Листи з Китаю. Історія довжиною в півстоліття

Вони зустрілись у відео-чаті через 55 років завдяки сучасним технологіям.

Молоді в душі – моя бабуся Людмила та китайський вчитель Лю Чан Чен.

Йшов 1959 рік.

Школярка Людмила з Радянського Союзу навчалась тоді у 8 класі загальноосвітньої школи міста Харкова.

Фото Людмили в молодості, яке вона відсилала Лю Чан Чену

Вона виділялась серед однокласників допитливістю і відкритістю до культурного різноманіття. Тож коли на адресу школи прийшов лист із далекого Китаю з пропозицією дружби, вона з радістю відповіла на нього.

Це була можливість хоч у листах вирватись з-за залізної завіси СРСР, поговорити з іншою країною, дізнатися про зовсім іншу культуру.

У 50-ті роки в комуністичних країнах існувала мода на листування громадян з країн соціалістичного табору. Така переписка заохочувалась правлячими там комуністичними партіями.

Уривок із переписки наших героїв. Для збільшення натисніть на світлину

Зазвичай основними листувальниками були школярі. На адреси радянських шкіл приходили рандомні листи зі шкіл у Болгарії, Чехії, Румунії або Китаї, і класні керівники пропонували учням заводити товаришів з листування.

Людмила згадує, що з усього класу тільки вона одна охоче відповідала на листи.

Одним із адресатів був Лю Чан Чен – молодий вчитель російської мови з містечка Юйминь, у провінції Гансу.

Він першим написав до далекого загадкового міста Харків у такій же комуністичній країні, як і його Китай.

Лю Чан Чен вчив Людмилу китайською

"Дорога моя радянська дівчинко, Людмило! – писав Лю Чан Чен. – Ти говорила, що хотіла би відвідати Китай, побачити нашу природу, традиційні пісні й танці.

Китай дуже красивий! У нас багато озер, рік, рисових полів і великих міст.

Особливо після звільнення наше життя покращується з кожним днем. Будуються нові міста зі школами, театрами, будинками культури".

Лю Чан Чен висилав дівчинці подарунки: шкатулки з традиційним різьбленням, шовкові нитки.

Людмила висилала Лю книжки Леніна та Горького, шовкові хустки та навіть згущене молоко.

І звичайно, вони обмінялись фотографіями: безтурботна 15-річна школярка з двома кісками й молодий усміхнений учитель.

Лю Чан Чен – молодий вчитель російської мови з містечка Юйминь

Листування тривало декілька років. А потім лист з Китаю довго не приходив, а коли прийшов, то був сповнений тривожних новин.

"Я довго думав, чи сказати тобі, і ось наважився. У нашому Китаї паводки в одних місцях, а в інших сильні посухи.

Багато працівників, науковців, вчителів їдуть у села працювати в полях, щоб допомогти врятувати врожай.

Якщо так піде й далі, то люди почнуть вмирати з голоду. Але ти, будь ласка, нікому про наші труднощі не розповідай, – писав чоловік.

Також на пошті вкрали твою посилку: до мене прийшов тільки пустий ящик. Але про це теж не виясняй на пошті й не кажи нікому".

Далі він написав, що хоче переїхати до Бейджину, де в Міністерстві металургії працювала його мама.

Цей лист був надісланий навесні 1962 року і був останнім від Лю Чан Чена.

У ті роки, разом із стихійними лихами та неврожаєм, у Китаї починалась культурна революція, час репресій проти інтелігенції, насильства над селянами. Про ті події й досі заборонено говорити в сучасному Китаї.

З 1962 року таких листів Людмила вже не отримувала

Людмилу ж незабаром після останнього листа викликали до місцевого відділку спецслужби КДБ.

Пам’ятає, що йшла до слідчого довгим коридором, який освітлювала лише одна тьмяна лампочка.

А ще пам’ятає вівчарок.

"Хто він тобі такий? Ти що, не знаєш, що СРСР більше не друг Китаю? Чому ти пишеш листи до недружньої країни?", – питали у дівчинки.

Звичайно, Людмила не мала відповіді, не знала про це, бо радянська влада публічно не оголошувала про розрив стосунків із донедавна братнім Китаєм.

Але листування обірвалось.

У 1967 році у Людмили народилась донька Ольга. Це була моя мама. А в 1990 році з’явилась я.

У 2016 році ми з хлопцем вирушили у довгу подорож Азією. Перебуваючи в Китаї, я згадала цю дивовижну історію дружби, що обірвалася, історію моєї бабусі, що відбувалась півстоліття назад.

Я попросила сім’ю сфотографувати й вислати мені листи Лю Чан Чена, які бабуся досі зберігає.

В одному з них ми знайшли адресу – гуртожиток міністерства в Бейджині.

В одному з останніх листів ми знайшли адресу – гуртожиток міністерства в Бейджині

Так ми вирушили розшукати Лю Чан Чена.

Наші нові знайомі з Китаю були в захваті від зворушливої історії дружби, яку обірвала політика, і неймовірно раділи можливості дізнатись з реальних старовинних листів про заборонений період історії рідної країни.

Два дні ми разом з китайськими друзями кружляли по старих районах Бейджину, розшукуючи адресу за допомогою карт і GPS.

Ми розмовляли зі старими людьми, яких зустрічали у подвір’ях багатоповерхівок, показували їм фотографію молодого вчителя і питали, чи не знайоме їм ім’я Лю Чан Чен.

Ми розмовляли зі старими людьми, яких зустрічали у подвір’ях багатоповерхівок

Один старий розповів нам, що гуртожиток, зазначений у листі, давно зруйновано. Окрім того, якщо Лю Чан Чен або його мама працювали в міністерстві, були людьми освіченими, знали кілька мов, мали контакти з іншими країнами, то була велика ймовірність, що вони найперше підпали під репресії 1960-х років.

"Скоріш за все, ваш Лю Чан Чен не пережив культурну революцію", – говорили наші друзі-китайці.

Блукання містом виявились марними. Але ми покладались на сучасні технології.

По-перше, ми розмістили інформацію про вчителя у популярній китайській соцмережі, і публікація зібрала 5000 поширень.

Блукання містом Бейджин виявились марними. Але ми покладались на сучасні технології

Окрім того, у нас була ще одна зачіпка – містечко Юйминь і школа №1, де працював містер Лю до переїзду.

На диво, виявилось, що у нашої китайської подруги з Шанхаю Мелоді є друг у цьому містечку.

Він пішов до школи №1, розказав сучасним вчителям дивовижну історію дружби, яка так раптово перервалась. Дирекція підняла архів і знайшла інформацію, що містер Лю переїхав до іншого містечка.

Наша китайська подруга йшла по сліду. Дзвінок до школи в другому містечку вивів її на двоюрідного брата Лю Чан Чена. Той, вислухавши історію, сказав, що Лю Чан Чен – живий! Йому 93 роки, він почуває себе добре і живе у бейджинському будинку престарілих.

Моя бабуся Людмила була знетямлена від подиву й радості.

За місяць відбулась скайп-конференція між Людмилою, Лю Чан Ченом, його кузином, китаянкою Мелоді й мною. Це була зустріч через відстані й роки!

Скайп-конференція між Людмилою, Лю Чан Ченом, його кузином, китаянкою Мелоді й мною

55 років минуло, тисячі кілометрів були між ними. Бабуся не знає китайської та англійської, Лю Чан Чен майже забув російську, ми з Мелоді намагаємось бути посередниками, перекладаючи на англійську слова наших старих одне одному.

– Я завжди пам’ятав вас, Людмило, пам’ятаю маленьку дівчинку з України, з Харкова!

– Я зберігаю твої листи й подарунки, я завжди пам’ятала тебе, Лю Чан Чен!

– Я дуже радий, що ми побачились! Приїжджай до нас в Пекін!

– Я рада зустрічі, я бажаю тобі здоров’я!

Емоцій було більше, ніж розмов. Але всі були такі щасливі, і старики, і ми з Мелоді. Це машина часу, це поєднання років, яке сталося завдяки новітнім технологіям та небайдужості.

[L]Бабуся називає відео-зустріч не інакше, ніж чудом.

Через декілька місяців Лю Чан Чен прислав Людмилі великого листа та три мистецькі альбоми.

Він описав, що сталось із ним за ці 55 років, як склалось життя. Але про часи неврожаю та репресій не сказав ні слова – спецслужби Китаю досі пильно слідкують, щоб ця тема не лунала навіть в приватних розмовах.

Після переїзду до Бейджину він вивчив і викладав японську мову. А вийшовши на пенсію, захопився каліграфією.

В Китаї каліграфія – це вид мистецтва, і містер Лю несподівано для себе досяг його вершин: "Я і не думав, що стану визначним каліграфом, писав просто для себе. А тепер мої роботи розміщені в альманахах кращих митців сучасності Китаю".

Саме ці альбоми Лю Чан Чен і вислав Людмилі. Вона дуже втішена, що має такого знаного і шанованого в мистецьких колах Китаю друга.

Про це і написала йому в листі-відповіді, який зараз прямує до Бейджину. Обірвана дружба відновилась.

Бабуся Людмила зі своїм чоловіком

Дар’я Воропаєва, спеціально для УП.Життя