Три роки в Києві зробили мене більшою кримчанкою

7734
9 березня 2017

9 березня – моя персональна дата вимушеного переміщення із Криму, де я прожила 23 роки.

Я була однією з тих, хто завжди був на передовій: активізм за часів Януковича, суди з місцевою владою, підтримка і співпраця незалежних журналістів в Криму, моніторинг міліції та мирних зібрань.

Напередодні подій Євромайдану тиск був шалений – активізувалися проросійські організації, які зривали нам покази кінострічок, дискусії і вуличні заходи.

Після розгону студентів на Майдані Незалежності я стала організатором акції на знак солідарності з киянами. За пару годин зборів підійшли активісти, журналісти і просто небайдужі жителі столиці Криму. Міліція кожні 15 хвилин обіцяла то розігнати то скласти на мене протокол, друзі годували мандаринами, учасники малювали плакати на місці.

Після цього було три місяці боротьби, я постійно переміщувалася між Сімферополем, Києвом та Луганськом, а кожен вечір, який був не в потязі проводила на одному з "майданів".

Моє ж місто відповідало мені "дошками позору", листівками про "зрадників Криму" та відеороліками у тролейбусах та екранах на центральний площі Сімферополя про "померанчовий переворот", який я і активісти Євромайдану в Криму хочуть влаштувати.

Кінець січня і лютий я провела в Лікарні швидкої допомоги (БСП) на лівому березі Києва. Дізнавшись про події в Криму поїхала до дому, для того, щоб пояснити людям що відбулось на Майдані.

Мій особистий кримський супротив тривав 12 днів. Увесь цей час мені було дуже страшно.

Ми намагались вибудувати систему допомоги заблокованим українським військовим продуктами харчування та засобами зв’язку, в нас постійно просили і бронікі, але доставити їх було майже не можливо.

Ми допомагали закордонним журналістам у пошуках перекладачів, складали графіки чергувань під військовими частинами.

Кожного вечора збирались у кафе з активістами, щоб вибудувати "план на завтра" – ця робота не обійшлася б без Олега Сєнцова, що дивовижно об'єднав навколо себе і футбольних фанатів і місцевих лівих та анархістів.

Паралельно команда кримського Євромайдану планувала публічні акції на підтримку Єдиної України.

Здавалось, енергії київського Євромайдану вистачило б на супротив. Вистачило б, щоб переломити ситуацію.

Після захоплення адміністративних будівель, відсторонення кримських татар і до 8 березня мені здавалось, що ми в Криму дуже демотивовані. Наші акції розганяють силою, військові частини займають росіяни, які тоді чомусь у всіх медіа звуться "зеленими чоловічками".

Але 8 березня ми відчули в собі сили чинити супротив, вийшли на акції по всьому Криму. Були плани продовжувати активізувати людей.

Але 9 березня стало моїм останнім днем в Криму.

Я пам'ятаю похвилинно день до виїзду потягу за межі Криму, коли просто розплакалась і перестала рахувати чиїсь кроки від відкриття дверей тамбура до моєї плацкарти.

9 березня я планувала відвідати масову українську акцію в Сімферополі на честь 200-річчя Шевченка, але отримала звістку, що організаторів акції Анатолія Ковальського та Андрія Щекуна на вокзалі затримала міліція.

Для мене було очевидно, що потрібно йти й виручати друзів, тож попрямувала до райвідділку, на шляху зустрівши друга-журналіста.

Вдвох ми "штурмували" відділення залізничного району та лінійне відділення, опорний пункт на вокзалі аж до того моменту поки не дізнались, що міліція лише одне кільце у ланцююжку – Анатолія і Андрія міліція передала представникам "Руского єдінства".

Був шок, ми прямували туди, намагались стукати в закриті ворота і дивитися крізь невеликі шпаринки на озброєних людей за ними. Швидко тікали від "самооборони" та максимально шукали способи знайти людей, даючи коментарі журналістам, передаючі інформацію адвокатам.

До референдуму я мала вже перелік з 23 осіб, що перебували в полоні.

А потім справа дійшла і до мене.

До референдуму я мала вже перелік з 23 осіб, що перебували в полоні. А потім справа дійшла і до мене

Як сніжний ком почала надходити інформація, що мене шукають у друзів і наукового керівника, у журналістів та активістів.

Відлік пішов на години.

Їм вдалось мене налякати і я поїхала, на потязі на пару днів з рюкзаком і у чужій куртці.

Сьогодні мені-переселенцю виповнюється три роки і я хотіла поділитися своїми спостереженнями від окупації.

ПОДРУЖКА

Моя подружка залишилася в Криму, купа фактів співпали так, що покинути Крим було важким рішенням для їх родині – вона була вагітна і тільки розпочала сімейне життя.

Вона була активісткою, дитячим психологом і засновницею першого в Криму арт-центру і нею залишається.

Проблема в тому, що повільно столиця для неї перемістилася з Києва до Москви, а мрії про переїзд все більше перетворюються на страшний сон, пов'язаний тільки з проблемами, а не перспективами.

Я спостерігала за її сторінкою на Facebook три роки і, здається, це майже енцеклопедичний приклад як окупація поступово змушує тебе обирати сторону і нейтральним залишатися стає дуже важко, якщо ти жива людина.

Ти хочеш розмалювати підземний перехід – тобі треба звернутися до "влади", на відкриття прийдуть обов'язково партійці з прапорами, а в знак визнання запросять на конкурс "добровольців" до Тюмені.

І ми не можемо звинувачувати людину в тому, що вона за три роки змінює свій світогляд, можна просто подивитися на те, як змінилися ми самі за цей час.

РОДИЧІ

Більшість моїх родичів завжди вважали мене дурепою, бо в нас сім'я – велика цінність, то вони не думали, що я працюю на поганих хлопців за гроші, а просто завжди казали, що мною користуються.

Ми можемо брехати одне одному, але більшості з них стало жити краще на побутовому рівні: вище заробітна плата, вище пенсія, більша роль церкви та правильні відповіді з телевізора.

Вони продовжують питати, "чи стоїть Родіна Мать у Києві", а після моїх коментарів зізнаються, що "напевно і у нас про вас брешуть".

Так, окремо "ви", окремо "ми".

Єдине, кажуть, страшно стало обговорювати політику, майже у кожного є знайомі, що піддаються тиску з боку окупантів, тому всі більше хочуть говорити про дітей та домашні справи.

І в університет моя сестра буде поступати, в Москву, якщо зможе.

ВІЙСЬКОВІ ТА ТЕЛЕВІЗОР

Щоденно по Криму пересувається купа військової техніки, мілітаризація свідомості відбувається на всіх рівнях – від патріотичного виховання в дітсадках та школах до виступів окупаційної влади і відкриття військовий частин.

Все говорить про те, що просто так Крим не може бути повернений – буде кров, і що є чим вкрадений Крим утримувати.

Це дуже сильно впливає на пересічних громадян, які перебувають під постійним впливом пропаганди.

З останніх новин: для того, щоб дивитися українські телевізійні канали використовуючи супутник треба переналаштувати їх на іншій, не знаю наскільки це важка процедура, але мої родичі викликали майстра.

Чи багато людей так зробить і чи не страшно просити налаштувати українські канали – питання відкрите. Єдине альтернативне джерело отримання інформації про Україну – спілкування з переселенцями-кримчанами, які підтримують зв'язок з знайомими та родичами.

***

Ці свої спостереження я написала не просто так, хочу звернути увагу, що політика по реінтеграції та деокупації починається із збереження зв'язків з людьми та територією.

Подружка так і не змогла отримати свідоцтво про народження українського зразка для своєї дитини, хоча до суду зверталась.

Активним людям ми не запропонували хоч маленькі можливості переїхати та розпочати життя тут, для впроваждення змін.

В принципі, наша політика по відношенню до переселенців показує наше відношення до людей з Криму та Донбасу, що повинні відчувати вину і за те, що залишились і за те, що поїхали, і за те, що повертаються.

Російська Федерація на чотири роки ввела пільгові умови для вступу абітурієнтів з Криму до вишів, Україна ж пропонує не тільки складати ЗНО на загальних умовах (включаючи Історію України та українську мову), а й більше чотирьох десятків предметів, щоб підтвердити шкільну освіту або ж рік вчитися паралельно екстернатом у українській школі.

На думку Міносвіти – це рівні умови для всіх абітурієнтів країни. Але ж студенти – найкращі інформаційні агенти, агенти змін у майбутньому, їх батьки і родичі будуть знати свіжі новини і розуміти, що в телевізорі може "не все правда". Але для дуже гордої системи української освіти це виклик, який ми не можемо подалати вже три роки і скоро в Криму забудуть про існування українських навчальних закладів, вступ до яких з Криму схожий на сходження на Еверест.

Хто і як пробує говорити з жителями Криму, чи є у Уряду чи президента звернення, чи є роз'яснення для кримчан про основні події, що відбуваються у міжнародних судах по ним?

Що робити, якщо хочеш поїхати?

У мене відчуття, що навіть якщо шукати таку інформацію цілеспрямовано, то знайти її просто неможливо.

На рівні держави дуже небагато б коштувала підтримка сімей зниклих безвісти та політв'язнів, безкоштовне навчання дітей з цих сімей у навчальних закладах країни, оплата юридичного супроводу справ у судах, підтримка адвокатів, що щоденно наражаючи на небезпеку себе захищають тих, хто чинить супротив окупації.

Такі маленькі дії дали б надію тим, хто не визначився, що держава Україна приходить на допомогу власним громадянам.

І ще, про маленькі дії, можна було б скласти інструкцію, як налаштувати канали на новий супутник, але якщо кримчани там побачать тільки цирк з судом Насірова, то краще вже зайняти більш звичну для існуючого Уряду позицію – чекати поки щось само якось вийде.

Олександра Дворецька, координатор правового напрямку Ініціативи "Восток-СОС", спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua