Воїни добра. Юрій Касьянов

Одного з засновників спільноти "Армія SOS" Юрія Касьянова можна коротко описати як "ТойЩоНаПередовій". За день до нашої зустрічі волонтер повернувся з АТО – цього разу він провів там два тижні.

Саме його фото генерала Кульчицького розлетілись мережею після звістки про збитий МІ-8 і загибель військового. Юрій добре знав генерала: каже, що й сам мав летіти тим вертольотом, але не вийшло – в останню мить забракло місця.

Він весь час там, де найгарячіше. "Дехто вважає, що Дебальцево – це супер-передова. У деякій мірі це так, бо останніми днями його теж обстрілювали. Але тим не менш, передова знаходиться в 10-15 кілометрах попереду. Туди навіть не всі військові їздять, а ми – так. Не тому, що ми такі герої – просто хтось має це робити", – каже Касьянов без хизування, просто як факт.

З його подачі "Армія SOS" перетворилась не просто на волонтерське угруповання, яке постачає "берці-форму-тепловізори-машини" – а на потужну групу з ІТ-волонтерами, яка розробила і передала військовим планшети з картами і балістичними калькуляторами, а наразі створює безпілотники (детальніше про це – у наступній статті).

Касьянов не намагається сподобатись чи вразити, не шукає піару, радше навпаки – вперто його уникає. Він просто робить свою роботу. І навіть у волонтерські координаційні ради (не кажучи про політику) не входить – часу шкода.

Юрій – колишній журналіст, піарник, бізнесмен і військовий. Уважний, спокійний і зібраний. Лише двічі за час розмови він переривається, аби відповісти на телефонний дзвінок: "Так-так, ми дамо коптер, на ньому не треба вчитися літати... ні, з літаками непросто – потрібен час аби навчитися, інакше просто його розіб'єте..."

Поклавши слухавку, волонтер пояснює: йдеться про безпілотники, які "Армія SOS" передає військовим, і погоджується показати цей ІТ– штаб, по дорозі до якого коментує обговорене, вже не для запису.

"Найважче розповісти дружині про війну, але так, аби її не злякати", – зрештою зізнається він.

ОДРАЗУ ПІСЛЯ ПІДПИСАННЯ МІНСЬКОГО ДОГОВОРУ, ГРОШЕЙ СТАЛО В РАЗИ МЕНШЕ

...Є кістяк, четверо осіб, які все це починали. Але у нас дуже горизонтальна структура – люди приходять, кажуть, що хочуть щось зробити, ми їх приймаємо.

У нас дуже різні волонтери. Є дівчата, які кажуть, що їм треба поїхати в Дебальцево. Одній з них днями виповнилось 20 років. А вона – голова нашого Дніпропетровського офісу.

Ми нікого не призначаємо і не шукаємо, я навіть не завжди знаю, що вони роблять. Іноді приходжу, кажу: "Давайте це зробимо" – а вони мені відповідають, що вже над цим працюють.

– Ви підраховували кількість коштів, які зібрали за час існування "Армії SOS"?

– Це не такі великі суми – від мільйона до двох-двох з половиною-трьох на місяць. Це якщо не рахувати все те, що закуповує діаспора і передає нам. Хоча в масштабах держави це мізер.

Та куди б ми не поїхали – бачимо наше обладнання, наші літальні апарати.

Я розумію, що держава тратить величезні суми на забезпечення паливом, на зарплати бійцям, але іноді я навіть не розумію, куди ці гроші йдуть. Та я в це не лізу. Наше завдання – перемогти.

А люди різні нам жертвують гроші. Наприклад, є жінка, яка приходила і казала – я хочу на безпілотники дати грошей. 30 тисяч доларів. Потім за два тижні приходить, питає: "Вам вистачило? Я ще 20 тисяч дам".

До речі, грошей стало мало. Бо з Мінськими домовленостями народ вирішив, що війна закінчилась. Буквально за пару годин після їх підписання грошей стало в рази менше. Люди чомусь вирішили, що війна закінчилася. А це не так.

– Нещодавно утворилась Рада волонтерів при Міноборони. Ви братимете участь у її роботі?

– Ми ходили на цю зустріч з Гелетеєм, а потім обговорювали з колегами, що з цим робити. Вирішили, що ми нічого не маємо з цим робити. Є гроші, які зібрало суспільство, – хай їх витратять волонтери, якщо вони можуть цим зайнятись... Але ми тут ні до чого. Гроші завжди важче зібрати, аніж витратити. І в мене є підозра, що ці кошти будуть розподілятись корупційним чином.

Чому? Просто коли волонтери сідають разом з чиновниками-генералами розподіляти гроші, вони ризикують бути ошуканими тими людьми, які звикли з року в рік набивати кишені бюджетними грішми.

Зараз я, наприклад, знаю, як мені витрати зібрані нами кошти. Але за тиждень потреби військових можуть змінитись. Нам треба знову знайти гроші, зробити закупівлі, відвезти придбане на передову і переконатись, що ми все витратили правильно. Я сумніваюся, що ті, хто розподілятиме гроші з генералами, чинитимуть так, як ми. Процедура державних закупівель більш складна, менш ефективна, і наскрізь корумпована...

...Наші люди працюють відчайдушно, з останніх сил. Наприклад, є дівчина, яка приходить о 8 ранку і йде додому відпочивати лише о першій ночі. Вона займається координацією у напрямку Щастя-Дебальцево-Артемівськ-Дзержинськ. І от нам треба її звідти висмикнути з офісу – і послати працювати у якусь Раду.

Я просто не розумію, навіщо витрачати стільки ресурсів для поділу цих 40 мільйонів. Якби їх віддали волонтерам, вони б швидко їх використали. Але ж нам кажуть: треба буде тиждень засідати, потім ще тендери проводити і лише тоді ділити. І в чому тут ефективність?

Юрій Касьянов та знаменитий волонтер-медик Ілля Лисенко (Хаттабич). Фото Дмитра Ларіна

– У нас зараз офіційно перемир'я, хоча воно знову з втратами. Ви щойно з передової. Розкажіть, що там відбувається?

– Йде війна. Справжнісінька. Ніякого перемир'я немає. Ворог постійно атакує і обстрілює звільнені міста і селища. "Перемир'я" потрібно більше противнику. Бо він не очікував, що наш спротив буде такий сильний. Зараз вони укріплюють позиції, звозять техніку.

Не перемир'я нам потрібне – а нове командування. Формально противник, я маю на увазі Росію, повідводив важку техніку на відстань 10-15 км, тобто у прифронтовій смузі їх нема. Залишились ЛНРівці, ДНРівці. Але не повсюди. В Нікішино ми зіштовхнулись з регулярними військами, причому добре підготованими. Такими, що з коптера з висоти 100 метрів не можна засікти ані їх, ані окопів, ані слідів діяльності.

З місцевих сільських хлопців так швидко не можна підготувати професійних військових. Це мінімум півроку важкої армійської праці.

– Добровольці розказували, що ми, журналісти, надто перебільшуємо необхідність тривалої підготовки. Бо на війні діє принцип перших двох боїв – після виживання у них ти вже стаєш цілком боєздатною одиницею.

– Це вони перебільшують. Хоча це відважно – перша дурниця у бою може бути й останньою.

– ...І тому так багато втрат?

– Питання не в тому, хто як вміє воювати, а в тому, кого куди пошлють. Якщо тебе посилають в саме пекло, як-от 25-ту послали в Шахтарськ по тилам противника... Фактично в оточення, бо вороги знали, куди наші йдуть. Їм влаштували засідку і розстріляли з танків.

– Ви ці засади як пояснюєте? Зрадниками у штабі чи ефективністю розвідки противника?

– І те, й інше.

– Ви на фронті з найперших днів. Бачили армію тоді і зараз. Що змінилося?

– Тоді не було їжі, спальних мішків, наметів, вода була отруєна. Я возив на блокпости продукти, спорядження. У хлопців не було наметів, генераторів, біноклів, приладів нічного бачення, радіостанцій... А головне – не вистачало бойового досвіду, професіоналізму. Я робив все що міг, аби допомогти.

З волонтерів більше нікого не було на той момент.

Тоді ж одночасно давав сигнали своїм – друзі, приєднуйтесь. Я писав про це у ФБ, відповідно, люди почали давати більше грошей. Ви знаєте, що таке сидіти в темряві в окопі без приладу нічого бачення? Коли тобі дзвонять і кажуть "страшно, вони лізуть"...

А ще пам'ятаю, яким був Ізюм у перші дні війни. Колорадів є досить всюди – і в Києві теж. Тут питання в тому, хто грає першу скрипку. Так-так, не дивуйтесь. У Слов'янську купа наших людей, але коли туди зайшли тисяча бойовиків, наші всі прикусили язика. І наверх повилазила всяка сволота.

А наша армія на наших очах дуже змінилась. Вона стала Армією.

На фронті був такий пост біля Слов'янська. Пам'ятаю, як один мобілізований хлопець казав: "Навіщо я тут? У мене там мамка, курочки..." Автомата він не бачив, нічого не знає.

Коли я за десять днів повертався на цей блокпост (а його якраз обстрілювали), зустрічаю цих хлопців. Питаю: "Додому не збираєтесь?" – "Ні-ні-ні, поки ми цих гадів звідси не викуримо, нікуди не поїдемо!"

У цих хлопців вже ніхто зброю не відбере.

Я бачив, як з'явились перші новi БТРи, нові танки, нове озброєння, але й досі не вистачає мізків.

Хто в останні роки йшов у армію? Або патріоти, або ідіоти. У нас середня ланка – починаючи від командира відділення, командира роти, батальйону, комбриги – всі патріоти, які за малі гроші пішли у військові училища, стали військовими.

Їхні жінки – це Золотий фонд нації. Багато з їхніх чоловіків, починаючи з травня, ще вдома не були...

А що у нас з генералами? Тут інша історія. Я й сам колишній військовий – закінчив Київське вище авіаційне інженерне училище, але пішов з армії у бізнес. Ми бачили, що віддавши армії 10-15 років, ти нічого не маєш, і перспектив ніяких.

Ті, хто залишилась з командування – це переважно двієчники, трієчники, корупціонери, безтолкові командири, які не змогли знайти собі місце у мирний час у цивільному житті. Розумні і талановиті командири пішли, а ці залишились. Це – наше МО, наш Генштаб, командування округами АТО. Без будь-якої шкоди для армії їх можна і треба розігнати.

Кожен бойовий комбриг може стати міністром оборони чи начальником штабу. Хтось кращим, хтось гіршим.

У "Армії SOS" є напрямок з наукоємними технологіями, – розробка навігаційного обладнання, безпілотників

НА ПЕРЕДОВІЙ ЗНАЧНО БІЛЬШИЙ ВІДСОТОК ПРЕКРАСНИХ ЛЮДЕЙ, АНІЖ ТУТ

– Яке ставлення до волонтерів у сепаратистів?

– У тієї сторони ставлення до волонтерів як до бандитів. Вони справедливо вважають, що ми ідейні, тому для сепарів ми просто м'ясо, яке можна різати, бити і вбивати. З початку вересня двоє наших людей у полоні. Я сподіваюсь, що скоро їх звільнимо.

– Ви і визволенням полонених займаєтесь?

– Тут неможливо розділити сфери – чим ти займаєшся, а чим – ні. Я дзвоню знайомим і прошу допомогти, просто передаю інформацію.

Розумієте, коли ти приїздиш на фронт, а хтось підходить і каже: "У мене брат потрапив у полон..." Йому нема до кого звернутись.

Або ж каже: "У мене картка з зарплатою – треба дружині гроші перерахувати, вона дитину народила". Береш цю картку, знімаєш гроші пересилаєш дружині. А що зробити? Там ти як швидка допомога.

– Ви теж на зв'язку з дружинами бійців?

– Ой, дружини це щось страшне (сміється). Бо якщо ти вже входиш з ними у контакт, вони вважають тебе довіреною особою. Вважають тебе винним за те, що відбувається з їхніми чоловіками. Можуть дзвонити і казати: "Їм там холодно!" Якщо вони тебе знають, то точно дзвонитимуть.

– Як ви таке витримуєте?

– У мене телефон не дзвонить постійно, на відміну від інших волонтерів (показує на телефон, який справді мовчить). Бо ми стараємось зробити так, аби нам дзвонили на офісний. Я їх перенаправляю на офіс, який може чимось допомогти.

– Скажіть, чим ви пишаєтесь? Тим, що займаєтесь оснащенням армії?

– Тим, що я в перші дні був з хлопцями, які вступили в бій. Потім з'явились інші волонтери, і стало легше. Але перші травневі дні були найважчими.

Ми допомагаємо всім, не лише військовим. Чому? Бо всі, хто воює за Україні – наші люди.

Дуже багато хороших хлопців серед ВВшників. Вони мені показували опіки від пляшок з сумішшю. Вони воювали на Майдані проти нас. Нас зіштовхнула лобами попередня влада. Зараз зустрічаєш їх, а вони вже перейшли на контракт, вирішили залишитись воювати далі.

Є один хлопець з першого батальйону Нацгвардії – Саша з Лондона, отакий мужик! Живе у Лондоні 20 років, у нього діти там народились. Здавалося б, що йому ще треба? А він прийшов служити в розвідку першого батальйону Нацгвардії. Сьогодні дзвонить і каже – я в Дебальцево. Кажу: "Як? Ти ж поранений. У тебе ж вся спина осколками подряпана!" А він мені: "Я не можу там лежати!" Побув півтора дні в лікарні в Артемівську і втік на фронт.

– Вам теж незатишно в тилу, як іншим волонтерам?

– В тилу ти можеш цілий день займатися допомогою фронту, і все одне відчуваєш провину перед тими, хто зараз веде бій на передовій. Постійно тягне назад.

На фронті можна знайти таких прекрасних людей, як-от Саша, і злодіїв-вбивць. Таке життя. Те, що ми бачимо тут, в тилу, змазано, не так очевидно. А на війні все проявляється. І негідники, і герої – поряд.

Але на війні я знаю, на кого можна опертись, а від кого – чекати кулю в спину. На передовій значно більший відсоток прекрасних людей, аніж тут.

Я НЕ ПРИХИЛЬНИК ВОЄНЩИНИ. АЛЕ Я ВВАЖАЮ, ЩО ЯК В КРАЇНІ ЙДЕ ВІЙНА, ТО КРАЇНА МАЄ БУТИ ПЕРЕВЕДЕНА НА ВІЙСЬКОВІ РЕЙКИ

– Що має робити тил для нашої перемоги?

– От, ви були в АТО? Тоді ви розумієте, що це інші умови життя – там і тут. Я не прихильник того, аби тут все стало, як у військовому таборі, аби всі вдягнули чоботи і почали марширувати по вулиці. Я не прихильник воєнщини. Але я вважаю, що як в країні йде війна, то країна має бути переведена на військові рейки.

Виробництво, ремонт військових автомобілів, табори військової підготовки при населених пунктах, загони самооборони при кожному місті чи селі. Не треба розраховувати, що Захід нам допоможе, чи США нам допоможуть. Я вважаю, що така позиція – це недоумкуватість.

Замість того, аби підготувати країну до війни з таким сильним противником, вони кажуть, що ми з цим противником домовимось.

Домовитесь – чудово. Але треба бути готовим до війни, аби уникнути жертв, аби відстояти свою територію і дати ворогу по зубам. До цього треба готуватись щосекунди.

А ми втрачаємо час. На початку війни, коли в нас фактично не було армії, вона була деморалізована, робилося дуже багато чого для того, щоб ми почали перемагати. Я бачив, як створювалися перші добровольчі батальйони, як поштучно привозили на передову нову техніку. Рішення тоді приймалися швидко, і наші сили подвоювалися кожні два тижні.

Наприклад, завод Малишева в травні просто саботував. До них приходила колона з підбитими бронетранспортерами, а їм не відкривали ворота. Мені дзвонили звідти військові й казали: "Що нам робити? У нас 10 великих трейлерів, а нам ніхто не відкриває". Я дзвонив знайомим чиновникам, активістам, туди їхала група з підтримки військових і примушувала їх працювати.

Зараз дуже складний період в історії нашої країни. На жаль, у нас нема яскравих людей, які могли б повести націю в цей час. Я не прихильник авторитарних чи тоталітарних режимів, але бувають такі моменти, як наприклад, війна, чи якесь стихійне лихо, коли країну має очолити справжній лідер. А його у нас немає.

– Популярність Порошенка і його перемога у першому турі теж цим спричинена – бажанням мати лідера...

– Ну, люди завжди хочуть бачити доброго царя. Вони вибирають його по краватці, по жестах. Але справжній лідер – інший. Він бере на себе відповідальність, і займається лише країною, а не своїм бізнесом. Тут можна згадувати і Вацлава Гавела і Леха Валенсу, але найближчий до нас по часу по духу, як на мене, Бен Гуріон, який повірив у Ізраїль у важкий час і повів за собою.

Він робив помилки, але він повірив у свій народ, а народ повірив у нього. Тоді як Штати говорили, що не можна воювати, Франція казала, якщо ви це зробите, Ліга Націй від вас відвернеться. Ніхто його не підтримував, але він сказав: "Ми відвоюємо цю землю, ми на ній сидимо, ніхто нас звідси не скине в море".

А коли вони показали, що здатні на щось, до них пішли на поклон і з ним захотіли дружити. Ми маємо зробити те саме.

– Але має бути внутрішня самоорганізація, а у нас – "разброд і шатаніє". Ви й самі казали, що навіть у Києві купа замаскованих колорадів...

– Це є у будь-якому суспільстві. Дивіться: Гіркін ще у червні давав сигнали SOS у Росію, що їм тут погано... А після його втечі зі Слов'янська війна почалась у 10-20 разів масштабнішою, бо Росія почала постачати сюди своїх найманців.

Здавалося, якщо Гіркіна задушити в Слав'янську, ми б виграли. Але його випустили. Я даю голову на відсіч, що його випустили. Винуватих треба шукати в Міноборони.

Нас постійно підводять до думки, що ми з ними не впораємось. Але наші війська постійно кудись заганяють, де їх обстрілюють з двох боків, а вони не мають права відповідати: у секторі "Д", потім була Савур-Могила, потім був Іловайськ, а до того – Шахтарськ, про який мало хто пам'ятає, але там теж загинули десятки наших людей.

Я вважаю, що це пряма зрада, замішана на недоумкуватості тих, хто приймає рішення. І в цьому винен наш президент, який має всі повноваження змінити керівництво силового блоку, але не робить цього. Замість цього нам кажуть: "Не можна когось чіпати, ми не справимось, наша армія роздрібнена".

Вище військове керівництво країни, близьке до Петра Олексійовича, саме копає собі яму. Бо тоді у нас не буде президента. Я не закликаю до повалення президента, але...

– Я чула цю версію від дуже багатьох волонтерів...

– Президент боїться добровольців. Але боятися йому треба не добровольців, бо такі настрої сильніші навіть серед армії. Всі бачать, що це або ідіотизм, який межує зі зрадництвом, або зрадництво, яке видається за ідіотизм.

Я не вважаю, що буде військовий переворот у класичному значенні цього слова. Але президент може втратити кредит довіри. Я не проти президента, повірте. Просто я хочу, аби не гинули хлопці.

І саме армія вимагає змін. Розумієте, якби було нормальне керівництво, яке б не боялося підняти свій зад і поїхати на фронт, подивитись на передову... Чим відрізнявся генерал Кульчицький від інших?

Він жив у військовій палатці, готував їжу, мився з усіма, сідав на броню і їхав на блокпости, літав на передову, завжди був у курсі всіх справ, керував підлеглими, розвозив боєприпаси, продути ... Він був справжнім генералом. Інших таких генералів я не зустрічав на цій війні.

У ящиках на фото – готові чи наполовину готові апарати, зібрані ІТ-волонтерами "Армії SOS". Юрій показує один з безпілотників, який може виконувати завдання для військових. Фото Дмитра Ларіна

Я ЗАЙМАЮСЬ ВОЛОНТЕРСТВОМ, БО ЦЬОМУ Є ПЕВНА ЦІНА – МОЯ БЕЗПЕКА, БЕЗПЕКА МОЄЇ СІМ'Ї, МОЇХ ДРУЗІВ, МОГО МІСТА

– Для мене відчуття війни найсильніші, коли я потрапляю у сільську школу у зоні бойових дій, де живуть солдати. Бачиш там список класу з трьох осіб, уявляєш, як вони тут були. Така старенька школа, але затишна, портрет Шевченка, квіти, зроблено все з любов'ю. І думаєш: де ці діти зараз? Солдати стараються нічого не чіпати, книжки читають зі шкільної бібліотеки.

Є такий хлопець з 25-ї бригади на прізвисько Лєший, розумний пацан 24-25 років. Питаю, що читаєш? "Злочин та кара", – каже, я в дитинстві не читав, а зараз як тільки хвилька вільна є – читаю. Питаю: "Цікаво?" – "Дуже!"

І от, сидиш ти в такій школі під час мінометного обстрілу... Оце і є відчуття війни.

– Ви знаєте, чим займатиметеся, коли закінчиться війна?

– Я не був безробітним до війни і до Майдану. Але вже майже рік нічого не роблю, крім як волонтерства. У нас з дружиною маленький рекламний бізнес – виробляємо різні таблички, бейджики, поліграфію. Зараз цим займається дружина.

Чим займатись після війни? Якщо ми будемо потрібні й у "Армії SOS" залишаться гроші, витратимо їх на допомогу пораненим, віддамо на протезування.

У нас ще є напрямок з наукоємними технологіями, – розробка навігаційного обладнання, безпілотників. Можливо, з нього виросте щось, що буде потрібне для армії в майбутньому.

Волонтерську "славу" я не збираюсь конвертувати у якийсь політичний капітал.

– Ви відчуваєте себе волонтером?

– Я не професійний волонтер. Я просто роблю те, що нині вважаю потрібним.

– Але це безкоштовно, на благо інших...

– Я це роблю, бо цьому є певна ціна – моя безпека, безпека моєї сім'ї, моїх друзів, мого міста. Я не хочу, аби щось помінялось на гірше.

Люди, які воюють в зоні АТО, отримують 6 тисяч гривень. Але це зовсім не ціна за те, аби стояти під дощем, ризикувати життям, отримувати поранення. Тобто ми всі працюємо не за гроші. А за щось інше. За безпеку, захист, впевненість, що моя сім'я спить спокійно. Це дуже важливо.

У Нікішино, наприклад, будинки знищені. Війна знищила все. І таких "нікішиних" по країні дуже багато. Я вже не говорю про тисячі загиблих. А тут – тебе запрошують на зустрічі з міністром, беруть інтерв'ю...

– Та не всі у цей процес включились. Чому цей інстинкт спрацьовує у когось, а в когось – ні?

– Ви були на Майдані? Ну, от. Який відсоток людей був там? Який відсоток населення робить революцію? Максимум 4%. Найбільший відсоток був під час Французької революції – 12%.

Зазвичай у перетвореннях країни бере участь дуже маленький відсоток населення. Працездатного і активного. Ми зробили Майдан і повалили Януковича таким малим відсотком. На жаль чи на щастя, суспільство є таким, яким воно є – є ті, хто веде, і є ті, кого ведуть.

– Що згадуватимете за 5 років, як війна закінчиться?

– ...От сидиш в кущах з товаришем. Довкола йде бій, ми – на нейтральній смузі. У тебе пістолет, у товариша дві гранати – і ти сидиш. Розвідка пішла вперед, а ми сидимо і дивимось: тут поле, тут ліс, тут рів. Вороги можуть бути де завгодно. Сидиш і думаєш: яка безславна смерть! Чого я не взяв автомат?!

...Хоча насправді навіть не це. Але не можу розповісти публічно – це особисті переживання.