Розповідати про Україну універсальною мовою мистецтва

Нещодавно під час радіорозмови талановитий хореограф Раду Поклітару наголосив на конвертованості танцівників. "Тіло говорить без акценту", – сказав цьогорічний лауреат Шевченківської премії.

А я вкотре подумала, наскільки важливим комунікаційним засобом є мистецтво: танець, музика, картини. Література потребує свого собаку – поводиря, хай вибачать перекладачі за це порівняння. Танець, музика та візуальне мистецтво розмовляють з нами напряму.

Але як часто ми нехтуємо цією універсальною мовою, бо нам це видається звичним або навіть незнаним і недовідчутим.

Втім, картини Марії Примаченко та сучасний танець "Київ Модерн-балету" здатні самі промовляти до глядача будь-якої мовної належності або ж культури.

"Лебедине озеро" від "Київ Модерн-балету" у постановці хореографа Раду Поклітару. Фото: moemisto.ua

На початку квітня в Нідерландах відбудеться референдум, де голландці висловлять своє ставлення до України в контексті Європейського Союзу. Незалежна нідерландська журналістка Єва Цукер зауважує, що Україна та новини, що йдуть із неї, пов’язані з суцільним негативом: війна, корупція, злидні. Відповідно і ми такі: дикуни, жебраки та крадії.

І коли газети та журнали, телебачення та інтернет вихлюпують новини про Україну масштабу та кольору екологічної катастрофи, достатньо пригадати, що в Нідерландах – країні розміром із Одеську область – творять на сценах понад 250 театрів сучасні балетники, тому мова танцю, сприйнятлива та зрозуміла для громади, може розповісти про Україну в інших барвах.

Те саме здатні зробити полотна українських художників. Сучасних і тих, у кого тільки зараз починають вдивлятися.

Квіти та звірі Марії Примаченко, широка експозиція творчості котрої вперше відкрилася в "Мистецькому Арсеналі" в лютому цього року, буквально хапає тебе за руки, як герої казок Керолла, і втягує в дивовижний танок.

Картина Марії Примаченко на виставці в "Мистецькому Арсеналі". Фото Дмитра Ларіна

Еволюція паперу для малювання: папір, в котрий загортали промислові та й не тільки товари; шкільні альбоми; аж потім великі аркуші ватману, дефіцитного в ті часи.

Еволюція квітів та звіриків, у котрих поєдані кілька природ. Нафарбовані кігтики левів; вази-птахи, вкорінені в землю; квіти з лицями вусатих козаків; павичі, подібні на курок; чорні звірі, подібні на дивакуватих сільських псів; папуги на винограді; мак як підгорнуті спідниці селянок.

Таке буяння фарб – нахабне, естрадне, попсове, дитяче та наївне, що дивиться на тебе великими очима маленького Сатира, котрий ще не розуміє своєї хижої сутності.

Завдяки радянській пропаганді – величі сільської людини землі та праці, в нашу свідомість увійшла (й такою залишилася) захустчена та захатчена Марія Примаченко, котра наче народилася перестаркою та дивачкою і прожила такою все життя: без дитинства, дівоцтва, розквіту.

Якщо Фріда Кало кричить "Я є, Я є!" в кожній своїй картині, то Марія Примаченко наче ховається в кожній, заграє та мімікрує, здається, що зараз її розгледиш, але ні – віслюк хитає своєю мавпячою головою; лев прихильно дивиться прямо в очі, птах ховається під землею або скручує хвіст равликом.

Марія Примаченко, "Дика курка у винограді", 1962. Фото Дмитра Ларіна

І тоді, і зараз ми тільки починаємо відкривати, роздивлятися та цінувати Марію та її творчість.

Тільки зараз ми оцінюємо і мистецтво сучасного танцю, захоплюємося і вплітаємо цю стрічку в сучасний вінок української культури.

Ми часто не усвідомлюємо цінність та унікальність того, що тут народилося. Тому важко зрозуміти, наскільки це універсально та придатне для ведення діалогу з іншими людьми.

Я пригадую, як мій приятель на одному сільському подвір’ї, де ми зупинилися пообідати, годину повзав на колінах та фотографував квітку.

Фіолетову, пістряву квітку, подібну на зухвалого птаха. Розглядав пелюстки: вони нагадували йому фігурки людей. "Дивися, як подібні на дебютанток або дружок нареченої в однакових сукнях та капелюшках", – захоплено говорив він.

"Що він там повзає, що то він робить?" – запитала заклопотана жіночка в хустці, пов’язаній? як в Марії, під підборіддям. "Квітка захопила. Це ж дика орхідея, правильно? Зозулинець плямистий?" – підтримала розмову я.

"Тю. Та Бог його знає. Та то щось синеньке собі й росте".

Та то щось синеньке над головою, та то щось смарагдове під ногами, та то та, що щось дивакувате малює в хатці, та то ті, щось незрозуміло махають ногами…

Треба вчитися інколи встати на коліна. Ні, не перед Богом, а перед тим, що створила природа та люди, і подумати: наскільки нам пощастило і як важливо розповісти про це іншим універсальною мовою.