З минулого у майбутнє – ніколи не припиняйте зводити мости

Ми не самотні у цьому світі.

Мости, які ми вже створили, і які ми продовжуємо створювати кожного дня, допомагають нам бути частиною суспільства, частиною групи, частиною сім’ї, навіть частиною аудиторії.

Коли ми думаємо про мости, що ми зазвичай уявляємо?

Наприклад, міст Патона у Києві. Він пов’язує дві частини міста, правий і лівий береги Дніпра. Щодня цей міст проїжджають тисячі людей, щоб потрапити з одного берега на інший.

Міст Патона у Києві. Він пов’язує дві частини міста, правий і лівий береги Дніпра. Фото the-city.kiev.ua

Можливо, ви цього не знали, але цей міст було побудовано у 1953 році, і він став першим суцільнозварним мостом у всьому світі.

Зварювання – це ще один приклад зведення мосту. Цей процес дозволяє з’єднати два металеві елементи настільки міцно, що потім їх не можна розламати.

Якщо б не було винайдено технологію суцільного зварювання, такий міст не можна було б побудувати – він би просто розвалився. Це важливо розуміти.

Інший міст – Бруклінський міст у Нью-Йорку. Він з’єднує Бруклін та Мангеттен.

До 1863 року, коли було збудовано цей міст, люди могли потрапляти з одного берега на інший лише на паромах. Це був тривалий шлях, і паромів було недостатньо.

Коли міст було зведено, люди почали їздити по ньому, ходити по ньому, і тепер він з’єднує дві частини міста і робить їх єдиним цілим.

Бруклінський міст у Нью-Йорку. Він з’єднує Бруклін та Мангеттен. Фото questforfire/Depositphotos

На мості досі є пішохідна доріжка, якою люди повільно можуть йти з одного берега на інший. І це не лише фізичний зв’язок між двома берегами, але й зв’язок між людьми, розмови, спілкування – і ці зв’язки також дуже важливі для нас.

Деякі мости є зруйнованими. Як мости на сході України, де триває війна. Мости руйнуються російськими військовими силами, вони хочуть зруйнувати мости та зв’язки – фізичні зв’язки між цією та іншими частинами України. Бачите, у Дніпрі також є мости, що руйнуються.

І мова не лише про руйнування мостів – у фізичному сенсі, мова також і про зв’язки. Мова також і про спілкування. Про сім’ї. Про розділення суспільства. Руйнуються ті мости, що з’єднували східну частину України та решту нашої країни.

Водночас, ми наполегливо працюємо над тим, щоб відбудувати ці мости: і фізично, залучаючи військових інженерів, і у сенсі возз’єднання двох частин України за допомогою доріг та мостів.

Лише у 2014 році було зруйновано більше 55 мостів. Лише у 2014 році.

Залізничний міст, зруйнований в результаті підриву в Донецькій області, 28 вересня 2016 року. Фото Агєєв Андрій/УНІАН

Зараз ці мости відбудовують військові інженери, щоб знову з’єднати дві частини України.

І знов-таки, ми не лише відбудовуємо мости, ми також відбудовуємо зв’язки.

Сьогодні ми будемо слухати людей, які надають гуманітарну допомогу або є медичними працівниками у цій зоні.

Це саме ті, хто відбудовує такі зв’язки, мости між людьми.

Це ті, хто відбудовує спілкування між тимчасово окупованими територіями та рештою України.

Деякі з мостів, що будуються зараз, по суті є понтонними. Це тимчасові мости, які допомагають нам рухатися швидше. Як ви бачите, вони фактично тримаються на плавучих опорах, але вони забезпечують зв’язок – тобто, можливість перетинати ріку з одного берега на інший.

Ми також будуємо постійні мости – мости, що будуть стояти довго. Ми не хочемо, щоб все було тимчасовим. Ми хочемо мати постійні зв’язки та постійні мости між двома берегами.

Мости відбудовують військові інженери, щоб знову з’єднати дві частини України

Коли було зруйновано мости, зникло багато можливостей для спілкування. Люди, які живуть на тимчасово окупованих територіях, не отримують інформації, не отримують правди. Це як перерваний зв’язок. Нині ми не лише відбудовуємо ці мости, ми також відновлюємо доступ таких людей до правди.

Деякі мости не такі, якими ми їх хотіли би бачити. Наприклад, російські війська планують будувати понтонні мости через ріки, щоб постачати свої танки та іншу зброю силам, які нападають на Україну. Але їхні мости є понтонними, тому що їм потрібні лише тимчасові мости. Вони хочуть лише руйнувати, а не будувати щось нове.

Переконана, ви знаєте, що нижче зображено.

Ліворуч – джгут Есмарха, стара радянська модель джгуту.

Праворуч – бойовий кровоспинний джгут, нова сучасна модель.

Ліворуч – джгут Есмарха, стара радянська модель джгуту. Праворуч – бойовий кровоспинний джгут, нова сучасна модель

Як вони пов’язані між собою? Коли у 1860-тих роках у Німеччині Фрідріх фон Есмарх винайшов цю нову модель джгута, вона була дуже революційною.

Він розробив товсту трубку, яку можна, наприклад, обмотувати навколо ноги, щоб спинити кровотік – тоді, якщо робити ампутацію кінцівки, людина втратить набагато менше крові.

Нині такий тип джгута використовується лише старою радянською – тепер російською – армією.

Якщо ви захочете купити такий джгут, ви можете зайти на E-bay та придбати його приблизно за чотири долари як щось незвичайне, як артефакт старої радянської технології.

З іншої сторони ми бачимо бойовий кровоспинний джгут – САТ – який проходить все нові і нові випробування.

Першу модель такого джгута було запатентовано у 2005 році. Він дозволяє знижувати смертність від втрати крові під час бойових дій на 85%. Військові хірурги збройних сил США вважають його ефективним на 100%.

Яким є зв’язок – або міст – між цими двома моделями: джгутом Есмарха та САТ?

Зараз я Вам розповім. Цей зв’язок – це доказова медицина. Доказова медицина, що базується на клінічному досвіді, результатах найточніших досліджень та цінностях і пріоритетах пацієнтів.

Клінічний досвід і результати найточніших досліджень свідчать, что САТ є найкращою моделлю джгута у світі. Він рятує життя.

Якщо мова йде про останню складову – цінності та пріоритети пацієнта – я думаю, ми можемо переконливо стверджувати, що кожний солдат, по-перше, не хоче вмирати, а по-друге, не хоче втратити свої кінцівки. Отже, бойовий кровоспинний джгут враховує усі три складові доказової медицини.

Що ж поєднує дві моделі джгута?

Це знання. Це зміна. Це рух від старого до нового.

Ще однією річчю, яка поєднує дві моделі, є навчання, підготовка та навички.

Навчання солдатів тому, як використовувати джгут. Як вони можуть рятувати свої життя та життя своїх побратимів. І такий вид зв’язку – не дуже помітний, на перший погляд – може бути найбільш важливим видом зв’язку.

Подивіться на наступний малюнок. Це молекула ДНК.

Молекула дезоксирибонуклеїнової кислоти. Фото logos2012/Depositphotos

Дезоксирибонуклеїнова кислота. Це цеглинки, з яких складається життя. Це подвійна спіраль – тобто, дві низки, які переплітаються одна навколо іншої та виглядають як спіральні сходи.

Зв’язки між двома нитками формують нуклеотиди, в яких зберігається вся наша генетична інформація. Саме комбінація цих нуклеотидів і робить нас такими, якими ми є.

Вони допомагають нам відтворюватися та забезпечують білки, які потрібні нам для життя.

Без таких зв’язків ми просто не могли б існувати. Зв’язки ДНК дозволяють нам бути такими, якими ми є.

Мости можуть бути навіть на кораблях. Як ми знаємо, такі "містки" на кораблях – де знаходиться капітан і звідки він керує судном.

У старі часи мореплавці не мали таких містків. Капітани керували кораблями зі шканців. Однак, коли з’явилися кораблі з гребними колесами, ці колеса не дозволяли капітану бачити, куди рухаються його судно, тому необхідно було побудувати місток над колесами.

Капітан міг стояти на такому містку та дивитися на 360^о навколо себе, в усі сторони. Так йому було легше керувати кораблем і направляти його туди, куди він мав йти. Такий новий вид мосту дозволяє нам дивитися навколо себе на 360^о і бачити все ліворуч, праворуч, попереду і позаду нас.

Капітанський місток придумали саме для того, щоб керманич міг стояти на такому містку та дивитися на 360о навколо себе, в усі сторони. Фото uatp12/Depositphotos

ДНК. Перше реальне зображення молекули ДНК у світі. Протягом 59 років після того, як Вотсон та Крік з’ясували, що молекула ДНК має форму подвійної спіралі, ми не могли безпосередньо побачити, як вона виглядає, ми могли лише уявляти її структуру.

Ми точно не знали, як саме вона виглядає зсередини. У нас було багато теорій, але нам бракувало точного знання. Для подолання цієї прогалини ми сформували зображення молекули ДНК за допомогою електронного мікроскопа.

Бачення – це ще одна форма налагодження зв’язку, зведення мостів: бачити те, що ми можемо зробити, те, чого ми раніше не бачили, йти від однієї області знань до іншої.

Для подолання цієї прогалини вчені сформували зображення молекули ДНК за допомогою електронного мікроскопа

Напевне, ви помітили, що ця стаття була написана 30 листопада 2012 року – приблизно за рік до того дня, коли на Майдані в Києві були побиті студенти. У той час студенти хотіли йти у Європу, але їх змушували залишатися у минулому. Той міст до Європи, який будували ці студенти, було зруйновано людьми, що мали владу.

Це зображення молекули ДНК у збільшеному масштабі.

Це зображення молекули ДНК у збільшеному масштаб

Як нам вдалося це зробити?

Дуже цікавий приклад. Дослідники взяли чашку Петрі, побудували в ній абсолютно нову структуру з маленьких кремнієвих кристалів у формі спіралі та налили туди води з молекулами ДНК. Після цього молекули ДНК приєдналися до кремнієвих кристалів та сформували маленькі містки. Ці містки, створені молекулами ДНК, дозволили нам побачити саме те, що ми хотіли побачити.

Бачити – це дуже важливо. Я лікар-рентгенолог за фахом. У моїй роботі дуже важливо дивитися, бачити, та заповнювати прогалини у знанні за допомогою того, що я бачила.

Саме так люди й уявляють собі роботу рентгенологів: напевне, вони сидять у темній кімнаті та дивляться на зображення.

Це мій кабінет. Насправді він так і виглядає. Сидиш у красивій, добре освітленій кімнаті та дивишся на надсучасні монітори. Ти можеш працювати у симпатичному, приємному середовищі.

"Я лікар-рентгенолог за фахом. Це мій кабінет", – Уляна Супрун

Але так було не завжди. Ще у часи Першої світової війни Марія Склодовська-Кюрі з’ясувала, що є дуже серйозна проблема із смертями солдатів: хірурги поблизу лінії фронту не мали можливості побачити, що відбувається в організмах солдатів, а солдати вмирали ще до того, як їх доставляли в тил – до того, як вони могли пройти обстеження.

Вона зрозуміла, що якщо проводити такі рентгенологічні обстеження ближче до лінії фронту, можна буде врятувати більше життів солдатів.

Марія Склодовська-Кюрі до того часу ніколи сама не проводила рентгенологічних обстежень пацієнтів. Вона дійсно ніколи не займалася клінічною практикою, але вона зуміла подолати прогалину між теорією та практикою і запропонувати чудову ідею: замість того, щоб перевозити солдатів до місць, в яких є рентген-апарати, краще перевезти рентген-апарати ближче до лінії фронту – туди, де і перебувають солдати.

І коли вона звернулася до французького уряду, до виробників автомобілів, вони розробили цей невеликий автомобіль, в якому було встановлено рентген-апарат – пересувну станцію, яку лагідно називали "маленька Кюрі".

Цей рентген-апарат – пересувну станцію – лагідно називали "маленька Кюрі"

Такий автомобіль із рентген-апаратом міг під’їхати набагато ближче до лінії фронту. Рентген-апарат працював від двигуна автомобіля – дуже розумне рішення – та дозволяв хірургам, які працювали біля лінії фронту, побачити, що відбувається в організмі пацієнта.

До того часу лікарі мали використовувати жахливу практику пальпації – вони досліджували рану від кулі, шукаючи її пальцями у рані. Після цього вони робили операцію та виймали кулю. І це дійсно настільки боляче та нестерильно, наскільки можна уявити.

Коли Марія Склодовська-Кюрі ініціювала переміщення рентген-апаратів ближче до лінії фронту, лікарі змогли знаходити кулі в організмі та виймати їх набагато швидше та легше. А це допомогло їм врятувати більше життів. Вона подолала прогалину між смертю та життям і допомогла пацієнтам жити довше.

Тепер подивимося на деякі знімки з війни, яка триває зараз.

Знімки з війни, яка триває зараз

Ми можемо побачити це. Це достатньо очевидно для кожного, правда?

На першому фото ми бачимо кулю в черепі людини. Чи потрібно її вийняти, або ми можемо її залишити там?

На другому фото ще один рентгенологічний знімок іншого пацієнта. Тут ми бачимо дуже маленький осколок у черепі людини.

Чи це велика проблема?

Здається, що не дуже велика, тому що осколок настільки малий. Коли ми дивимося на інші знімки цього другого пацієнта, ми бачимо серйозні ураження мозку, багато кровотечі, багато неприродних об’єктів у черепі.

Тут можна побачити навіть інші фрагменти, які ми не бачили на першому знімку.

Тут можна побачити навіть інші фрагменти, які ми не бачили на першому знімку. Для збільшення натисніть на світлину

Ці проблеми потрібно вирішувати. Отже, іноді у черепі можна залишити навіть велику кулю, а маленьку потрібно вийняти.

Чи хтось із присутніх знає, що це? Чи хтось бачив це раніше?

На цьому зображенні можна побачити злоякісну пухлину, рак

Це цифрова мамограма, зображення грудей. Саме цим я й займалася. Це моя спеціалізація. На цьому зображенні можна побачити злоякісну пухлину, рак. Ось тут. Я знаю, що вона там є.

Ви можете сказати: "Але як це відрізняється від того, що знизу?". Різниця, яка дозволяє сказати, що тут згори – злоякісна пухлина, а знизу – ні, дуже проста: диплом про медичну освіту.

До речі, у когось були сумніви в існуванні цього диплому. Але він у мене є: ось, подивіться.

Диплом доктора Уляни Супрун

Люди, які хочуть спалювати мости, а не будувати їх, можуть подивитися на нього. Цей диплом, чотири роки в медичному університеті, чотири роки в резидентурі, рік в аспірантурі, тисячі годин практики, тисячі годин, які я витратила на навчання – це приклад одного з найважливіших мостів у світі. Цим мостом є освіта.

Освіта, яка дозволяє нам перейти від стану, коли ми не знаємо, де ми знаходимося, до розуміння, ким ми хочемо бути, що ми хочемо знати. Майбутнє. Це зореліт Starship Enterprise і це міст. Міст з минулого до сучасності, і з сучасності до майбутнього. Цей зореліт здійснював подорожі не лише на великі відстані. Він також мандрував у часі.

"Кротова нора" Ейнштейна-Розена – викривлення простору-часу, через яке ми можемо долати великі відстані або мандрувати у часі. Теорія існує, але ми ніколи не бачили, як це працює на практиці. А ось як це уявляють кінорежисери.

Як мандрувати у часі з минулого у сучасність, і долати відстань між тим, що було, тим, що є зараз, і тим, що може бути.

Це наводить мене на одну історію – історію Марії та цієї вишиванки.

Марія народилася у маленькому містечку у західній Україні. Коли їй було 10 років, вона була на похованні свого 19-річного брата. Її брат помер, тому що він був членом організації, яка прагнула зберегти українську культуру та українську мову.

Саме тоді проводилася так звана пацифікація – до школи, де навчався хлопець, прийшла поліція. Його побили по голові, але він втік на поле, де протягом декількох годин ховався на холодній вологій землі.

До того, як хлопець прийшов додому, у нього розвинувся набряк мозку, і він помер. Все село вийшло на підтримку сім’ї хлопця. Усі селяни говорили, що це несправедливість, і що такого не повинно було бути.

Дуже схоже на те, що сталося в Україні лише три роки тому.

Ця десятирічна дівчинка ніколи не забула про це. Коли їй було 17, вона вийшла заміж. Відповідно до національної традиції, вона зробила собі вишиванку – весільну сорочку. У неї народилася донька, а у 1939 році спалахнула Друга світова війна.

Ця вишиванка має свою історію

Вона не сиділа склавши руки і не чекала, що буде відбуватися. Вона вступила до лав підпільників. Вона стала кур’єром підпільної організації та ховала у себе вдома чимало бійців.

Одного разу у неї вдома навіть був інцидент, коли в одного з підпільників спрацювала зброя, і куля лишила отвір у стіні.

Наступного дня до неї прийшли радянські сили, вони розпитували про цю зброю, про постріл, що стався у будинку.

Маленька донька показувала на отвір у стіні, а мати намагалася вивести її до іншої кімнати, щоб та припинила показувати на стіну. Для того, щоб захистити доньку, Марія відправила її до більш безпечного будинку своєї сестри.

Після закінчення Другої світової війни Марії довелося поїхати з України. Вона забрала свого чоловіка, свою доньку та свою вишиванку. Вони поїхали до Німеччини. Їм довелося мандрувати кораблем, поїздом, автомобілем – усіма доступними способами, навіть йти пішки.

У Німеччині декілька років вона провела у таборі для переміщених осіб в українській громаді, разом з іншими переміщеними українцями. Вони заснували школи, хор, і них була своя медична служба. Вони дійсно створили нову громаду для самих себе.

Потім вона отримала допомогу від християнської організації для переселення до Луїзіани, США. Там Марія та її сім’я жили на плантації – у хатині на палях у рукаві річки. Вони збирали бавовну, щоб відпрацювати цю допомогу.

Приблизно через рік далекі родичі у Детройті запросили їх до себе. Вони поїхали на північ та почали шукати роботу.

Марія працювала на м’ясокомбінаті, вона перемелювала м’ясо, щоб робити ковбасу. Вона робила все можливе для забезпечення своєї сім’ї.

Її чоловік ходив на співбесіди із 11-річною донькою, щоб та перекладала йому, тому що тоді він ще не розмовляв англійською.

Ніхто не організовував курсів англійської для них, не було соціальних служб, вони лише могли допомагати один одному. Люди у громаді підтримували один одного – давали позики, допомагали подолати проблеми.

Вони також зберігали свої ідеали, свою культуру та історію. Вони розмовляли українською вдома, водили дітей до українських шкіл, ходили до українських церков. Вони продовжували підтримувати те, що мали у минулому. І чекали. Чекали на те, щоб повернутися до України.

Марія досі жива і добре себе почуває. Їй 95 років. Це моя бабуся, мама моєї мами.

"Марія досі жива і добре себе почуває. Їй 95 років. Це моя бабуся, мама моєї мами", – Уляна Супрун

Вона дала мені свою вишиванку, коли я планувала їхати до України. Ця вишиванка – як "кротова нора" Ейнштейна-Розена. Вона допомагає зберігати наші спогади, пам’ятати про те, що було, що є, і що буде. І нитки, якими ми вишиваємо своє життя – це мости, які ми будуємо кожного дня. Мости, що ми створюємо між собою та навколо нас.

Моя порада вам – йдіть за своїм серцем, робіть те, що вважаєте правильним, і не дозволяйте нікому вказувати вам, куди йти.

Тому що у кінцевому підсумку, коли ми дивимося на вишиванку, на те, як складається наше життя, ми хотіли б побачити, що ті містки, які ми створили у своєму житті, ті нитки, якими ми вишили своє життя, і зробили нас тими, хто ми є.

Уляна Супрун, в.о. міністра охорони здоров’я, волонтер Євромайдану

Переклад виступу на TEDx Київ наданий автором

Відео англійською мовою тут