Як українську молодь перетворили на безжалісних вбивць

У Харкові підлітки розважалися стріляниною по людях з балкону багатоповерхівки.

На Житомирщині 17-річну дівчину вбили подруги із своїми приятелями через борг у 500 гривень.

Сімейна пара 20-21 років викрала у Києві чуже немовля прямо у дитячому садочку.

Автомобіль 20-річної харків’янки влетів на тротуар и вбив шестеро людей.

Все це – картина останніх тижнів в Україні. Картина життів та смертей – смертей, у яких винні дуже молоді люди.

Обставини всіх цих історій різняться між собою. Але вони безумовно об’єднані однією рисою: відсутністю поваги до інших людей, до їхньої безпеки та життів.

В Україні виросло покоління, яке не розуміє персональних кордонів, яке не поважає іншу особистість, для якого чуже життя не є священною та беззаперечною цінністю.

Покоління, яке готове красти дітей, вбивати кулаками, автомобілями чи стріляниною з балкону.

Було б дуже спокусливим пояснити всі ці випадки соціальними факторами –бідністю чи незахищеністю. Але страшна хвороба неповаги насправді не залежить від матеріального статку.

Бо донька заможної сім’ї Олена Зайцева, яка наразі очікує суду у харківському СІЗО через загибель шести пішоходів, своєю манерою водити машину демонструвала таку саму байдужість до інших, як і ті молоді люди на Житомирщині, що вбили подругу через 500 гривень – суму, яка для них, певно, перевищила вартість не тільки чужого життя, а й власних життєвих перспектив.

Отже, витоки цієї катастрофи, яку ми наразі переживаємо, мають не матеріальний, а суто ідейний характер.

Світоглядний і гуманітарний. Україна за роки незалежності виростила покоління, яке живе у вимірі насильства, а не тих цінностей, на яких будується цивілізоване суспільство.

Історично, благодатним ґрунтом для цього покоління була радянська неповага до людської гідності.

Тотальна неповага, ніби розпорошена у повітрі, отруювала усі сфери життя ­ від поїздки громадянським транспортом до обслуговування у лікарні чи магазині.

І це, в певному сенсі, логічно: бо СРСР у своєму цивільному вимірі був грандіозним додатком до системи в’язниць та ГУЛАГів, із їхньою специфічною культурою взаємодії між людьми.

Культурою насильства, в якій людина, що має фізичну перевагу чи займає вищу позицію в ієрархії, автоматично дозволяє собі що завгодно по відношенню до тих, хто знаходиться в іншій позиції або не може дати відповідь з використанням грубої сили.

Незалежна Україна не побачила в цій тоталітарній, брутальній неповазі до людської гідності проблеми і не лікувала її.

Більше того – в наш час ця неповага ще й додатково культивувалася. Невігластво вітчизняних чиновників найвищого рівня, їхня суто кримінальна поведінка та комунікація на публіці привчає дітей до віддзеркалення. При цьому про власних дітей, які можуть стати жертвами цієї агресивної обстановки, наші державники чомусь не думають.

Додамо, що покоління дітей, які зростали з початку дев’яностих років, дуже часто не мало елементарної батьківської уваги, бо надто багато громадян через економічні обставини залишили Батьківщину аби працювати за кордоном. І тому їхня участь у вихованні дітей була обмеженою: вони билися за можливість прогодувати своїх нащадків, які залишилися в Україні, і надсилали сюди гроші.

Про ту соціальну адаптацію, яку має надавати родина у здорову суспільстві, не йшлося.

Ну а держава, прекрасно знаючи про цей факт і усвідомлюючи його можливі негативні наслідки, просто відсторонилася від проблеми і не створювала жодних соціальних проектів, завдяки яким маленькі діти отримували б ті навички життя, що не могли дати відсутні батьки.

Тому українці звикають до насильства змалку. Навіть агресія у школах, яку дуже часто проявляють підлітки до своїх однолітків та вчителів, вже стала нашою буденністю.

Та базова соціокультурна інфраструктура, яку отримала Україна у 1991-му році, на сьогодні лише виконує роль нерухомості із застарілим контентом.

Вона фізично все ще існує (якщо, звичайно, її не прибрали чиїсь спритні руки), але не має жодного реального ефекту з точки зору культурних викликів ХХІ століття.

Як наслідок, замість соціально адаптованих, цивілізованих громадян в Україні стає все більше монстрів 14-20 років, які не мають меж дозволеного та недозволеного і тероризують оточуючих.

Де дитина має набути соціальних цінностей, як не в школі?

Де вона має отримати розуміння того, що її можливості не обмежуються примітивними функціями, як не в культурному центрі, музеї чи бібліотеці?

Де вона може зрозуміти, що її власне тіло створене не тільки для їжі, репродукції та насильства, як не в спортивній секції або танцювальному гуртку?

Але ж ми відчуваємо наслідки того, що в Україні всі ці заклади поступово зникають, а на їхньому місці зростають монстри більш доходних у швидкій перспективі індустрій: лотерейні хаби та нелегальні казино, кіоски із пивом, яке коштує дешевше за сік, та комплекси дорогої нерухомості.

За офіційними даними Мінкульту, лише впродовж останнього року в Україні закрилися 1200 бібліотек.

16 тисяч культурно-мистецьких закладів знаходяться на межі зникнення – і вже сьогодні не можуть повноцінно виконувати свою гуманістичну функцію.

Невміння і небажання чиновників відповідати-таки за розвиток молоді фактично сприяє подальшим вбивствам на наших вулицях від рук молодих людей.

Це не надмірний мелодраматизм, а реальність.

За статистикою Інституту суспільно-економічних досліджень, серед підлітків до 14 років спостерігається зростання кількості затриманих за злочини.

Юні злочинці стають жорстокішими: за перші місяці 2017 року зафіксовано більше нападів із заподіянням шкоди здоров'ю або життю людей, ніж за аналогічний період минулого року.

Той самий Мінкульт, який мав би впроваджувати культурні стратегії національного рівня, займається більш "земними" речами: активно бере участь у захопленні територій під забудову, зменшує буферні зони навколо пам’яток історії світового значення.

Та Мінкульт не є поодиноким прикладом. Державна машина загалом бачить у молоді лише покупців дешевої адикційної продукції – цигарок чи пива, на які бажано "підсісти" ще у памперсний період.

Звідси й наші невтішні "досягнення" у світових рейтингах дитячого алкоголізму та паління.

Звідси і перетворення енергії молодості на енергію цинічного споживацтва та насильства.

На початку цього року в України був шанс змінити цю страшну тенденцію – не допустивши гуманітарного дефолту та культурної деградації суспільства.

Громадські активісти та авторитетні особистості відстоювали у Верховній Раді прогресивний закон про Державний фонд гуманітарного розвитку України.

Цей закон базувався на досвіді європейських країн, які опинялися перед тими ж проблемами, що нині має Україна, і успішно їх долали.

Ми наголошували на тому, що химерне поєднання ліквідації соціокультурної сфери та неконтрольованого розквіту соціально небезпечного "бізнесу" – азартного, алкогольного, тютюнового – є прямим шляхом до гуманітарного дефолту. До знецінення нашого людського капіталу та виродження нації.

Ми наполягали, що безперешкодне задоволення апетитів ділків, які фактично калічать дітей з мовчазного дозволу владної верхівки, треба бодай трохи присмирити. А їхні надприбутки треба направити на розвиток тих запобіжників, що сприятимуть створенню здорового суспільства: мистецьких шкіл, спортивних секцій, наукових клубів.

Але наші вимоги вирішили втопити і цей закон просто винищили у сесійній залі парламенту.

Активними його опонентами виступили саме ті парламентарі, що мали б бути захисниками: члени Комітету ВР з питань культури і духовності, які грали свої партії під керівництвом диригентів з найвищих кабінетів влади

Що ж. Значить, Україна – поки не Європа. Не Великобританія, не Естонія і не Ісландія. І не США або Японія. Ці держави активно інвестують в розвиток людського капіталу, адже тамтешні політики мають розкіш планувати майбутнє у власній країні. На противагу короткотерміновим корупційним планам українського політичного бомонду. Ціною яких стають щоденні ріки крові безвинних жертв.

Сьогодні важко виправдовувати тих молодих людей, які стали вбивцями і принесли нещастя в життя інших родин. Але якими були б їхні серця та душі, коли б своє дитинство вони провели в оточенні книг, мистецтва, ідей гуманізму та поваги до інших?

Я впевнена, що час тої гуманітарної реформи, до якої впритул наближалася Україна на початку року, ще настане.

Фонд гуманітарного розвитку вже працює як громадська організація і власноруч шукає можливості для того, щоб вберегти нашу країну від остаточного цивілізаційного дефолту.

Колись ми зможемо змінити державну машину настільки, щоб вона займалася не проповідництвом насильства, а гуманним розвитком своїх громадян. Але поки цей дорогоцінний шанс держава втрачає – і сотні тисяч українських дітей обирають хибний шлях.

Хотілося б тільки, щоб за цей час юні та молоді українці не встигли остаточно перетворитися на армію роботів без крихти людяності.

Адже фіналом їхньої безкомпромісної щоденної війни проти всіх буде тотальне знищення українського суспільства.

Наталія Заболотна, президент Фонду гуманітарного розвитку України, спеціально для УП.Життя