Біда кримських татар – це історії конкретних людей

"Ми звідси вже нікуди не поїдемо. Ми так довго сюди повертались", — сказала мені у телефонній розмові знайома кримська татарка наступного дня після так званого "референдуму". Такі слова у ці дні можна почути, мабуть, мало не від кожного татарина в Криму. В них немає нічого унікального, натомість у них зібраний увесь біль цього народу.

Ми познайомились 6 років тому. Приїхали з подругою на вихідні до моря. Селище вибрали майже наосліп – Сонячногірське – за гарною назвою і надією на відкриті безкоштовні пляжі. Довго шукали житло – вільних місць не було ніде. Брели по розпеченій центральній вулиці Вишневій. Надія лишалася на останній будинок – за ним пустка і далі гори. Місця нам не знайшлося і там, але хазяїн, колоритний дядя Міша, пообіцяв виручити.

— Гуля, візьмеш до себе на дві ночі дівчат? – це він за кілька хвилин вже домовлявся за нас зі своєю родичкою, хазяйкою сусіднього будинку, захованого в глибині бічної вулички.

І Гульнара нас прийняла. У буквальному розумінні, бо спали ми в одній із двох хазяйських кімнат. Вона ж із чоловіком і двома дорослими дітьми ці кілька днів тіснилася у сусідній.

Тоді на невеликій земельній ділянці стояв лише недобудований хазяйський будинок і три окремі кімнати для гостей-туристів. Душ на вулиці. Імпровізована кухня там само. Жодного дерева чи куща. Це був перший рік цієї сім’ї після переїзду з Узбекистану.

А для нас це була бюджетна студентська поїздка. Їли ми переважно мівіну і фрукти. Рятувала знову Гульнара — залишала оладки на сніданок, пригощала смачнючими східними стравами. За ці три дні турботлива Гуля, її мовчазний, але добрий чоловік Емір, привітна дочка Ельзара і страшенно симпатичний син Рустім стали як рідні. Коли прощались, дуже хотілось їх усіх обійняти. Завадив дядя Міша, який в останній момент приніс нам в дорогу цілий кульок свіжого інжиру із власного саду.

І я поверталася туди знову. Вже наступного року кімнат для гостей було 8. Окремо стояла добудована зручна кухня. Ще через рік цей міні-пансіонат уже потопав у зелені й квітах.

Все це сім’я зробила власними руками. Без будь-якої сторонньої допомоги. Зробила вже після того, як Емір був змушений сім чи вісім разів приїздити і добиватися права на цей тоді ще голий шматок землі.

— І моїх, і його батьків в 44 році було депортовано. Мій тато розказував, що в дні депортації його разом із іншими чоловіками із села вивезли на якесь будівництво у Куйбишево. Повертатися звідти не було куди. Шукав рідних уже в Узбекистані, — розповідає мені Гуля тепер.

Депортовані ще довго не могли знайти собі місця у чужій країні. Батько Гульнари власноруч збудував сім хат для себе та рідних. Бо то зсуви в горах, то ще щось – змушені були багато переїжджати.

— Ми жили дуже бідно завжди. Тільки коли заміж вийшла, почали з чоловіком на ноги ставати. Я вихователем у дитячому садочку працювала, — чую спокійний лагідний Гулін голос у телефоні і уявляю, яким хорошим вона певно була вихователем. — А потім була вимушена піти на базар торгувати одягом. Мені так соромно було — все ховалася, коли бачила моїх дітей із садочка. Чоловік у мене афганець, потім на шахті працював. Ми вже навіть коли почали трохи заробляти, нічого не витрачали – відкладали, аби повернутися на батьківщину і збудувати тут дім.

На всі мої питання щодо того, як планують жити у нових політичних реаліях, Гуля каже лише "не знаю". І повторює це страшне "не знаю" кілька разів за розмову.

— Невже наші діти будуть мучитися так само, як ми? – тільки й питає вона.

Я не маю відповіді. Але я точно знаю, що би я хотіла їй відповісти.

Останніми днями багато хто жалівся, що Україна 20 років нічого не робила для Криму. Це абсурд, бо так само можна сказати, що Україна нічого не робила ці роки для Львова чи Миколаєва. Добре там, де люди самі готові облаштовувати своє життя. Так і в Криму – найкращі туристичні місця створені руками працьовитих кримських татар. Але саме тепер Україна мала би зробити для Криму дещо особливе – захистити його.

Країна, яка три місяці кров’ю й потом боролася за людські права, за свободу та справедливість, тепер просто спостерігає як у неї нахабно відбирають частину території. І най би з тою територією. Але там живуть люди — не якісь абстрактні люди, а цілком конкретні, такі як Гуля та її сім’я. Люди, які покладали і досі покладають надії на державу, що дала їм шанс після стількох років поневірянь нарешті знайти свою домівку.

Сьогоднішнє до огиди помпезне підписання "договору" про вступ Криму у склад РФ наближає до думки, у яку досі не хочеться вірити, – що Крим ми таки втрачаємо. Що в такому випадку чекає кримських татар, уявити не складно — уже з’являються заяви прокремлівської влади, що землю у них варто відібрати.

Страшно за них. Цей небагаточисельний, але такий душевний народ став заручником великої геополітичної гри.

Соромно за державу Україна, яка залишила своїх громадян - кримських татар - один на один із нарваними окупантами.

Ми мусимо захищати Крим. І незважаючи на самовпевнені та самовдоволені обличчя російських окупантів, я досі сподіваюсь, що ще не пізно. Головне почати нарешті діяти.