Кришування по-сахалінськи чи про цапа Федора – героя перебудови
До постійно туманного портового містечка Холмськ доля-крутійка занесла мене далеко не в найбезхмарніший період моєї сахалініади. Часи були смутні: замавзолейний цвинтарний паноптикум та кремлівський колумбарій інтенсивно поповнювався черговими генсеками та іншими персонажами анекдотів із політбюро та ЦК.
Наша ж славна установа із довгою, важковимовною і що найцінніше - позаяк знаходилась під негласною опікою іншої більш серйозної "контори" - абревіатурою, що абсолютно не розшифровувалась - ЮСТЦІСПіПЦ, а попросту Центр Цунамі, переживши свій пік "славетних справ" в період андропівщини, як раз потрапила під потужний коток прокурорських перевірок.
В епоху раннього Горбачова пресувати "конторських" ставало модним. Особливо в цьому устигало "государево око" в особі його найголовнішої генпрокурорської інстанції, на контроль якої якраз і потрапила так звана "справа Центру Цунамі", а всі його співробітники поділились на дві категорії.
Половина ловців цунамі, перебуваючи під підпискою про невиїзд, сиділа на валізах чи то в очікуванні більш конкретної посадки, чи то чекаючи моменту, вдало заклавши на черговому допиті свого колегу, податися на материк. Інша ж, менш керівна частина контори, перебувала в стані пошукової лихоманки нових місць застосування своїх талантів.
За службовим станом, як начальника Курильської експедиційної групи, мене мусили б віднести до громадян керівних і "тремтячих". Але із-за моєї постійної, суто географічної віддаленості від мозкового центру першої категорії бійців передового фронту радянської геофізики, а значить і малої обізнаності в їхніх оборудках, для прокурорських "вапняків" я особливого інтересу не являв.
На материк мені поки що теж не кортіло повертатися, а тому в числі інших побратимів по ЦЦ із другої категорії я шукав нову роботу.
Головна ж фішка крилась в тому, аби піти на нове місце переводом - в будь-якому іншому випадку втрачались усі зароблені так звані "північні" надбавки. А їх у мене на той час накопичилось шість курильських піврічних, і до повного комплекту залишалося добрати пару сахалінських річних.
Годящу вакансію начальника геологічної партії однієї із сахалінських експедицій я таки надибав, але звільнялась вона лише через півроку.
От тоді за порадою і не без протекції мого майбутнього експедиційного керівництва, котре, певно, було вкрай вражено моєю репутацією помірно питущого, я і потрапив омріяним переводом скніти опальні часи в таку собі інспекційну установу, назва котрої стерлась із моєї пам'яті, а запис в трудовій канув в небуття заразом із самим цим талмудом трудових звитяг совків в одному із кооперативі періоду пізньої перебудови.
Коли сьогодні я чую від товаришів, котрі ностальгують за усіма принадами совка сентенцію про те, що глобальні корупційні процеси в Союзі розпочались лише в часи Горбачова, мене мимоволі пробиває на ги-ги. З кінця 70-тих і до самого розвалу СРСР я змінив не одну радустанову, і запевняю, в усіх них буяло те, що тоді звалось "розкраданням соціалістичної власності, хабарництвом та зловживанням службовим становищем", а сьогодні йменується одним ємним словом - корупція.
Причому під час чисельних мандрів безкраїми просторами Есересерії я, так би мовити дослідним шляхом, виявив одну закономірність: чим далі за Урал від кремлівської партійної та іншої совкової цитаделі влади розташовувався той чи інший регіон, тим безпардонним, витонченим і, висловлюючись сучасним сленгом, просунутим виглядало це явище.
 |
| Агітплакат часів СРСР |
Зрозуміло, що відносно безкарний дерибан серйозних бюджетних коштів міг здійснюватися лише під патронатом таких важковаговиків, як КДБ, Міноборони чи прокуратури. І зрозуміло з відома, таємного потурання і з причини шкурної, абсолютно антикомуністичної по своїй ідеологічній суті, зацікавленості партійних органів рівня не нижче обкомівського.
До речі, чисельні схеми і новації із освоювання бюджетних ресурсів із метою значного підвищення особистого добробуту товаришів відповідальних за це, пізніше були успішно адаптовані до умов дикого ринку країнами так званого пострадянського простору в часи їхньої стрімкої капіталізації. Але про них більш детально як-небудь іншим разом, а поки мова про корупційну дрібноту.
"Легковаговики", на кшталт тієї Інспекції, де мені довелось пережити опальні часи сахалінського буття, спеціалізувалися переважно на елементарному здирництві і, як правило, на пару чи то із прокуратурою, чи то із ментурою.
Взагалі-то в мене склалось стійке переконання, що такого штибу відомчі контролюючі утворення, часто-густо плодились витонченими міністерськими розумниками виключно із метою видобування до вже існуючого окладного та спецпайкового бутерброду із маслом додаткової порції ікри чи лососини.
Наша Інспекція - породження Мінрибгоспу - головно переймалась перевіркою стану та боєздатності усієї сутньої на Острові риболовецької флотилії до тотального забезпечення совкового народонаселення блюдами із "вівторково-четвергового" меню* системи громадського харчування.
Моя ж поява у Сахалінському відділенні Інспекції стала можливою не тільки завдяки протекції, а і по причині тимчасових кадрових втрат - одна із трудівниць інспекційної служби пішла в декретну відпустку.
Її напарниця Тамара, моторна кубанська молодиця років 30-ти, придивившись десь із тиждень до моєї персони, незабаром посвятила новоспеченого колегу у курс непростої і ризикової справи перевірок, а головне, доїння мінрибгоспівських флотських корівок. А курс справи полягав у наступному...
Офіційно за кожним із інспекторів закріплявся порт із усіма мінрибгоспівськими судами даної портової приписки, плюс плавзасоби усіх найближчих рибрадгоспів. Інспектори, керуючись товстезною міністерською інструкцією, напередодні кожної путини перевіряли риболовецькі судна на предмет їхньої технічно-виробничої відповідності цьому шедевру чиновного крутійства.
Головна ж інтрига полягала в тому, що без дозвільної візи представника Інспекції жодне із відомчих суден не могло розпочати здобування морепродуктів навіть з допомогою примітивних вудок чи краболовок.
 |
Акт готовності судна до рибальських жнив, в залежності від його класу, розмірів та спеціалізації, коштував кепу чи старпому від п'ятдесяти до двохсот дерев'яних радянських крб. Плюс традиційна "галявина". Але навіть найтренованіший інспектор міг витримати без шкоди для подальшого пересування максимум пару щедрих на спиртне капітанських застіль.
За день же досвідченому інспектору інколи доводилось "відпрацьовувати" до десятка сейнерів. Тому зазвичай замість "галявини" на додачу до конвертика із хрусткими купюрами і в обмін на візу під Актом передбачався і "доппаек".
Складався він із морепродуктів, дефіцитних навіть з огляду на острівне багатство: однієї-двох тушок копченої нерки чи семи, традиційної дволітровки ікри, двох-трьох баночок, швидше усього позаконвенційних** крабів чи менш дефіцитного криля, надзвичайно масної скиби горячекопченого палтуса, котрий спливав таким дурманно-спокусливим ароматом, що здатен був спровокувати на остограмлення навіть невиправного непитущого і, звичайно ж, декількох коньячно-горілчаних виробів.
А сама галявина була лише одна - підсумкова, її споряджав екіпаж останнього за рахунком плавзасобу, із усіх що інспектувалися. Про те, кому доручалась така честь балувати прощальними "разносолами" та "порошковим" коньячком суворих інспекторів їм повідомлялось із самого початку перевірки, на першому ж човні, що потрапляв під прискіпливе інспекторське око.
Усі ці і деякі інші нюанси майбутньої роботи Тамара повідала мені, поки ми тряслись у фургоні інспекційного УАЗика по вузькому міжсопочному шосейному серпантину із Южно-Сахалінська до нашої трудової вотчини - порту Холмськ.
Але у цієї синекури малась і низка менш приємних моментів, що стосувалися, в першу чергу, розподілу здобичі. Десь від третини до половини данини вважались "чесним заробітком" інспекторів - решта ж призначалась для здобрення місцевих прокурорських чи через інспекційне керівництво кудись "наверх".
Куди саме Тамара достеменно не знала, але гадала, що вистачало усім: і комусь із облпрокуратури, і міністерським, і обкомівським "кураторам".
Головна ж проблема майбутнього відрядження крилась в тому, що в Холмськ було призначено нового прокурора. От із ним, нам, а точніше більш досвідченішій Тамарі, і випадало утрясати усі делікатні питання, перш ніж розпочинати усі оборудки пов'язані зі збиранням риболовецької данини.
На нашу біду цей охоронець державних інтересів виявився не тільки із новонавернених, встигши оголосити себе палким поборником перебудови, прискорення та іншої горбачовської мішури, але й заприсягся на КК РРФСР у світлі нового кремлівського курсу геть викоренити у підвідомчих пенатах будь-яку корупційну заразу.
Тому, окрім введення мене в курс справи, увесь час від Южного до Холмська Тамару непокоїло ще одне питання: "Новий прокурор, він, що просто базікало чи, не дай Боже, дурень?".
Наш досвідчений водій, осетин Роман, певне, маючи на увазі будь-яке сутнє начальство, намагався із суто кавказькою безтурботністю заспокоїти інспекторку: мовляв, "все ани трэпачи". Але, пророк із нього виявився поганенький...
В Холмську ми перед усе підкотили до райцитаделі прокурорської влади. Там-то найгірші сподівання Тамари підтвердив такий собі сухенький зморшок невизначеного віку, котрого вона витягла, забігши на пару хвилин до прокуратури, до нас в УАЗик.
Прокурор виявився не просто дурнем, а дурнем активним - розповів нам відразу ж прокурорський зморшок із важковимовним по-батькові Сильвесторович. А потім, хильнувши запропоновану Тамарою склянку коньячку і зажувавши трьохзірковий молдавський шматочком нерки, гигикнув: "Я поки що не при справах. Тутечки би до пенсії дотягти, а то загуркотиш із вами на хвилях перебудови...".
Саме він і був тим, сполучним каналом, через котрий до попереднього начальства текла прокурорська частка. І саме через нього, якщо в цьому у Інспекції виникала потреба, організовувався тиск на норовистих кепів, у котрих несподівано виникало бажання жити за сумнозвісною інструкцією, а не за негласною домовленістю (чи, як сказали б сьогодні, "не за поняттями").
Звичайно ж, мав свій зиск і сам зморшок. Але в даний момент особливим ентузіазмом додаткового заробітку він не палав. Тим паче, що прокурор виявився самовпевненим і норовистим кретином.
Як з'ясувалось, цей слуга закону вже встиг здійснити комплексну перевірку усього портового господарства і для початку прикрив так звану "докерську десятину" - до 10% всіх товарів, що проходили через порт списувались на бій, усушку, утруску та інше зіпсуття під час вантажних робіт.
Портові вантажники, або як би їх сьогодні обізвали - "докерська мафія" - цією обставиною були не тільки надзвичайно засмічені, але, зі слів зморшка Сильвестровича, могли й застрайкувати. Для цього не вистачало мізерії - іскри та чийогось мінімального організаційного хисту.
Словничок для тих, хто призабув
*Для тих, хто призабув чи не застав совок, нагадаю: в ході стрімкого ривка до комуністичного раю м'ясні ресурси країни Рад настільки вичерпались, що керівництво СРСР було змушене урізноманітнювати меню будівників розвинутого соціалізму різними замінниками м'яса. Для чого в системі громадського харчування десь із середини 70-тих по вівторкам та четвергам були впроваджені так звані "рибні" дні.
**Десь на початку 80-х камчатський чи королівський краб був занесений до Червоної книги, у зв'язку із чим поміж трьома головними його видобувачами - США, СРСР та Японією - було укладено конвенцію про заборону промислового виловлювання цього ракоподібного.
Але тільки Штати, схоже, дотримувались цього обмеження. Союз практикував так званий обмежений вилов камчатського крабу у власних територіальних водах, а самураї безмежно браконьєрили переважно поблизу берегів Південних Курил та Малої Курильської гряди, острова котрих вони і тоді розглядали як незаконно окуповані СРСР, та й сьогодні вважають своїми.
Далі буде...
Усі фото агітаційних плакатів Радянського Союзу взято з сайту http://www.davno.ru/