Під сонцем Італії, у затінку Тоскани

На італійську землю неможливо приїхати вперше. Сюди завжди повертаєшся. Тому не варто рахувати кількість поїздок – нехай цим займаються туристи за сувенірами. Значно важливіше усвідомити, що ти повернувся. І вже більше ніколи не випускати Італію з серця…

А спочатку були старі фотографії, погані репродукції картин, пожовклі букіністичні книги, затерті звуки вінілових плит, чорно-білі фільми на малих екранах. З них, немов з розбитих дзеркал, складалася твоя Європа, на них формувалася твоя культура, з ними виростала твоя душа.

Культура насправді довго залишається міражем для людини, а особливо дитини. Мусиш із нею поступово зростися, вивчити її мову, характер. Щоб приготуватися до зустрічі. Годі мріяти, що не буде хвилювання, що не запаморочиться, що ноги не обм’якнуть, а горло не засудомить. Адже хто з нас не пам’ятає схожі відчуття при перших побаченнях в періоди найвищої закоханості?

"Приїхати сюди мало. Важливо побачити"...

Отак і з Італією. Приїхати сюди мало. Важливо побачити. Сотні тисяч туристів невидючими очима бродять старою Європою, за вказівками гідів натрапляючи на дивовижні споруди і дорогі бутіки. І тисячі зрячих мандрівників, з відкритими серцями вдихають настояне на історії благодатне повітря Італії. До останніх промовляє автор цих рядків.

Тоскана, як дорога розкішна жінка, не пробачає легковажної неуважності. Це про Венецію ще можна сказати, що "був, бачив…" і оточення багатозначно та з розумінням скаже "вау", не розпитуючи деталей та згадуючи щось своє, інтимне. Чи може навіть з Сицилією так пройде, бо це вже друга Італія, якщо Італія взагалі. Але Тоскана – це серце Італії. Її, як і серце, не обманеш, неуважно прослизнувши поглядом рельєфною шкірою вулиць.

Найголовнішим містом Тоскани, а, можливо, і всієї Італії, є Флоренція. Місто музеїв, палаццо, соборів, дзвіниць, скульптур, мостів, імен зрештою… Але розпочинати одразу з Флоренції не варто. Набагато розважливіше буде вибрати якесь провінційне місто, в якому буде все те саме, але в меншому масштабі і, відтак, у менших дозах.

Взагалі, складається враження, що Тоскана уся непомильно досконала – від села, містечка і до центрального міста – з обов’язковою пропозицією "свого" собору, картин великих майстрів, багатосотрічними будинками та такими ж і все ще бездоганними кам’яними (а часом мармуровими) вулицями. Помилитися у перших враженнях неможливо. Забути – також.

Ми почали з Пістойї. Вечірньої, тихої, звільненої від туристів. Саме у таких випадках, коли залишаєшся практично наодинці з містом, найповніше відчуваєш історичність часу. Століття, за які практично нічого не зачепилось в українській землі, заволікають тебе у свій химерний лабіринт.

Іди, зупинись, відчуй усю тринадцятисторічність ось цього собору, посмакуй на язиці кватроченто високої кампанелли, спробуй спокійно обійти ренесансний колос міської ратуші, увійди у прохолоду баптистерію di San Giovanni in corte з його орнаментальним поєднанням темного і білого мармуру – характерного зразка місцевого творчого переосмислення романського стилю у готичний період.

Пістойя – типове за темпераментом тосканське місто: плутане, вузьке, тихе, стильне

Уяви, що у будинку Palazzo del Capitano del Popolo (палац капітана народу – голови комуни) десь XII-XIII століть все ще розміщені квартири, а не музей і там живуть люди, а не експонати.

Пістойя – типове за темпераментом тосканське місто: плутане, вузьке, тихе, стильне. Тут усе майстерно допасоване, зрівноважене кольором. Тоскана взагалі монохромна, майже теракотова. Більша свобода кольорів у фасадах починається північніше і вже Верона виглядає як легковажна панна на балу у своїх червоно-гарячих, світло-блакитних стінах поряд з вишуканою, але стриманою Тосканою.

Орнамент ренесансних будівель двоколірний, геометричний. Чимось нагадує будівельні експромти з lego сучасних обдарованих дітей. Але ті, середньовічні італійці, і були як діти, коли роздумували що ж їм робити з романсько-готичними будівлями. Дивовижне заломлення римського античного світла через арабські середньовічні лінзи породило геніальну інтуїцію тогочасних майстрів.

Фасади ренесансних будівель пов’язують міста між собою у розкішне намисто і слугують орієнтиром для ока та пунктиром прописують твої просторові та часові пересування у пам’яті. Натренувавши око та серце, входиш у Флоренцію з належним їй достоїнством. Так здається тобі на початку. І відразу (принаймні, у нашому випадку) виходиш на один з досконалих зразків ренесансу в архітектурі, творіння Брунелескі – притулок для сиріт.

Фасади ренесансних будівель пов’язують міста між собою у розкішне намисто і слугують орієнтиром для ока

Поруч – церква della Santissima Annunziata спроектована Леоном Альберті з Благовіщенням роботи Джованні Гірландайо та фресками Андреа дель Сарто, Перуджіно, Бронзіно, різьбою Луки делла Роббіа. Одним словом, музей з юнацьких мрій. Ідеш далі, наближаєшся до колосальної Santa Maria del Fіore, з рекордним до появи собору святого Петра у Римі куполом. І вже відчуваєш легке запаморочення у голові.

Це відомий "синдром Флоренції" - хворобливий стан, що розвивається від небаченої раніше концентрації пам’яток світової культури на невеликій площі старого міста. Він настає майже одразу, коли опиняєшся у центрі Флоренції, а минає повільно, як дитяча вітрянка. Бо і хвороба майже дитяча – для чого ж хворіти, коли стільки бутіків довкола, та й своїх шедеврів у нас - в Петербурзі, Львові чи Кракові достатньо.

Можливо, зате тільки тут можна посидіти у затінку під римськими скульптурами чи левом Донателло, майже торкнутися фресок Страшного суду (а краще пройнятися моторошнім страхом), зайти у браму будинку, де жив Данте, чи пройтися мостом, з якого плював на всіх скупих флорентійських олігархів хуліган Челліні. Флоренція – місто імені ренесансу.

Мешканці міста мали достатній смак, щоб утриматися від барокових чи класицистичних перебудов чи добудов. Тому будь-які порівняння з нею некоректні.

Взагалі, феномен Флоренції дивовижний навіть для Італії – як могла така невелика земля, як Тоскана дати стільки геніїв у різних сферах за таких короткий (якихось сто років) відрізок часу. Макіавеллі, Бокаччо, Галілей, Веспуччі, да Вінчі, Буонаротті, Джотто, Донателло, Брунелескі.

Можливо, їм пощастило з багатіями, які мали високий естетичний смак. Адже саме родина Медічі, особливо Лоренцо Чудесний чи не найбільше приклалися до розквіту міста. Італії давно вже не таланить на таких можновладців (гротескний Берлусконі – як сучасна іронія долі), а Україні й поготів.

З іншого боку, у palacco Vechchio – цілком розписаному Вазарі та Гірландайо, у залі засідань колись були фрески Леонардо та Мікельанджело, які той же Вазарі (їх же, згодом, біограф) затер, як творіння періоду несамовитого Савонаролли (який сидів у башті того ж палацу та на площі перед нею був спалений), щоб написати власні, вже для величі нових правителів міста Медічі.

Ну а Данте політичні радикали взагалі змусили втекти з міста (він опинився у Вероні) – і добре, інакше б взагалі стратили і не мали б ми "Комедії", яку досі вивчають не лише літературознавці, але й теологи. Політика і тоді була доволі огидною справою.

Про Флоренцію можна писати довго. І як би талановито це не робити, все одно не передати враження, яке справляють на тебе інтер’єри, базиліки di Santa Croce (саме там поховані Мікельанджело, Россіні, Марконі, Галілей) чи палацу Pitti, маленьких капличок чи старовинних парків, а тому не уникнути певної нудності та монотонності.

На півдорозі між Флоренцією та Пізою лежить справжній середньовічний заповідник – містечко Лукка. Великою перевагою Лукки є можливість майже завжди просуватись вулицями, вільними від туристів, принаймні від її гласливої російськомовної та польськомовної більшості. І нічого при цьому не втрачати.

Затиснутий чотирма кілометрами оборонних стін – найстарішого зразка бастіонних украплень в Європі, збережених у непорушному стані – блукаєш внутрішнім лабіринтом вузьких і ще вужчих вуличок, найширші з яких римського походження, а пірнаючи під арку, розумієш, що от ця ідеально овальна замкнута piazza dell’ Anfiteatro повторює форму колишнього амфітеатру і що через оцю арку виходили дикі звірі та гладіатори, а десь зверху, на місці оцього будинку одинадцятого сторіччя була ложа, в якій сидів тріумвірат Цезаря, Помпея та Красса.

Тут можна вибудувати й особливий маршрут, оминаючи її історизм і покладаючись лише на музичний смак

Все просто коли ти в Італії… При бажанні, у Луцці можна вибудувати й особливий маршрут, оминаючи її історизм і покладаючись лише на музичний смак, адже у цьому містечку народились Луїджі Боккеріні і Джакомо Пуччіні, довгий час жив і кохав Ніколо Паганіні.

Звісно, що більше уваги звернено до Пуччіні і тут мимоволі вибудовуєш рятівний зв’язок зі своєю батьківщиною, згадуючи, що саме Соломія Крушельницька "врятувала" його "Мадам Баттерфляй" від прем’єрного фіаско. Але гуляти, наспівуючи славний менует з дивертисменту Боккеріні, навіть більш автентично для цього чудового міста.

Випити типового тосканського chianti можна, звісно, будь-де. Але найкраще це робити в передвечір’я на одній з таких вулиць (Лукки або іншого міста), запиваючи ним пасту з м’якими шматками телятини, приправлену соусом з базиліку.

Взагалі, місцева кухня не гірше характеризує народ, до якого їдеш у гості, ніж архітектура його міст чи музейні збірки. Тому пробувати треба багато і сміливо, у жвавості та вишколі офіціантів вловлюючи справжній темперамент народу.

Місцева кухня не гірше характеризує народ, до якого їдеш у гості, ніж архітектура його міст чи музейні збірки. Тому пробувати треба багато і сміливо

Піза, найвіддаленіша на захід точка тосканського горизонту, впирається у Лігурійське море. Далі – весь світ. Вище – її одвічний ворог Генуя та прекрасна італійська рів’єра з пляжами та каменистими горами, що не поступаються лазурному узбережжю Франції чи каталонському Costa Brava. Але у Пізі ще всього цього немає.

Зате є фантастична за масштабом площа, яка так і називається – Piazza dei Miracoli. Одна вона здатна висмоктати з мандрівника цілий день часу та викликати легку лихоманку від побаченого у музеях, якими є і Duomo, i Battisterio, i Campo Santo Monumentale i звичайно, Torre Pendente – "падаюча" вежа.

Туристи, яких до речі, тут завжди багато, переважно лізуть на цю останню. Вона дійсно виглядає ефектно, хоча й не зовсім гармонійно, на тлі довершеності інших споруд площі. Але саме ця не зовсім вдала (не так через інженерні прорахунки, скільки через природні особливості підземних ґрунтів) споруда приносить найбільший дохід та найбільшу славу місту.

Хоча лізти на похилу вежу необов’язково: дорого, по запису, з двогодинним чеканням. Словом, неефективно. За галерею Uffizi чи шпиль Santa Maria del Flore у Флоренції сплатите удвічі менше, а побачите незмірно більше. Тим паче, що можна піднятись і під дах баптистерію, що не надто нижче.

Головний собор вражає навіть після флорентійської величі. Це не дивно, адже задумувався він і зводився в один час зі собором святого Марка у Венеції і покликаний був перевершити велич головної будівлі тогочасного заклятого ворога Пізанської морської республіки.

Добрим завершенням побачення з Пізою – та ще й символічним, що навіює глибокі роздуми про вічне, перед вечірнім sorbet на сухому шампанському

Але не лише масштабами вражає цей собор (до розмірності середньовічного творчого мислення вже поступово звикаєш). І не сміливим поєднанням романського, норманського, візантійського і навіть арабського архітектурного стилю.

А, швидше, тому, що звичне, ренесансне, у ньому відтінене хвилюючим моментом переходу середньовіччя у відродження та переродженням статичного, символічного візантійського іконопису у живий, правдивий європейський ренесанс.

Велична мозаїка Чімабуе – вчителя великого Джотто (слідами якого ми вирушимо на північ країни, у "далеку" Падую) та пізньоготичний вівтар роботи Джованні Пізано найкраще промовляють до української, вихованої на візантійській сакральній стилістиці душі. І якщо у соборі готика сусідить з ренесансом, то баптистерій, що розташований поруч, повністю розкриє браму сприйняття середньовіччя романського періоду.

Закладений у другій половині четвертого сторіччя (якраз після офіційного прийняття християнства у Римській імперії) і остаточно перебудований не пізніше дванадцятого сторіччя з чудовим амвоном роботи Ніколо Пізано, він увесь – досконале втілення романського стилю та духу – звучить як прекрасний, ледь аскетичний григоріанський хорал. Готичні міражі Пізи можна довершити добре оздобленою ззовні і скромною всередині, маленькою, але від того прекрасною церквою Santa Maria della Spina.

Добрим завершенням побачення з Пізою – та ще й символічним, що навіює глибокі роздуми про вічне, перед вечірнім sorbet на сухому шампанському – стануть відвідини кладовища Campo-Santo, розташованого на тій же площі див. Типове для італійських міст місце поховання видатних людей, пізанське – найбагатше, наймасштабніше.

Це справжній музей сакральної скульптури та архітектури, прихований прохолодою портиків та внутрішніх подвір’їв. Майже сотня римських саркофагів, ще стільки ж середньовічних та ренесансних, унікальні середньовічні фрески "Тріумф смерті", і ще багато іншого на тему смерті та вічності. А після цього можна шукати і сорбе з охолодженим місцевим білим вином.

В Італію потрібно повертатися. Ти справді звідти. Ми справді звідти. У цій дивовижній країні щоразу зустрічатимеш забуті з дитинства казкові історії та просякнуті високою літературою довгі мовчання.

Адже що може бути зворушливіше, ніж дізнатися – вже вдома – що недалеко від старого сімейного готелю на схилах Апенін, у якому випадково зупинявся, розташоване маленьке містечко Vinci, дe народився великий Леонардо. Колись, п’ятсот років тому. Так далеко, так близько…