державного університету імені Михайла Драгоманова. У студентські роки їздив на розкопки, та замість карʼєри археолога обрав військову службу. Вирішив долучитися до "Азову", бо мав там знайомих.
Олександр поїхав у Маріуполь буквально за 2-3 місяці до початку великої війни. Тепер він перебуває у полоні значно довше, ніж служив.
"Саша тільки приїхав на базу в Урзуфі. Раніше він ніколи не бував у тих краях, ми там не відпочивали. За такий короткий термін служби він навіть не встиг познайомитися з усіма побратимами. Знав тільки невеличку групу людей, які були поруч.
Це потім стало проблемою. Я довго не могла знайти свою дитину, і мені не могли про нього розповісти, бо його мало хто знав", – каже Ольга.
У Маріуполі Олександр рідко виходив на зв'язок. Сім’я могла лише бачити у новинах, як росіяни обстрілюють Маріуполь фосфорними боєприпасами та скидають пʼятитонні бомби на "Азовсталь".
"Бувало, заглянеш в телефон, побачиш, що була нещодавня активність, і вже твоє материнське серце трошки перестає хвилюватися, бо ти розумієш, що він живий. А якщо дитина поставить якийсь плюсик, то ти взагалі щаслива мама.
Дуже рідко він телефонував і казав "Мам, ми тримаємось". Так було на мій день народження 28 лютого. Я не знаю, як йому вдалося знайти той зв'язок, але він мене привітав. Ми говорили буквально секунд тридцять, але це був, мабуть, найкращий подарунок на день народження у моєму житті", – згадує жінка.
Одного разу Олександр зателефонував мамі та намагався підготувати до найгіршого сценарію. Він казав, що "це може бути кінець", але Ольга переконала сина, що він обов’язково повернеться живий.
Олександру дійсно пощастило вижити під час оборони Маріуполя. У 20-х числах травня він вийшов з "Азовсталі" за наказом і попередив про це маму. Потім була колонія в Оленівці, невеличкі повідомлення з невідомих номерів, звістка про теракт у "бараку 200", а потім полегшення, бо Олександра там не було.
"У червні мені з невідомого номера приходили невеличкі СМС: "Жив, цел". Я розуміла, що це не він пише, а можливо хтось із побратимів дає звістку.
Теракт в Оленівці – це взагалі було щось страшне. Мені пощастило, що я спочатку про це не знала, а потім мені передзвонили люди й одразу сказали: "Олю, ти не хвилюйся, його в списку немає". Це був просто жах. Я молилася, бо нічого більше не могла зробити", – згадує Ольга.
Протягом 2,5 років Ольга жодного разу не бачила фото чи відео з Олександром на російських каналах. Направду, вона і не була готова шукати пропагандистські відео з фейковими інтерв’ю і знущаннями з полонених.
"Я вірила, що Бог мою дитину береже, і дуже довго намагалася зберігати спокій, бо я розуміла, що наші структури займаються полоненими. Потім я зрозуміла, чому так довго не було інформації. Після Оленівки рашисти завезли наших хлопців у Таганрог, а там настільки закрита тюрма, що витоку інформації з неї немає.
8 серпня у нашій батьківській групі виклали інтерв'ю Ольги Романової, яка була визнана "іноагентом" в Росії і зараз проживає у Берліні. Я зразу відчула, що вона говорить про мого Сашу, ще до того, як вона назвала прізвище. Мій хлопчик знайшовся", – розповідає мама азовця.
Вперше за майже три роки Ольга Дахненко дізналася, що її син живий. Але почувши, у якому він стані, Ольга відчула жах.
"Це не просто порушення Женевських конвенцій – це порушення усіх людських законів. Так знущатися з людей, вибивати з них зізнання в тому, чого вони не робили і робити не могли…
Багатьох хлопців вже етапували на другий кінець світу в страшні тюрми. Тому ми з Юлею зараз хочемо зробити все, щоб це зупинити. Я маю врятувати з полону мого хлопчика. Але водночас я хочу допомогти мамам інших полонених захисників, тому треба робити розголос. Ці хлопці – наше золоте покоління. Вони першими кинулися захищати Україну, тому треба їх витягувати", – каже жінка.
Ольга зізнається: дуже хотіла б передати сину, що він молодець. Вона відчуває, що він тримається, і це дає їй сил. Також жінка знаходить підтримку серед інших родичів полонених – мам, дружин, сестер і наречених захисників Маріуполя.
"У нашій спільноті ми всі схожі у своєму горі, підтримуємо одна одну і боремося разом. Може, якби до наших хлопців ставились так, як Україна до російських полонених, ми б чекали кінця війни. Але коли ми бачимо, що хлопці, підтверджені Червоним Хрестом, повертаються додому в чорних пакетах, то розуміємо, що треба стукати, битися, виривати своїх дітей.
Ми просимо міжнародну спільноту перестати бути "стурбованими і занепокоєними", а допомогти нам визволити наших захисників. Бо вони є тією стіною, яка загороджує цивілізований світ від нелюдів", – каже мама азовця.
Вся сім’я Олександра мріє про обмін, у якому нарешті буде його прізвище. Вдома на азовця чекають батьки, молодший брат і дві улюблені кішки.
"Я хочу, щоб син мені подзвонив і сказав: "Мам, я в Україні". Не знаю, як я відреагую: чи буду плакати, чи втрачу свідомість від радості, чи взагалі нічого не зможу сказати. Але головне, щоб цей дзвінок відбувся.
Напевно, я просто подумаю: "Господи, спасибі тобі, що ти мене почув і повернув мого хлопчика". Це буде найщасливіший день в моєму житті", – мріє Ольга.
Олена Барсукова, "Українська правда. Життя"