Краса за дві сотні кілометрів від столиці

416
6 червня 2013

Нещодавно почув таку мудру фразу - щастю заважає жаль за минулим, занепокоєння стосовно майбутнього і невдячність стосовно того, що маєш нині.

У цьому тексті хочу розшифрувати третю частину цієї фрази і розповісти про неймовірний куточок України, про який переважна більшість українців нічого толком не знає. Тим часом, це визначне місце. Тут відбулося чимало подій, які можна вважати початком України.

Йдеться про Корсунь, чи, як його нарекли у радянські часи, Корсунь-Шевченківський.

Місто над Россю, місце, де Богдан Хмельницький здобув свою першу велику перемогу, після якої розпочалася розбудова української держави. Тут лютував голод у 32 -33 роках 20 століття, у цьому районі радянські і німецькі генерали перемололи десятки тисяч життів під час Корсунь-Шевченківської операції.

Загалом тисячолітня історія цього міста – постійне руйнування і відбудова. Про все це написані історичні праці – тому не буду вдаватись у деталі. Розповім про свій досвід відвідин цього знакового для кожного українця краю.

Про те, наскільки воно готове до приїзду туристів, які прагнуть і подихати свіжим повітрям, і надихнутися історією, і залишити трохи грошей міським підприємцям у їхніх кафе, готелях та магазинах (якщо вони там колись з’являться). Корсунь розташований трохи менше як за 150 кілометрів від Києва. Дві години гидкої латаної-перелатаної дороги на авто – і ми на місці.

Перше, що вразило – вартість і якість полуниці. 12 гривень за кілограм при 20-30 гривнях у Києві вражають. Такі ж смішні ціни на решту товарів з городу. І видно, що товар сьогодні зібраний, а продає його людина, яка виростила. Якби ці люди мали гроші довезти свій товар до Києва і якби їм хто дозволив його там продавати - і в столиці ми б мали розумні ціни на овочі і фрукти.

Для цього у Києві потрібна влада, яка б думала про споживача, а не про того, хто платить за місце. Цікавий момент – у Корсуні ринок працював за європейським принципом – вранці люди свій товар привезли, за пару годин розпродали і десь серед дня на центральному майдані, де був ринок, уже і сліду його не було.

Таку ж історію я бачив у Празі та Кракові, коли товар продається зранку і тільки свіжий, а в обід базар зникає до наступного ранку.

Ми приїхали у Корсунь о 8 ранку. У цей час кави попити у містечку нереально – все зачинено. Однак парк, що біля палацу, відчинений. І цей парк прекрасний.

Якщо хтось з читачів був в уманській Софіївці – він зможе уявити собі корсунський парк. З тією лише різницею, що у Софіївці на територію парку вхід платний і там дуже багато людей, а тут вхід безкоштовний і нікого немає. Тільки місцеві жителі через парк ходять по своїх справах та їздять на велосипедах по воду до джерела.

Красу берегів Росі у парку, місточків, дерев, скульптур теж не буду описувати - не знайду потрібних слів, тільки зіпсую враження. Це треба бачити, чути спів птахів та вдихати повітря, щоб зрозуміти.

Важко повірити, що десь в Україні є парки, у яких немає цигаркових недопалків на газонах, викинутих пляшок чи ще чогось. У Корсуні такий парк є і кожен українець має можливість насолодитися його принадами та побачити як буває красиво і приємно, коли не насмічено.

Cкульптури корсунського парку
Дерево-ветеран корсунського парку

О 10 годині нарешті відкрилися музеї.

Це звичайно, дивно, але я просто передаю факти:  центрове місце корсунських музеїв віддано не битві під Корсунем, виграної Хмельницьким. І не страшним голодним рокам 32-33, коли місцеві села оточували війська, відбиралося все їстівне і людей залишали пухнути з голоду та стежили, щоб ніхто не втік.

Центрове місце віддане Корсунь-Шевченківській операції яку на українській території проводили генерали радянської армії проти німецьких військ.

Центрове місце корсунських музеїв чомусь віддане корсунь-шевченківській операції, а не битві, виграній Хмельницьким чи голодомору

Замість розповісти факти музей своєю експозицією робить оцінки і акценти. Ці оцінки і акценти з радянських часів не змінилися. Голодомору 33 року та битві, виграній Хмельницьким, присвячена невеличка частина краєзнавчого музею. Попри певну заангажованість експозиції – музеї варто відвідати.

Вражають справжні документи, оголошення, фотографії різних років, які розповідають про багатостраждальну історію цієї землі більше, ніж екскурсоводи чи таблички з написами під експонатами.

Ще вразила кількість наглядачів за туристами у музеї, облаштованому відеокамерами. За мною з дружиною у кожній залі, окрім відеокамери, спостерігала бабця-наглядач. Можливо, ці посади у музеї мають якусь соціальну місію, як робочі бюджетні місця. Однак якщо їхня робота полягає винятково у тому, щоб стежити за такими туристами, як я - явно на цьому можна зекономити.

Реклама початку 20 століття
Експонати корсунських музеїв

Нещодавно читав розповідь велосипедиста, як він під час веломандрівки Фінляндією потрапив у музей дерев’яного зодчества. Працівник повідомив, що сьогодні музей вихідний, але відкрив його для велосипедистів, а сам пішов собі по справах. Тут же, у Корсуні, за кілька годин, проведених нами у музеях, за нами постійно стежили, очікуючи, що ми щось вкрадемо.

Того дня ми, певно, були єдиними відвідувачами музею, які заплатили за квитки. Тобто, саме заради нас вийшли на роботу касир, білетери у трьох музеях, і наглядачі у кожному залі. Уявляєте, яка економія могла б бути?

Загалом, музеї, зокрема і картинна галерея, справили гарне враження. Просто дивовижно, що туристів тут так мало. Маса людей платить шалені гроші, щоб поїхати, наприклад, у містечко Цетінє у Чорногорії і відвідати там монастир.

Чесно скажу, у тій екскурсії я відверто нудьгував. Нічого особливого. А тут такий парк, так близько до столиці і всього 20 гривень за три музеї – і ми були єдиними відвідувачами тими вихідними.

Ресторан на території парку так і не відкрився – даремно ми чекали. Біля музеїв працювало якесь кафе, але тюремна музика, яка звідти лунала явно дисонувала з тими завданнями, які ми ставили перед цією поїздкою, тому поїхали у центр, де запримітили піцерію, щоб там випити, нарешті, кави. У піцерії працював інтернет через вай фай, правда дуже повільно.

Наступним етапом подорожі мала бути ночівля у Виграєві. Це така курортна місцина. Називається вона "Виграївські дачі", туди треба їхати лісовою дорогою десять кілометрів. Знайшли в інтернеті якусь базу, зателефонували, запитали, чи є місця? Нам сказали, що є – поїхали. Перша база, яку зустріли, називалася "Рось". Потім з’ясувалося, що всі бази у тих краях називаються "Рось". Такий креатив.

Ріка Рось у Корсуні

Ми шукали кімнатку чи будиночок з туалетом і душем всередині за невисоку ціну. І не знайшли ні за високу, ні за низьку. Відвідавши чотири різних бази, з’ясували, що можна переночувати або у будиночку на чотирьох людей зі зручностями на вулиці за 150 гривень, або у великому номері з кухнею на трьох людей за 290 гривень.

Однак обидва варіанти були неприйнятними через неприємні аромати всередині, і якусь загальну убогість, що знищувала всю романтику місця перебування.

Зрештою, вирішили, що нас влаштує годинка сидіння на березі Росі (поряд з парканом дачі відомого всьому Києву члена "молодої команди" Олеся) і від’їзд у Київ. Ці бази для цивілізованого нічлігу рівня три, ну хоча б дві зірки не підходять. Краще приїхати з власним наметом – аромати будиночків весь відпочинок зіпсують.

Вежа замку (Корсунь)

Невдача з нічлігом, натомість змусила заїхати у культове місце - на могилу Шевченка у Каневі.

Згадався епізод 2005 чи 6 року, коли Ющенко Тимошенко і Литвин, взявшись за руки, йшли попереду колони на Чернечу гору через весь Канів. І ми йшли у тій колоні. Тоді здавалося, що настала пора цього краю стати всесвітньо відомим туристичним українським місцем і незабаром мільйони людей і їхніх грошей звідусюди прийдуть сюди і Черкащина зміниться до невпізнання.

Не так сталося, як гадалося. Правда, парк навколо музею на Чернечій горі виглядає ідеально. Однак музей закривається о 16 годині. І разом з музеєм закривається єдиний туалет під Чернечою горою. Тим часом натовпи туристів, які  йдуть до туалету, бачать замОк.

Парк на Чернечій горі у Каневі - в ідеальному стані

Ну а далі за стандартною в Україні схемою – у кущі. Запитання: чому туалет потрібно закривати о 16? Хто це придумав?

Розумію, що на ці запитання навряд чи знайдеться відповідь найближчі роки, чи навіть десятиліття. Точно так, як і те, чому ми не цінуємо те, що маємо.

Краєвид з Чернечої гори

Корсунь, на мою думку, має відвідати кожен українець, для якого слово Україна – не лише напис на паспорті. І це лише одна з черкаських визначних місцин.

Ще ж є славний Чигирин і героїчний Холодний Яр, і романтична Умань, і Кам’янка, де творив видатний українець Чайковський. І це все тут, поряд, в Україні, за дві сотні кілометрів від столиці. І віза сюди не потрібна.

Усі фото автора

powered by lun.ua