З онлайну на війну: як волонтерить "Мілітарний портал"

- Думан, в п'ятницю ввечері виїжджаємо, в понеділок зранку у Києві. Ти з нами? - з такого повідомлення у Фейсбуці розпочалася третя для мене і одинадцята для волонтерів "Мілітарного порталу" поїздка на фронт.

Творення середовища почалося у далекому 2008 році, коли був створений однойменний сайт. На базі сайту сформувалась платформа, завдяки якій спілкувалися професійні військові і зацікавлені мілітаристичною тематикою цивільні. Коли війна прийшла в Україну, хлопці, що пішли воювати, на форумі сайту попросили про допомогу в товаришів з "Мілітарного порталу". Так все й закрутилося.

Зараз кістяк волонтерської групи формують до десятка людей. Починали все студент авіаційного університету Тарас Чмут, журналіст 5 каналу Олександр Аргат і перекладач Юрко Збанацький.

Олександр Аргат

Потім з'явилася Соня Хльосткіна і родзинкою групи стали дивовижно смачні і з любов'ю зроблені пряники для військових. Приблизно в один час із Сонею в команду прийшов Борис Красовський — хлопець, що після трагічної загибелі айдарівця Віті Гурняка разом з багатьма пластунами записався у добровольці і зараз сам готується на фронт.

Ще в групі "Мілітарного порталу" є Руслана Величко — вогонь-дівчина, що втратила під час подій на Майдані і на війні не одного товариша. Тепер гори верне, допомагаючи армії. Є й інші — кожен з власною історією, часом дуже зболеною.

Руслана Величко

Разом вони забезпечують допомогою щонайменше 15 груп військових, у тому числі — льотчиків, розвідників, артилеристів, морпіхів, що не зрадили Україну під час анексії Криму.

Станом на зараз волонтери "Мілітарного порталу" доставили на фронт допомоги на суму понад 1 300 000 грн.

Схема проста — військові звертаються з потребами. А волонтери гасають по Києву у пошуках необхідного, щось замовляють з-за кордону, комунікують з іншмими волонтерськими групами — може, в кого щось вже є. А потім натрамбовують усіляким добром велетенського буса і їдуть на фронт. Мандрують до військових приблизно що два тижні.

З кожної поїздки привозятиь приємні і не дуже враження. Негатив іде зазвичай від міліцейських блокпостів і патрулів ДАІ.

Перші норовлять забрати собі щось з вантажу для військових. Іноді доводиться їм хоча б пачку цигарок кинути — як новочасним харонам, що правлять золотого за переправу у пекло.

Другі полюють на водіїв між блокпостами. Останнього разу автомобіль патрульних був акуратно захований за зупинкою громадського транспорту, а самі даівці вистрибнули до мікроавтобуса, як чортики з коробки. Від цих духів прифронтових доріг рятувала мантра "миволонтери".

З приємного — історії і пригоди, що трапляються кожного разу. Руслана Величко часто згадує, як до її візиту вмивалися солдати. "Ми приїжджаємо, я дивлюся — у хлопців обличчя вмиті, а вуха і шиї чооорні!" Згадуючи, регоче: виявляється, керівництво повідомило про приїзд особи прекасної статі і дало команду — привести себе в порядок. Ну солдати і привели — як вміли.

Тарас Чмут

Нульовий кілометр

Все починається з тимчасового складу на вулиці Андріївській у Києві. Сюди з різних куточків України та світу звозяться речі, в яких мають потребу українські військові.

"У нас є передачі з Канади, США, Австрії, Росії, Польщі, - перелічує Чмут. - Ага, ще Італія регулярно на "Зігрій солдата" передає речі: термічку, спальники і всяке барахло".

"Всяким барахлом" волонтери любовно називають велетенські клунки з найрізноманітнішими, часом дуже цінними речима.

Ними заскладане величеньке приміщення, що насправді є київським офісом одного з громадських рухів. Волонтерам з "Мілітарного порталу" навіть трохи соромно — коли все починалося, вони випросили собі невеличку комірчину, але поступово речей стало так багато, що вже власники офісу тісняться в одній кімнатці, теж частково заскладаній допомогою армії.

Скільки загадкових речей тут побувало чи чекають на відправлення! Маск-сітки, магазини до АК, пічки-булер'яни, труби до них, димарі-ліхтарики, спальники, коліматори, планки, труси, шкарпетки, майки, намети, взуття, налокітники, наколінники, балаклави, розгрузки, форми, засіб для чищення зброї, тепловізори, рації, антени, кабелі, біноклі, окуляри нічного бачення, компаси і хтозна що ще.

Питаю в Тараса, чого такого найекстравагантнішого вояки просили передати.

- Швейну машинку.

- ?..

- В аеродром у Краматорську. Він тоді був у оточенні, у хлопців форма тупо розлазилася. То щоб можна було хоч якось зшивати обноски, треба було машинку. Її скидали вертольотом.

Загалом за весь час волонтерства хлопцям і дівчатам з "Мілітарного порталу" неодноразово доводилося виконувати нетривіальні завдання. Діставати специфічне обладнання для налагодження системи зв'язку на фронті; привозити авіаційні радіостанції для навідників. Зараз вони допомагають облаштувати безпілотно-розвідувальний комплекс для розвідників.

Диванна сотня

Виїзд, про який іде мова, теж був нетривіальним завданням — у групи віднедавна нема свого автомобіля. Раніше "Мілітарний портал" мав старенький мікроавтобус Hyundai. Його волонтерам, до речі, дав біженець з Донецька.

Але машину власнику довелося продати, тож тепер активісти перед кожною поїздкою шукають людину з автомобілем, що відважилася б поїхати на фронт. Водії попадаються різні. То малодосвідчений, який в житті за кермом на такі дистанції не їздив. То переляканий, що хрестився перед кожним блокпостом, чим викликав особливу увагу військових, бо думали, що ж він везе, раз так боїться.

Юрко Збанацький

Цього разу знайшовся сорокарічний чоловік, що запізнився на кілька годин, дорогою розповідав про те, що довго не пив, але от недавно зірвався. Активно страждав від параної (не фотографуйте, не показуйте номерів машини, не хочу їхати з Луганської області в Донецьку) і тягав волонтерів по брудних придорожніх забігайлівках їсти.

В машини були якісь проблеми з колесами і гальмами. У волонтерів — просто з гальмами, бо їх це не спинило.

Окрім всього іншого, замість задніх сидінь в салоні стояв маленький білий шкіряний диван. Меблі викликали бурхливу радість у вояк на блокпостах , що вголос коментували зручність мандрівки завдяки такому девайсу. На складі мікроавтобус добряче завантажили купою добра, під кінець дотрамбовуючи маскувальні сітки, як пасажирів у китайському метро в час пік.

Здавалося б, що може бути гірше, ніж їхати посеред усіляких речей, що специфічно пахнуть (маск-сітки — якимось фабричними хімікатами, від яких боліла голова). Виявилося — нема межі досконалості. Коли після низки пунктів призначення вже на фронті бусик спорожнів, диван почав під час руху їздити по всьому салону, додаючи екстремальності й так незвичній дорозі.

Під Ізюмом, якщо їхати зі сторони Слов'янська — блокпост. Там, здається, колишні беркутівці. Вже дорогою додому підняли нас з диванчика, випровадили з машини, позазирали в кожну сумку, змусили вивернути кишені. Навіть у нутрощі нашим меблям пхали пальці.

І тут одне тлусте беркутятко каже: "А документи на пістолет в дивані у вас є?". Тарас зорієнтувався: "Ну ви ж підкинули, то в вас і документи мають бути".

Автор ідеї про пістолет зробив вигляд, що сміється. Волонтери вдали, ніби це був хороший жарт. Але осад лишився.

Соня Хльосткіна

і її пряники для військових

Відбиті на всю голову

З огляду на тривалі мандри лінією фронту, у пасажирів мікроавтобуса є вже свої добрі друзі серед вояк. Льоша з героїчної арти 24 ОМБр любовно називає "Мілітарний портал" волонтерами, відбитими на всю голову. Його товариш, що до служби в армії працював поваром в італійському ресторані, годує всіх грибною юшкою. Хлопці заворожено слухають солдатські байки.

Льоша прискіпливо дивиться на Тараса і видає: "То ти тепер їздиш у військовій формі? Ай молодець!". Справа у тому, що по формі ідентифікують військових. А військові тут — ціль, хоча б для диверсійних груп. "Ей, - відмахується Чмут. - Я й так у сєпарських списках. Якщо попадусь — одинаково відгребу, в формі чи без".

- Тарасе, - питаю згодом. - А звідки ти знаєщ, що знаходишся у якихось списках?

- Ну як звідки, - відповідає він. - Всі більш-менш публічні волонтери там. Якщо по тебе знають свої, то і чужі також.

До речі, завдяки "Мілітарному порталу" вдалося на власні очі побачити легендарну "Квітку" - самохідну артилерійську установку. Хто нею кермує, сепаратисти не в курсі. Але навіть за саму машину свого часу обіцяли нагороду у 200 тисяч.

Ці волонтери з "Мілітарного порталу" таки дійсно "відбиті на всю голову" - якщо треба комусь доставити допомогу, їх ніщо не спинить. Заїжджали у найгарячіші точки, на сам фронт і навіть трохи далі — якось мали передати спальники і біноклі одній батальйонній тактичній групі з 24-ї ОМБр.

Ті стояли на Луганщині в полі, окопавшись. Щодоби по них стріляли з зеленки. Волонтери не помітили військових і поїхали прямісінько до сепаратистів. Слава тим, хто винайшов мобільники, бо вояки волонтерів засікли і вчасно завернули телефонним дзвінком.

"Куди?! Назад! Там сепаратисти!" - лунало тоді перелякане благання зі слухавки. О, як швидко і вправно тодішній водій розвертав автомобіля у зворотному напрямку! А потім солдати годували хлопців шашликом і поїли кавою. Все закінчилося добре.

Так і цього разу — попри стогони теперішнього водія, що в нього погані передчуття і він не хоче їхати з Луганщини на Донеччину, "Мілітарний портал" таки прорвався до Дебальцева.

Блокпост. Нервовий чатовий: дуже балакучий, дуже веселий.

- На Дебальцево цим мостом доберемося?

- Туди так, а назад, може, і ні.

- Як це?

- А моста може не бути.

- Стріляють?

- Ні, звісно. Ось бачите гільзи? - ми бачимо, їх достобіса на узбіччі. - То це їх просто так насипали. Бутафорія, знаєте. Просто хтось возить і розсипає. А насправді тут ніхто не стріляє. Це не війна, ну що ви. Це АТО. Антитерорестична операція!

Але в Дебальце ми таки потрапили - просто тому, що хлопці зі 101 бригади охорони Генштабу чекали на теплі речі, наколінники з налокітниками, спальники і каремати.

Борис Красовський

Мости: зруйновані, збудовані

Друга доба в дорозі, війна позаду — з усіма її зруйнованими та відновленими мостами. Волонтери теж руйнують одні і будують інші містки, але ментальні. Воякам вони лишать матеріальне підтвердження того, що військові потрібні своєму народу. А додому повезуть солдатські історії і твердий намір ще не раз стати армії в пригоді.

Вдома хочуть створити громадську організацію — Український мілітарний центр, а також благодійний фонд "Мілітарна допомога".

Все це потрібно для того, кажуть волонтери, щоб спростити процедуру допомагати для підприємств. Адже зараз підтримка від приватних осіб значно знизилася, а потреби і проблеми у зоні війни залишилися.

Потрібен автомобіль для доставки вантажів на фронт. І потрібен постійний склад у Києві. І якщо б ви спитали в Тараса, чим допомогти, він, напевно, відповів би так, як часто пише у своєму Фейсбуці: "Хочеш допомогти армії? Тисни Like, роби репост:

Картка Приватбанку: 4731 2171 0856 4442 на Тараса Чмута (центральний рахунок);

Pay-Pal [email protected]

Призначення: I'm sending money to family or friends;

Звітність за попередню роботу - http://mil.in.ua/dopomoha-armiyi