Нікарагуа: "Увага, вхід через кухню"

"Нікарагуа? Це вулкани, революція і кокаїн, – казав мені осмалений на сонці Грегоріо з Гранади, що продавав воду в целофанових пакетах. – Але є й щось більше – це…". Він замовк, шукаючи потрібне англійське слово, але так і не знайшов.

Я привіз із собою цю загадку додому і досі намагаюся її розшифрувати. Перебрав уже десятки варіантів: самба, карнавал, патріотизм, запах опалих плодів манго, футбол, гостинність, ром, океан. Усі вони – правдиві, але часткові, ніщо з того не вивищується над усім іншим, ніщо не є обручем, який міг би стягнути докупи цю клаптикову дивовижну країну, подібну на погано налаштовану антену приймача, яка, зачіпаючи дорогою десятки сигналів радіостанцій і створюючи жахливу какофонію, врешті-решт спрямовує своє металеве вухо просто в космос.

Але, можливо, це звуки? Я сумніваюся, що Грегоріо мав на увазі звуки, але саме вони тут всюдисущі, ніби густа суміш з однакових складників, розлита вулицями всіх міст. Її чути вже в терміналі аеропорту, ніби застереження: якщо тобі надто гучно, якщо твої барабанні перетинки надто ніжні, повертай назад.

Акустична хвиля накриває прибульця одночасно з тропічною вологістю, і непризвичаєне вухо лише поступово починає розрізняти в ній окремі елементи: людський гамір, крики птахів, торохкотіння старих дизельних двигунів, дзвоники продавців морозива, клаксони і сюрчання свистків.

Два останні джерела звуків – це мова нікарагуанської вулиці, вона компенсує собою майже повну відсутність світлофорів. Клаксонити найбільше люблять таксисти, яких у Нікарагуа безліч, і здається, ніби більшість із них намотують порожняком кола містами, полюючи на неприкаяних туристів, що бродять узбіччями; зате коли вже помітять такого нетягу, жоден таксист не проїде повз, не посигналивши.

Натомість сюрчання у свистки наближається до ритуальної дії, позбавленої будь-якої логіки: охоронець на паркінгу щоразу оглушливо свистить, пропускаючи чергову машину, свистить вантажник, допомагаючи водієві вантажівки потрапити у в’їзд, свистить кондуктор автобуса, вихилившись через відчинені двері – хтозна-чого свистить. Скликає пасажирів? Вимагає дати дорогу? Свисток – то якийсь ілюзорний чинник порядку в тотальному хаосі.

Один із найпоширеніших дорожніх знаків у Нікарагуа – перекреслений клаксон, який наказує зберігати тишу на певних вулицях. Мало хто на нього зважає.

Нікарагуа – це країна, до якої неминуче потрапляєш із чорного входу. Іншого входу тут нема. Я зрозумів це не відразу, як, мабуть, і багато хто з прибульців. Усе найкраще тут тримають у внутрішніх кімнатах, двориках, патіо, альковах. Ідучи вулицею, треба не соромитися зазирати крізь гратчасті брами будинків досередини, інакше можна нічого не побачити, крім пилюки, подовбаної бруківки і вицвілих реклам. Прохолода пальм, майолікові підлоги, меблі з лози, вода і вино – все там, за брамою дому.

Це не просто порада мандрівникові. Це метафора цілої країни.

Бо в певному сенсі все столичне місто Манагуа, куди прибувають міжнародні авіарейси, є таким геть нерепрезентативним фасадом, запилюженою вулицею, від якої опускаються руки і хочеться чимшвидше повертатися додому. Манагуа, як висловився хтось, - це село, в якому живе мільйон мешканців.

Уже з літакового ілюмінатора вечірнє Манагуа створює дещо дивне враження після освітлених зсередини кристалів висоток у сусідніх Панама-Сіті чи Сан-Хуані: воно схоже на жар вогнища, гладенько розсипаний по землі.

Нікарагуа – земля вулканів, а отже, й землетрусів, і з міркувань сейсмічної безпеки тут не будують нічого, що вище за 15-20 поверхів. Пам’яткою землетрусу 1931 року є руїни президентського палацу на пагорбі Тіскапа, а руйнівний землетрус 1972 року увічнений у скелеті кафедрального собору, який вже сорок років зяє порожніми отворами вікон. Біля нього, як і біля зруйнованого палацу, постійно перебуває охорона.

Тут не охороняється хіба те, що взагалі не має ніякої вартості: сміття, каміння, випалена сонцем трава. Туристичні путівники люблять твердити про те, як небезпечно на вулицях нікарагуанських міст, особливо після смеркання. Але тим, що насправді розпилює тривогу в повітрі, є повсюдна присутність охоронців з різноманітними "стволами".

Під вечір здається, ніби все чоловіче населення країни, покинувши свої цивільні справи, миттєво перекваліфіковується на таксистів і охоронців. Легко уявити, як такий собі годувальник сім’ї – скажімо, продавець на ринку, - зачиняє ввечері ятку, бере до рук автомат і йде на свій пост, щоб там солодко передрімати решту доби. Принаймні так вони виглядають, усі ті охоронці – сонні, вайлуваті і добродушні, ніби тримають у руках сапу або граблі, а не М-16. Тільки від кого вони все це охороняють? Від таксистів? Від туристів?

Манагуа – це розпач Нікарагуа. Тут зосереджена його біда. Такою є доля столиць у більшості вбогих країн: сюди стікаються ті, хто гнаний і голодний, позбавлений надій і шматка маніоки. Сюди їдуть протестувати, виживати, мити шибки машин на перехрестях, жонглювати факелами, торгувати цукровою ватою і кокаїном.

Життя в усіх його формах підступає тут до випадкового прибульця неочікувано і впритул. Якщо сісти ввечері за столик одного з нечисленних літніх кафе, є велика ймовірність, що через певний час збоку обережно підсяде непримітний хлопчисько, який з властивою місцевим широкою усмішкою запропонує марихуану або кокаїн.

Якщо вечірньою порою назустріч іде компанія молодих людей – на вигляд старшокласників або студентів, – дуже можливо, що від них відділиться дівчина або навіть дві, щоб запропонувати прибульцеві "compañia" або "masaje, masaje" ("масаж, масаж"). Воістину, вечірнє місто розкриває перед гостем ціле віяло спокус.

У неділю Манагуа грає в футбол. Це одна з улюблених, масових і нечисленних розваг. Грають лише чоловіки, зате дуже різного віку: починають старші пузаті дядьки, потім молодші, насамкінець ганяють обдертого м’яча зовсім шмаркаті хлопчиська.

Якщо є місце (а в Манагуа безліч майданчиків і пустирів), то грають одночасно, періодично вибиваючи м’яч на чуже поле. Місця футбольних баталій оточує ціла інфраструктура: ятки з напоями (їх тут за бажанням покупця часто переливають у целофанові пакети і вставляють у них соломинку – без пляшки набагато дешевше), лотки з "фахітас" (пшеничними коржиками з різноманітними начинками). Доки чоловіки грають, жінки теревенять над гарячим м’ясом і овочами.

"Манагуа – це наркотики, – казала Нінору, молода волонтерка на поетичному фестивалі. – Леон – це революція. Гранада – це ностальгія".

Манагуа, Леон, Гранада – три найбільші міста Нікарагуа, три зовсім не схожі одна на одну планети, довкола яких тут обертається життя. Я б сказав ще інакше: Манагуа – це настирлива теперішність, хаотична і незручна, бо лише теперішність неможливо впорядкувати, вона весь час стирчить навсібіч, її завжди надто багато.

Леон – це вічне майбутнє, концентрат надій, молода і невтомна революція, студентська відвага і самопожертва. Гранада – це солодке минуле, затриманий колоніальний сон, рипіння старого паркету, індіанська кераміка біля позеленілих домашніх фонтанів.

Ми їхали до Леона чудовим шосе, яке, втім, здається, почали будувати з двох різних кінців і не закінчили, бо приблизно посередині шляху зяяло кілька кілометрів цілковитого бездоріжжя. Саме місто зустріло нас спекою і надзвичайним пожвавленням – тут якраз готувалися до святкування 34-ї річниці Cандіністської революції, коли було остаточно повалено диктаторський режим клану Сомоса.

На асфальті дівчата насипали з кольорового піску портрети своїх революціонерів, з круглих гучномовців грала музика революції – гітара, чіткий ритм, суворий чоловічий голос. Поруч хлопці ганяли м’яча якось гордо і героїчно.

"Primera capital de la revolucion" ("Перша столиця революції"), - написано на фронтоні муніципалітету Леона. Все тут просочене духом спротиву, духом вуличної ґерильї. Тут, на одній з вулиць Леона, 1956 року молодий поет Ріґоберто Лопес Перес смертельно поранив першого нікарагуанського диктатора Анастасіо Сомосу Ґарсію і був на місці розстріляний охороною.

Поети-революціонери, поети-атентатори, це забуте героїчне поріддя європейського романтизму, тут живе, як можливо, вже ніде більше: вони ходять вулицями Леона повз будинок "батька модернізму", класика латиноамериканської поезії Рубена Даріо, пересиджують у прокурених барах, п’ють пиво "Тоñа" і палючий нікарагуанський ром, чекають своєї революційної сурми, декламують якісь полум’яні рядки, йдуть кудись у ніч.

Один із таких патлатих поетів (за сумісництвом, як виявилося згодом, продавець у поблизькій книгарні) почав щось із запалом викрикувати з натовпу під час поетичного фестивалю, перебиваючи читання зі сцени. Здавалося, що публіка почне його зацитькувати, але ні – всі уважно дослухали його до кінця і вибухнули аплодисментами.

"Що він декламував?" - спитав я хлопця-волонтера, який стояв біля мене. Той трохи подумав і відповів: "Ну, це дуже важко перекласти".

У нікарагуанських містах і містечках, де дуже мало дорожніх вказівників, найкраще орієнтуватися на національний прапор. Він майже завжди стоїть у самому центрі, гордо вивищуючись над малоповерховою забудовою. У Манагуа "центральний прапор" стоїть у компанії реклами рому "Flor de Caña". Таким і був мій орієнтир: прапор і ром.

Попри все, місцевий патріотизм належить до найщиріших у світі. Поетичні читання тут починаються і закінчуються національним гімном, до того ж під час його виконання на обличчях публіки не помітно й тіні байдужості чи нудьги, сама зосередженість – навіть на обличчях задиханих танцівників самби, які щойно танцювали в перервах між віршами.

Тут усе нероздільне, все взаємно просочене, сплетене, як природні стихії: музика, торгівля, поезія, релігія, танець, театр, карнавал, святе і грішне, молоко і ром, вино і смола. Моління в кафедральному соборі відбуваються в супроводі гітар і маракасів, а карнавальні танцівники тримають у руках статуетки Ісуса Христа, біля ніг якого стоїть собака.

Поетів – гостей з далеких країн – ведуть до індіанської шаманки ("курандери"), щоб вона провістила їм майбутнє за допомогою морської свинки. Після важкого робочого дня звичайні мешканці Гранади, позачинявши свої крамнички і закінчивши господарські справи, приходять до Центрального парку слухати вірші, приходять з дітьми і домашніми тваринами. У натовпі тим часом сновигають продавці всього: води, сонячних окулярів, солодкої вати, гамаків, кераміки. Над усіма літають птахи, які з наближенням темряви кричать дедалі голосніше, і обсідають одне-єдине дерево в парку, заглушуючи продавця морозива, який стоїть під ним цілий день. Від озера Нікарагуа тягне свіжістю, і дух води приходить на зміну солодкавому запаху опалих плодів.

Нікарагуа здається відкритим навстіж, воно – ніби розкрита скойка чи балкон, на який господарі, не соромлячись перехожих, виносять провітрювати все домашнє начиння. Здається, ніби ти бачиш цю країну наскрізь від найпершого дня, вона сама радо проводить тебе у свій внутрішній двір крізь кухню з осмаленими каструлями; ти все робиш правильно, не знаючи звичаїв, знаходиш з усіма порозуміння, не володіючи мовою.

Немає нічого оманливішого, ніж це відчуття. Ти – ще один, хто піймався на цю вудочку. Найважливіше, те, що вивищується над усім, ключ до всього, що ти бачиш, лишається неназваним. Ніхто не може пригадати потрібного слова жодною зрозумілою тобі мовою. Повертайся додому. Згадуй, розгадуй.

Усі фото автора