Чому правозахист важливий

1009
7 червня 2017

"То інваліди прийшли". "Це чорнобильці". "Хто тут напівсироти?". "Він з багатодітної". Такого роду фрази я чула ще в школі – вимовляли їх у контексті розподілу пільгового харчування в їдальні.

В когось була мама-медсестра та життя "на групі" – довідка про інвалідність ІІІ чи якої там групи.

Комусь замість зарплати дали довідки "чорнобильців" якоїсь найвищої категорії – і можливість подорожувати на оздоровлення цілим світом.

У когось у сім’ї була лише мама – це називалося "напівсироти" привселюдно, перед цілим класом. Ніби йшлося не про сімейну драму, а про ярлик, який допомагає перерозподілити соціальну допомогу та пільги.

Припускаю, що аналогічними ярликами мислили не тільки в моїй школі, але і на вищих щаблях, де мали би займатися захистом прав усіх уразливих категорій населення. Той захист дуже довго полягав у роздаванні грошей із підняттям пенсій.

Так і вийшло, що пенсії є, а "інвалідів" (так на бойовій бюрократичній говірці називають людей з інвалідністю) на вулицях немає.

Так і вийшло, що люди з ВІЛ/СНІД є, а пологовий будинок для таких пацієнтів довелося з боєм відкривати на Оболоні в Києві.

Так і вийшло, що в будинках для старших людей мешканці є, а гідних умов для їхнього життя нема.

Так і вийшло, що геї, лесбійки, трансгендери є, а рівних прав (як-от можливості оформлювати права власності, спадку тощо) нема.

Так і вийшло, що жінки є, а рівних зарплат нема.

Так і вийшло, що термінальні хворі є, а паліативних відділень і можливості отримувати знеболення – нема.

Беріть гроші і не відсвічуйте.

Але такий підхід уже не працює. Я сама не можу достеменно сказати, коли відбувся злам – здається, його вібрації відчувалися ще до Майдану. Склалося так, що в Україні постали люди, котрі відмовилися бути об’єктами.

Хтось у численних департаментах "дітей, жінок, чорнобильців та інвалідів" проґавив момент, коли цих "дітей, жінок, чорнобильців та інвалідів" та інші чутливі категорії перестав цікавити просто перерозподіл потоків. І почав натомість цікавити захист прав людини, захист їхніх (наших!) власних прав.

Про це яскраво свідчать дві синхронні історії.

Одна – непризначення парламентом омбудсмана 6 червня 2017, коли, згідно з процедурними вимогами, сплив останній термін для такого голосування.

Друга – про спробу в непрозорий спосіб змінити директора Координаційного центру безоплатної правової допомоги.

Ці історії викликали великий резонанс, тому що це – дієві інститути. І нам є, що втрачати, якщо вони та їхня незалежність будуть загрожені.

Наприклад, робота Національного превентивного механізму, волонтери якого без попередження приїздять перевіряти стан утримання людей у місцях несвободи. І виявляють, скажімо, клітку для тримання людей на станції київського метрополітену.

Якщо омбудсманом стане людина, що вірить у "різні права для різних людей" або хтось аналогічний, то чи маю особисто я шанси на порятунок від такої клітки? Чи – в ідеальному світі – просто на її неіснування як факту.

Або, наприклад, можливість отримати адвоката безоплатної правової допомоги в будь-який час доби у випадку затримання. Існування таких адвокатів, які доступні навіть найбіднішим, і які приїздять у перші години після затримання – це посилює шанси уникнути насильства в камері чи на допиті.

Менш драматичний, але не менш важливий приклад – право на безоплатну правову допомогу для найбідніших, не лише в столиці, але і в регіонах.

Десятки хрестоматійних прикладів про те, як завдяки якісній роботі адвокатів вдалося добитися справедливості, описала Лариса Денисенко у своїй програмі на "Громадському радіо".

Таких історій насправді більше – я навела тільки декілька схематичних сюжетів.

В Україні триває війна – але не всі ветерани можуть отримати статус учасника бойових дій через складні забюрократизовані процедури та повільну роботу інституцій.

От-от розпочнеться медична реформа – але родичам хворих досі доводиться шукати наркотики на чорному ринку, аби полегшити страждання рідних, які не отримують належного знеболення.  

В червні відбудеться Марш Рівності – але досі ідеться про ризик для життя та здоров’я учасників і учасниць правозахисної ходи.

Успішний фінал у сюжетів про безвіз та Угоду про асоціацію – але Стамбульську конвенцію досі не ратифіковано, а жінок в Україні більше вбивають, ніж ґвалтують, як показує статистика правоохоронців, яка, здається, не надто коректно ведеться.

В подібних обставинах важливо, хто репрезентує саме ваш голос у законодавчій, виконавчій, судовій владі. Хтось просто проґавив момент, коли правозахист перестав бути дурничкою, що нікого не цікавить.

Ірина Славінська, авторка програм Громадського радіо, колумністка, перекладачка

powered by lun.ua