"Владика Андрей" спростовує радянські міфи

Це вже п'ятий повнометражний фільм Олеся Янчука і третя поява Митрополита в українському ігровому кіно. "Владика" творить позитивний образ одного з найвеличніших героїв західноукраїнської історії, заперечуючи майже усі радянські міфи, які мали за мету очорнити Шептицького.

Назагал йдеться про неоднозначну постать. Як написав Мирослав Маринович у статті "Андрей Шептицький і дилема гуманістичного вибору": "Ім'я Митрополита Андрея Шептицького належить історії українського народу, однак, якщо вдатися до гри слів, аж ніяк не відходить в історію". Дискусії навколо нього тривають і, схоже, не скоро припиняться.

Причина не стільки в неоднозначності слів та вчинків Шептицького, скільки у самих підвалинах наших оцінок. Якщо для Західної України він - національний герой, то для сходу його ім'я огорнуте негативними радянськими конотаціями.

Зрештою, "Владика Андрей" стоїть поза цими дискусіями. Це - художній фільм, у якому чи не вперше в українському кіно у позитивному світлі показано людину, яка своє життя присвятила Богові. Погодьтеся, для атеїстичної країни - неабияке досягнення.

Фільм Олеся Янчука є переказом довгого життєвого шляху Митрополита - від дитячих років - аж до смерті, і грають Шептицього троє акторів.

Шептицький прожив 79 років і його життя припало на бурхливий час - дві світові війни, численні окупації Галичини, причому усі окупаційні режими виявляли однакову ворожість до місцевого населення, яким опікувався митрополит.

А між війнами - активна благодійна діяльність, спроба об'єднати церкви, численні мандрівки, арешти, заслання...

Янчук не став заглиблюватися у подробиці, а пішов звичним для себе шляхом, вмістивши у центр оповіді історію зради Митрополита людиною з його оточення. Змушений під тортурами до співпраці з НКВД, молодий чоловік доносить на Шептицького і навіть якось долучається до його смерті.

Власне, інколи складається враження, що фільм розповідає більше про нього, ніж про Андрея Шептицького. Біографічний фільм поєднується з трилером.

Але трилер то губиться серед біографічних подробиць життя Шептицького, то знову виринає, аби додати картині напруження. Звісно, біографія Митрополита дає підстави для творення різножанрового кіно, проте авторові слід було вибрати щось одне.

Тим паче, що релігійне життя давно вже адаптоване кінематографом і сформувало у цій царині певні правила.

Скажімо, на тлі вітчизняної (радянської) традиції показу греко-католицьких священиків, "поліжанровість" "Владики" виглядає майже революцією.

Під час зйомок фільму у Львові. Тут і далі фото з сайту zaxid.net

Від часу "Іванни" (1960) Віктора Івченка, українське кіно не виявляло прихильності до греко-католиків, які зображалися утіленням "єзуїтської підступності". Саме таким показали Митрополита Шептицького і в "Іванні", і особливо у "Таємницях святого Юри" Валерія Підпалого.

Квінтесенцією радянської версії греко-католиків може бути епізод з шостої серії телесеріалу "Державний кордон" (1987) Боріса Стєпанова, де безіменний греко-католицький священик повчає бандерівця Рогозного: "Наша власть должна быть страшной - тайно, а явно - гуманной. Сейте слухи, приписывайте большевикам, что сами творите. Пугайте их войной с англо-американцами. Не забывайте об атомной бомбе, у советов ее нет. А пастыри будут с вами - как раньше".

Звісно, тут радянське кіно діяло за давньою "доброю" традицією, приписуючи ворогам власні наміри, проте така ідеологічна спрямованість давала відчутні художні результати.

Олесь Янчук пропонує іншу тональність. Його Шептицький - "не від світу сього". Він не може жити серед так званих звичайних людей з їх дріб'язковим життям. Він хоче присвятити себе служінню Богу.

Ще дев'ятнадцятилітнім юнаком він цілком відмовляється від світських спокус. Але мотиви його учинку не зовсім переконливо виглядають на екрані. Зрештою, церковна діяльність Шептицького також подана без особливих драматичних подробиць, найчастіше про неї розповідають, а не показують її.

У фільмі подані події і Другої світової, коли Митрополит рятував євреїв, проте цей порятунок позбавлений необхідної кінематографічної гостроти. І це при тому, що діяльність Шептицького була надзвичайно ризикованою - німці обшукували собор святого Юри, відкриваючи навіть труни з небіжчиками.

Якщо ж дивитися на "Владику Андрея" з позицій західних традицій у показі католицьких священиків чи просто віруючих людей, то "Владика Андрей" і тут не на своєму місці. Тільки два приклади.

Перекур під час зйомок "Владики Андрея"

1966 року вийшла на екрани і отримала шість "Оскарів" "Людина на всі часи" Фреда Циннемана. Картина розповідала про конфлікт католика Томаса Мора з королем Генріхом VIII, який прагнув підпорядкувати собі церкву.

Мор відмовився визнати новий шлюб Генріха VIII, а потім і присягнути йому на вірність. За принциповість він заплатив життям.

Інший приклад - отець Меррін з "Екзорциста" (1973) Вільяма Фрідкіна. Це історія про одержимість дванадцятирічної дівчинки Реґан, яку ціною власного життя рятує старий католицький священик.

Річ, звісно, не у якихось біографічних чи тематичних паралелях. Мова, як завжди, про якість кіно. Про отой самий художній ефект, який вдається досягти у випадку "Людини на всі часи" та "Екзорциста", і не вдається у випадку "Владики".

Янчук послабив драматизм, його Шептицький надто меланхолійний, надто розслаблений. Його жертва задля віри стосується тільки відмови від військової кар'єри та особистого життя.

Якщо ж дивитися на фільм крізь призму попередніх картин Янчука, то стрічка режисерові вдалася, він цілкому у річищі його традиції. Тут є і вічна колізія з героєм та зрадником, і любі режисерові плащі та капелюхи, і доволі заплутаний монтаж з численними флешбеками.

Відомо, що Янчук полюбляє "Одного разу в Америці" Серджо Леоне і часто стилізує свої стрічки під цей фільм.

Зрештою, "Владику Андрей" я б відніс радше б до документального, ніж до ігрового кінематографа. До модного тепер стилю художньої реконструкції, коли певні події минулого розігруються акторами.

Така художня форма не має автономності, вона свідомо використовується як прикладна. У ній дійові особи позбавлені власної волі, вони тільки ілюструють слова автора.

Найчастіше такі стрічки роблять для телебачення. І якщо "Владику Андрея" спорядити дикторським текстом та додати вирізані при монтажі сцени, такий фільм виглядати більш переконливо.

Враженню художньої реконструкції, до речі, сприяють локації та діалоги. Знімаючи відреставровані церкви, вкладаючи у вуста галичан початку двадцятого століття сучасну українську мову, автори фільму віддаляють від нас історію Шептицького, позбавляють її автентичності, достовірності.

Через таке недотримання реалізму, глядач постійно тримає дистанцію між собою та видовищем на екрані. Дикторський текст би її скоротив.

І все ж найбільш позитивним у фільмі є, власне, його поява. Олесь Янчук дав роботу багатьом фахівцям з кіностудії імені Довженка. Було "освоєно" одинадцять мільйонів гривень. Режисер запросив до роботи своїх постійних акторів - Сергія Романюка, Олега Драча, Ярослава Муку, Сергія Сипливого, Ореста Огородника, Тараса Жирка.

Оператором-поставником "Владики" був Віталій Зимовець - це вже третя спільна робота режисера та оператора. Музику до фільму писав незмінний Володимир Гронський.

Олесь Янчук на сьогодні чи не єдиний український кінорежисер, який регулярно фільмує повнометражні ігрові стрічки, у якого своя команда, своє бачення кінематографа, і своя тема. І це та норма, до якої так чи так, але має прийти українське кіно.

У суботу, 13 вересня ми відзначили його День. Принагідно, зі святом усіх!

Автор - Ігор Грабович