Коли не нищать

Під час "Книжкового Арсеналу" відомий психіатр, дисидент Семен Фішелевич Глузман трохи розповідав аудиторії про свою книгу "Рисунки по памяти, или воспоминания отсидента" та й взагалі міркував про життя, тодішнє та теперішнє.

Йому ставили запитання, на одне з яких він відповів приблизно так: щоразу, коли він виступає перед різними аудиторіями, після кожного виступу думає про те, що можновладці його приберуть як шкідника (антигероя, борця з режимом тощо) з будь-яких мап, урядових та громадських, приватних та суспільних, що таке обов’язково б трапилося в сучасній Росії, але не трапляється в нас.

Значить, ми не настільки ув’язнули в тоталітаризмі та пануванні владного клану. А я думала про інше.

Я розумію Семена Фішелевича, котрим щиро захоплююся, бо він правдива і світла людина, без зайвих компліментів, - знакова, принаймні для мене, постать.

Я розумію, що для людини, котра пройшла такий непростий шлях, зовсім не подібний на комп’ютерну, чи то пак, віртуальну гру, коли тебе можуть роздавати як комашку, і неважливо – усвідомлюєш ти це або ні, є героєм або просто тим, хто не може не говорити правду; є важливим те, що тебе не нищать.

Не прибирають. Не вбивають. Не стирають ластиком кровавий слід, що залишається після тебе. Не позбуваються тебе фізично. Не прибирають брудною ганчіркою з метрик, мап, траєкторій.

Це важливо не тільки для тих, хто знає, як то буває. Це взагалі важливо для будь-якої людини. Вижити. Залишитися. Не бути зрадником, не скоритися, не здати інших, витримувати катування, моральні та фізичні тортури, але вижити. Відчувати себе живим. Хоча б на своїй траєкторії. Я це розумію.

Але я також не можу не думати про те, що ігнорування інакшості, ігнорування нескореності, протистояння, критики, обвинувачень – дуже шкодить суспільству. Тобто – кожному з нас.

Коли будь-яка критика не сприймається, не доходить, коли стражники мішені роблять вигляд, що нічого та ніхто в неї не поцілили; коли нехтують найсильнішими з тих, хто не згоден; коли опозиційні виклики сприймаються на рівні бірюльок, витребеньок або забавок – це не може не позначитися на суспільстві.

Коли критиків влади сприймають на рівні моськи, що гарчить на слона, це негативно позначається на нації, волі, силі спротиву.

Деформує наші м’язи, спричиняє розпад критичної думки, критичного мислення, противаг та нескорення. Це дуже небезпечно, мабуть, певною мірою, небезпечніше за той варіант, коли тебе знищують, коли визнають в тобі ворога, коли тебе переслідують. Ігнорування – ворог ідей спротиву. Ігнорування – взагалі ворог будь-яких ідей.

Коли я вчилася в університеті, в нас був викладач, про котрого казали: "Говори не говори, все одно наразі - три". Тобто ти можеш не опиратися, мовчати, нічого не знаючи або не демонструючи знання; або ж ти можеш виборювати свої знання, котрі він не хоче сприймати (бо це не вкладається в його концепцію та не збігається з сенсом його лекцій), однак, на виході отримаєш лишень трійку. В обох випадках. І коли мовчав, і коли намагався відстояти свою думку.

Тоді ти не відчуєш силу власних крил, не зрозумієш, чи є вони в тебе взагалі; тоді ти не схочеш вчитися, йти далі, розвиватися та відшукувати нове; тоді ти зможеш забити на речі, що є (були) важливими для тебе.

Я не хочу, щоб кожен з нас через цю байдужість і таку нульову реакцію з боку влади – скорився. Вони не помічають нас, нашого критичного мислення, нашої незгоди – нічого! Головне, щоб ми не здавали своїх принципів, не забували для чого в нас є ікла, зуби.

Не для того, щоб тільки жувати їжу. А й для того, щоб рвати, дерти. Для того, щоб вгризатися в думки тих, з ким ми не можемо бути згодними, інакше або втратимо, або зруйнуємо себе.

Для того, щоб захищати слабких і не давати спуску тим, хто бачить себе всесильним. Для того, щоб бути, коли це потрібно, хижаками і не давати втопити/заховати власні мрії, ідеї та прагнення. Головне, не дати себе приспати.

Для того, що б вони не думали, що своєї байдужістю, нехтуванням та тотальною ігнорацією, вони поховали те, що давно виплекано. Не нами, ми не більше як послідовники та нащадки, котрі тримають цей смолоскип, запалений іншими, такими, як пан Глузман, ми просто не дамо йому згаснути.

Попри те, що дехто вважає, що вже давно нічого ніде не палахкотить. Важливо, щоб ми не дали собі повірити в те, що полум’я спротиву не існує.

Реклама:

Головне сьогодні