Не варто вірити страшилкам про сімейного лікаря
Сталось диво. Я закрив останню залікову відомість в цьому семестрі й озирнувся. На безмежних просторах інтернету побачив безліч страшилок про медичну реформу, та, головне – про сімейних лікарів.
Маю власні п'ять копійок щодо цього.
Багато років тому мене запросили викладати на кафедру загальної практики (тоді – поліклінічної терапії) Національного медичного університету імені Богомольця.
Я пручався, проте мене запевнили, що викладатиму лише свою пряму спеціальність – медицину невідкладних станів. Це дещо мене заспокоїло. "Отак пропав гуска".
З того часу минулося вже сімнадцять років. Про "викладати лише невідкладні стани" вже давно не йдеться, тому довелось зрозуміти: чому саме я маю навчити студента.
До розуміння власного статусу я йшов довго. Звільнення мозку від штампів "розвинутого соціалізму" проходило боляче. Проте, завдяки тому, що в дитинстві мене добре вчили фізиці та математиці, я по-сьогодні зберіг здатність думати та знаю деякі технологічні прийоми з точних наук.
Один з цих прийомів полягає у наступному: у разі незбагненності ситуації слід повернутись до витоків (первинного файлу).
Оскільки "броунівський рух" керівників української медицини вже не піддавався аналізу – я повернувся в історію, у XVIII століття.
Чому туди? А тому що тоді відносини лікаря та пацієнта ще були доволі простими: пацієнт (замовник) купує у лікаря (продавця) його товар – медичну послугу.
І все. Більш ніяких взаємин.
Один продає, інший купує. Вартість така, яку можуть та згодні заплатити.
Найцікавіше, що з того часу нічогісінько не змінилось. Всі зміни – то "бантики".
Наприклад: якщо люди не можуть самостійно оплатити вартість більшості медичних послуг – вони гуртуються та утворюють форми колективної відповідальності (страхові компанії, лікарняні каси, бюджетне фінансування – це все просто різні форми колективної відповідальності).
Лікарі не можуть самостійно виконати всі види медичних дій – вони об'єднуються в лікарні, амбулаторії, тощо.
Але принцип залишається: є покупець і є продавець, і є їх змагання.
Що продає хірург, зрозуміло: він продає свій труд оператора, що продає лікар УЗД – зрозуміло також.
А що продає сімейний лікар? Де його місце? Чи він дійсно невдаха, якому не перепало ласого шматка у вигляді "вузької спеціальності"?
За що пацієнт буде згодний платити – чи то сам, чи то через страхову компанію – такому спеціалісту?
Чого пацієнт боїться в медицині більше за все? Правильно – він боїться всієї медицини. Часто навіть більше, ніж хвороби.
І правильно робить. Бо весь світ медицини полює на його гроші. Пацієнт захищається. Він передає гроші в управління страховій компанії чи лікарняній касі та розраховує, що вони не погодяться платити, якщо хтось схоче виконати непотрібну процедуру, чи навіть застосують штрафні санкції. Це трохи заспокоює, проте не остаточно.
Весь фокус полягає в тому, що страхова не обирає виконавця (це не обов'язково буде найкращій), а ліки, зазвичай будуть генеричні. Страхова завжди буде економити кошти. Це логіка її бізнесу.
Єдине в цій ситуації, що залишається пацієнту – мати свою довірену людину в світі медицини та платити такому фахівцю за представництво його інтересів.
Якщо так – то все стає на місце.
Кудись немов дим зникає образ земського лікаря, якого машина часу перетягла в 21-ше століття, і якому пропонується продовжувати бути "майстром на всі руки", але на рівні сьогодення.
Натомість виникає достатньо респектабельна людина, яка в межах діючих протоколів визначає найкращій для пацієнта лікувальний маршрут, користується його повною довірою і, практично, виконує роль адвоката в світі медицини.
Звісно, такі знання та навички лікар не може отримати одразу після випуску з університету, ба, навіть, після інтернатури.
І в світі лікар має достатньо великий час побути у клініці – зазвичай, внутрішньої медицини – для того, щоб мати право на самостійну роботу. За цей час формуються практичні навички та знання цього "страшного світу" (я про медицину). Ці знання коштують дуже дорого!
Щодо навичок… Особисто я абсолютно не заперечую, щоб біля мого офісу поруч були офіси кваліфікованих педіатра, гінеколога та психіатра, та з великою радістю віддам їм цей сектор роботи – звісно, обговорюючи та узгоджуючи всі деталі лікування.
Крім того, я не вірю, що хтось буде обговорювати питання профілактики з фахівцем, який не є його довіреною особою.
Відносно усієї решти медичних спеціальностей, то на мій розсуд – їх місце в клініці. Навряд чи я погоджусь вислуховувати думку отоларинголога чи порожнинного хірурга, які не оперують.
До речі, у такому режимі навіть в Україні працюють сьогодні сімейні лікарі. Ви не повірите: вони існують!
Чи не здається вам така модель достатньо привабливою?..
Фокус лише в тому, щоб у сучасних представників іржавої радянської владної машини нарешті забракло сил тримати лікаря у своїх цупких лапах.
Геннадій Кіржнер, кандидат медичних наук, спеціально для УП.Життя