Досвід однієї подорожі. Дагестан-Чечня: у пошуках слідів бойовиків

Негаразди в Дагестані починаються вже прямо на кордоні. З Азербайджану на нейтральну полосу перехід є, а з нейтральної полоси в Росію – нема.

Ходить спеціальна маршрутка, яка заломлює ціну. Ми просимося в одну машину, в другу… "Нет, парни, извините, но больше я никого не беру. Одного взял – а у него нашли оружие. Потом проблем было…" - каже молодий хлопчина.

Зрештою мусимо сісти в рейсовий автобус до Махачкали, основний сенс якого – перевезти побільше контрабандного грузинського тархуна. Потім він буде зупинятися у кожному селі, в якому крамничка замовила дефіцитний напій, і тому до міста прибуде лише під вечір. А зараз російські митники відкрито, при всіх пасажирах, обговорюють по рації розмір хабара: "- Ты сколько с них береш? – Я думаю, здесь тысяч на девять"…

На окружній в Махачкалі ми вперше знайомимося з російським військовим патрулем. Побачивши рюкзаки, вони одразу починають махати: давай сюди! Але приязна балачка їх обеззброює. Коли до них привітатися, одразу спитати, як куди доїхати, засвітити українські паспорти – то вони все радісно пояснять, лише насамкінець згадають: "Запрещенных предметов с собой нет?" Якби лише ця розмова не повторювалася ще з десяток разів за наступну добу…

У Дагестані заправки – ну просто буквально на кожному кроці. Буває, одна за одною 5-6 штук стоїть. І ціни на простий 95-й відрізняються, часом, на 6 рублів. Якщо треба – бери паливо з сертифікатом, а ні – то підійде і бодяга-самогонка з місцевої нафти. А ще ледь не на кожній великій заправці поруч із написами "Магазин", "Мойка", "Туалет" - є напис "Молельная", щоб можна було тут спинитися, коли прийде час для намазу.

У Махачкалі в міській маршрутці гукає жіночка: "Я своим сыновьям так и сказала: будете убивать так, как эти – я сама вас убью!" А потім міняє тему: "Я восемь лет в Грозном жила. И как мне тепер вернуться? И кто по городу стрелял? Разве чеченцы? Это русские стреляли".

Зранку на трасі стояти стрьомно – якщо тут тільки і розмов, що про убивства. Поруч завантажується маршрутка на Хасавюрт –з десяток жінок, одягнених винятково у чорне, їдуть туди у мечеть. Взагалі, багато людей відвідують мечеті не біля дому, а десь далеко. Туди ж сідає невеликий дядечко, на диво весели порівняно з іншими. Каже, що він за національністю табасаран. "А чеченский знаєшь?" - цікавиться одна жінка. Він хитає головою. "Да что там, в Дагестане 150 языков", - виправдовує його друга. "Но чеченский знать надо", - відрізає та.

Зтештою нас підбирає військовий-дагестанець. Каже – нічого, в Чечні навели порядок, і тут скоро наведемо. Саме він і розповідає найбільше про НИХ.

Він радить: якщо у чоловіка є борода, а вуса зголені – ні в якому разі його не стопити. Такий "прикид" буває тільки у ісламістів. Якщо це навіть не терорист, то, принаймні, людина, яка їм співчуває.

Більшість із них, з його слів, удень живуть звичайним життям. У гори, в ліси тікають тільки ті, хто вже "засвітився". Але в кожному місті, у кожному селі є "їхня" мечеть. Там вони спілкуються, а ввечері відкопують автомати і йдуть стріляти патрульні машини, міліцейські відділки, військових…

Діють зазвичай двійками та трійками, найбільший загін, на великі операції – 7-8 осіб: вони ніколи не вступають у відкритий бій, арміями не ходять. "Это обычно так происходит: ложишься спать, слышишь – бабах! А с утра уже узнаешь: ага, это там и там вчера было…" - згадує військовий. Найбільш небезпечні міста – якраз на нашому маршруті: Махачкала і Хасавюрт.

Розповідає, що тепер навіть кримінальні угрупування замовляють у них убивства – так цінується їхня вправність. І що їх часто "кришують" і прокурори, і судді. Але мирне населення вони тепер ніколи не ображають. Бувало, зачепить когось кулею – боєць підбіжить і відрахує гроші: вибачай, братан, це тобі на лікування. І лише потім стрибає в машину і тікає.

Правда, військовий запевняє, що 99% населення – проти ісламістів. Але поповнення у них ніколи не бракує. Особливо з-поміж молодих. Дають хлопцям гроші на велосипед, підтримують сирітські сім’ї. Потім просять про маленьку послугу – віднести кудись пакунок. Потім – про більшу послугу. А тим часом працюють агітатори.

Говорять навіть не про іслам. Говорять правду – що корупція суцільна, що всі крадуть. І що коли вони візьмуть до рук кавказькі республіки – все стане інакше. Але насправді, намагається переконати військовий, це потрібно Заходу для того, щоб дестабілізувати ситуацію в Росії.

Ми потім справді бачили багато таких бороданів. Особливо один був шикарний – молодий, гладкий, борода довга, і вирулив з-за повороту на шаленій швидкості на роздовбаному джипі-широкі. У Києві я теж знаю декількох людей, які носять такі бороди, але вони їх називають "бородами Брейвіка". Ми довго вагаємося – може, таки застопити їх і побалакати, щоб почути, так би мовити, інший погляд на проблему. Але не наважуємося. Адже ми тут просто проїздом, і багато дізнатися все одно не встигнемо. Та, зрештою, за весь час мандрівки ніхто з них так і не зупинився.

Зате в Чечні все спокійно. Особливо у Грозному. На кожному кроці – патрулі з автоматами, і все спокійно. Як пояснив наш військовий, Чечня маленька, і в ній стоїть купа військових, а от в Дагестані дуже багато гір, тому є де сховатися.

Чечня нагадує Азербайджан, тільки замість портретів родини Алієвих – портрети родини Кадирових. По-справжньому пишних споруд тільки дві – мечеть "Серце Чечні" та діловий центр "Грозний сіті". Все інше збудоване просто і швидко. Розташування закладів – своєрідне: на проспекті Путіна, наприклад, стоять у ряд не менше 20 аптек, двері у двері. Дівчата в центрі не зізнаються, чи десь у них лишилися руїни зі слідами обстрілу. "Мы не хотим, чтобы нам что-то напоминало про войну", - кажуть вони. Довго думають, чи є в місті іще якісь цікаві об’єкти. Зрештою, коли ми вже відійшли, гукають до нас: "А! Есть еще парк с памятниками – Аллея героев!"

Центральна вулиця міста

На вулицях порожньо – чи то Рамадан, чи то справді більшість цих квартир навколо незаселені. Частота зустрічей з патрулями зашкалює.

"Это когда Кадыров в Грозном, то их здесь столько. Когда он едет в Гудермес – они тоже едут туда", - розповідає наш черговий водій. Він кілька років викладав в університеті у Грозному економіку, тепер має фірму і продає якісь товари широкого вжитку. Каже, що тут світові економічні закони не працюють: згори – кланова система на чолі з президентом, внизу, як він каже, "ислам по понятиям".

Він каже – дійсно, багато чеченців тепер повертаються на батьківщину. З Росії, з України, з Норвегії… Але ніякої державної програми нема, повернення тримається лише на любові до рідної землі.

За його словами, квартира у Грозному тепер не набагато дешевша, ніж у Москві, тому не кожен може туди заселитися. А от до своїх аулів поприїздило вже багато. Правда, роботи майже нема: традиційний чеченський бізнес – ремонт і тюнінг автомобілів. Або є, наприклад, кілька сіл, де всі виготовляють ковані ворота – і виставляють їх на продаж уздовж траси.

Потім нам трапилося кілька таких водіїв, які приїхали до свого села на Рамадан. Але після свят повернуться до своїх нових країн. Тут, так само, як і в Азербайджані, в піст люди намагаються допомогти подорожнім – стопиться просто чудово. А на останок, уже в Інгушетії, трапився місцевий мусульманський священик, який зголосився нас завезти втричі далі, ніж йому треба.

"Вот как выглядит настоящий ислам", - показує він на свою бороду з вусами. А ті, що лишилися в горах – їх тут, каже, не люблять. Найбільше їх нищить закон кровної помсти. Мовляв, є багато людей, у яких родичей було вбито бойовиками. І вони полюють на них по лісах, і, зрештою, дістають через багато років.

"Если ты пересилишь себя и простишь его – это хорошо. Но если ты его убъешь – здесь греха нет. Но только его! А то у нас некоторые, к сожалению, убивают всю его семью".

Наостанок він запрошує нас у будь-який час заїжджати до нього, і розповідає, як знайти його у селі.

Остання крапка цього стрьомного краю – блок-пост на розвилці, Владикавказ-Нальчик. Тут патруль змушує нас залишити відбитки пальців, і не хоче нічого й чути про український закон про захист персональних даних. Зате одразу після того служивий ловить для нас бусик, і відправляє у бік Батьківщини – на П’ятигорськ.

Автор - Артем Захарченко