Книжки жовтня: все, чого ви не знали про лінчування

14
28 жовтня 2010

Львівський форум видавців закінчився, а листопадового "Медвіна" чекати ще два тижні. Премію "Сковорода" роздали, а "Книжку року" чи "Премію Рильського" - ще ні. Хіба що видавці збиралися та говорили про перспективи електронної книжки в Україні та про Українські дні в Норвегії.

В очікуванні на появу перших текстів сучасних українських авторів норвезькою мовою можна сходити на котрусь літературну презентацію чи на фестиваль "Молодість". А ще саме час подумати, що читати холодними листопадовими вечорами.

"Українська правда. Життя" продовжує знайомитися з книжковими новинками. Цього разу продовжуватиметься мова про тексти, що потрапили в довгий список премії "Книжка року Бі-Бі-Сі".

Олександр Ірванець. Хвороба Лібенкрафта (Фоліо, 2010)

Нещодавно Олександр Ірванець випустив тритомник-перевидання гарно забутих старих текстів. У вересні він представив абсолютно новий "неопубл". Це "Хвороба Лібенкрафта" із підзаголовком "Morbidus dormatorius adversus. Похмурий роман".

Роман справді похмурий. Місце дії - невідоме місто якоїсь величезної країни, що обрисами на карті нагадує "тушу корови". Цей світ абсолютно сірий, його мешканці - така собі біомаса. Населення країни живе від зарплати до зарплати та покірно споживає все, про що повідомляють парторги. Над усім, відповідно, стоїть Партія.

Одного дня це утопічне життя уривається. Такий собі фельдшер Лібенкрафт відкрив нову хворобу - хворобу Лібенкрафта. Про неї відомо тільки те, що на повіках хворих проступають темні плямки. Партія повідомляє, що хвороба не досліджена, проте не варто нехтувати профілактикою.

 

Профілактика багатолика. Її найбільш поширений прояв - лінчування. Пересічні мешканці країни, представники всіх вікових категорій, статей і професій готові до самооборони. Кожен з них легко може вбити людину з плямками на очах. Відповідно, ніхто не застрахований від ролі вбивці чи жертви. Чи не єдиною альтернативою є добровільна явка в органи влади - звідти хворих відправляють на якийсь Острів, тобто вбивають не одразу.

У центрі подій - персонаж Ігор. Чоловік, батько, актор місцевого театру. За іронією долі, майже відразу після початку епідемії "хвороби Лібенкрафта" в театрі починають грати заборонену п'єсу Софокла "Цар Едіп".

Очі Ігоря є призмою зображення життя в умовах епідемії - це він щодня стає очевидцем убивств, це він разом із колегами-акторами з лопатою в руках забиває бродячих собак, це він відкриває додаткові симптоми дивної хвороби... Одного дня все зміниться. Перипетії відкриють, як легко будь-хто може перетворитися на соціопата.

На цьому тлі виринає центральний меседж роману - щоб побачити, треба закрити очі та подивитись у глибину.

Безперечною перевагою тексту є вміле балансування на межі злободенності та "вічних тем". Суто на поверхні тексту лежить низка мемів останнього часу - від "свинячого грипу" до "забороненої літератури", від лопати в стилі "Second Life" до обмотаних бинтами облич, як у "Invisible Man".

Якщо копнути глибше, то роман надає дуже детальний психологічний портрет сучасного депресивного "маленького українця". Того, котрий своїми руками робить найгірший із усіх можливих вибір. Того, хто в зеніті своєї біографії раптом усвідомлює, що хвороба - це чи не найкраще, що взагалі могло з ним трапитися. Водночас ця картина позбавлена дидактичного пафосу - все рятує фірмова авторська іронія.

Новий роман Ірванця - чудовий. Це приклад небанального використання типових маскультових конструкторів антиутопії - загадкова епідемія, тоталітарний режим, теорія змови, підпільні рухи, параноя. Для повного комплекту бракує хіба що зомбі та роботів.

"Хвороба Лібенкрафта" очевидно сподобається фанам Ірванця, а також прихильникам цікавої історії на ніч - роман тоненький і чудово підійде для самотнього вечора. Читати до чи після "Царя Едіпа" Софокла.

Дара Корній. Гонихмарник (КСД)

Ще один лауреат "Коронації слова - 2009". Видавець позиціонує Дару Корній як "українську Стефані Майєр". Певний сенс у цьому є, бо книжка була написана як відповідь на захоплення сучасної молоді західними трилерами.

Жила собі дівчина Аліна. Їй 19 років, вона - майбутня художниця, живе та вчиться у Львові. Одного разу Аліні трапився дивний хлопець, що виявився Гонихмарником, тобто повелителем дощу, грому та хмар, людиною з двома душами. Це прокляття жіночої гілки роду Аліни. Заради кохання дівчина вирішує поборотися за світле душевне начало хлопця з несподіваним прізвиськом Кажан.

 

Перші 70 сторінок читаються складно. Як і всі інші фрагменти, що присвячені центральному персонажу. Парадокс, але образ головної героїні є однією з найбільших невдач роману. Чому? Цей образ мертвий і побудований на стереотипах про нестереотипну непересічну "не таку, як всі" дівчину.

У джентльменський набір увійшли звичка багато читати, сваритися з матір'ю, погано ладнати з однолітками, не мати близьких друзів, вчитися на "відмінно", не користуватися косметикою, займатися спортом, не дивитися телевізор, не користуватися інтернетом та іншими ЗМІ, позірно сперечатися з усіма про все, всіляко підкреслювати свою особливість кольором волосся і так далі.

Важливе місце в цій системі координат посідають алюзії на контекст світової літератури. Тут Кафка, Стівен Кінг і Арістофан - це добре, а Маргарет Мітчелл в буквальному сенсі викликає нудоту.

Щоправда, образу розкутої нестандартної особистості не надто відповідає симптоматична фраза: "Аліна вже було почала хвилюватися за хлопця, чи все в нього гаразд з орієнтацією, бо на вигляд абсолютно нормальний".

Тут маємо справу з пересічним "hate speech" на рівні опозиції "нормальний-ненормальний" та "все гаразд-не все гаразд". Як мінімум, подібні прояви нетерпимості мали би бути неприпустимими в літературі для широкого кола читачів. Плюс, заяви про "нормальний" аж ніяк не вписуються в образ ненормальної дівчини.

Не менше здивування викликає монолог Марти, подруги Аліни, де дівчина розповідає, чому в Києві жити гірше, ніж у Львові. Звісно, я не претендую на регіональний патріотизм львівської письменниці Дари Корній, проте затерта смислова пара "столиця-гламур" вже давно приїлася. Час придумувати щось нове.

На цьому тлі особливо контрастно виглядає сюжетна лінія родоводу Гонихмарників і родини Аліни - вона прекрасно розроблена та складається з кількох переплетених родинних історій.

Причина очевидна - замість надуманих пласких перипетій маємо бездонну криницю українського поліського фольклору. Стався парадокс - фантастична сюжетна лінія виглядає більш природною та органічною, ніж "простір реальності" роману.

Загалом "Гонихмарник" може бути непоганим чтивом для підлітків. Людям із ширшим досвідом читання можна рекомендувати обмежитися розділом "Гонихмарник" і вставними казками Аліни про Карпати.

Юрій Винничук. Груші в тісті (Піраміда, 2010)

Українські живі класики поступово почали бронзовіти та створювати собі рукотворні пам'ятники. Після "Таємниці" продовжується зацікавленість у всій правді про Ікс. У цьому літературному сезоні своєрідні автобіографії видали Марія Матіос і Юрій Винничук.

Щоправда, "Груші в тісті" Винничука дуже важко сприймати як автобіографію. Це радше збірка старих і нових оповідань про юність у Львові доби СРСР. Безперечно, всі історії спираються на індивідуальний досвід письменника. Та Винничук надто добре володіє майстерністю малої прози, щоб пустити опис подій на хронологічний "самотек".

 

Центрального персонажа збірки весь час кортить назвати ліричним героєм. Річ у тім, що "Груші в тісті" є взірцем надзвичайно особистісного погляду на дійсність. У збірці вдалося поєднати на перший погляд несумісні речі: детальну документацію дійсності в усіх її проявах і не менш прискіпливе коментування описаної реальності.

Книжка складається з 9 тематичних розділів, які стосуються різноманітних проявів життя тодішнього філолога - університет, армія, друзі, дівчата, родичі, мандри тощо.

Особливо вирізняється розділ "Чубайрон", який присвячений Григорію Чубаю. Це чудовий привід подивитися на справді культового персонажа сучасного українського контексту з несподіваної точки зору.

Наприклад, одна з оповідок розкриває фірмовий рецепт бутербродів від Чубая. А в іншій можна знайти прекрасний спосіб дипломатично пояснити молодому поету, що йому є, куди рости.

Історії збірки - цікаві та динамічні. Будь-яке оповідання про дрібний епізод життя побудоване за всіма правилами нагнітання пристрастей і закручування інтриги.

Єдине, що іноді бентежить - це постать отого самого ліричного героя. Подекуди голос оповідача звучить самозакохано - особливо в епізодах, що присвячені любовним історіям. Як тут не згадати поетичний рядок із Сергія Пантюка: "Народження - кричаток, смерть - мовчаток, а скільки поміж тим попсовано дівчаток".

Винничук, у певному сенсі, здійснив мрію феноменологів. Автору вдалося відтворити картину юнацького життя за допомогою вмілого нанизування намистин фактів і персоналій.

"Груші в тісті" сподобаються не лише шанувальникам стилю Винничука та любителям жанру мемуарів. Читати ці тексти - це як гортати альбом із фотографіями давно забутих знайомих.

Анна Багряна. Дивна така любов (Нора-Друк, 2010)

Цей роман отримав нагороду на "Коронації слова - 2009". Тобто текст є однією з версій того, як має виглядати сучасна українська масова література.

"Дивна така любов" - це історія дівчини Надії, котру спочатку всі в селі вважали відьмою, а потім вона виявилася художницею, поїхала в Київ учитися, знайшла Вчителя, котрий влаштував її вчитися в Краків - і завоювала Європу своїм живописом.

 

Попри симпатичну канву, роман пропонує до болі знайому мораль. Згідно з правилами художньої дійсності роману, людина, котра поїхала з рідного села, неодмінно втратить себе та своє щастя з талантом укупі.

Та не ствердження переваги української глибинки над культурним Краковом псує роман. Невеликий за обсягом текст у буквальному сенсі розривають надто абстрактні бінарні опозиції. Доля-недоля, надія-безнадія, щастя-горе, село-місто, кохання-ненависть, ідентичність-втрата ідентичності тощо.

Чи не єдиною світлою плямою роману є розділ, присвячений дитинству персонажа. Активне використання естетики фантастичного та елементів української демонології, змалювання абсурдної відсутності лінійної логіки - все це створює на диво органічний і природний простір.

Здається, саме образ дитини виявився ключем для розкриття авторської фантазії - образ дорослої жінки набагато менш вдалий. Про це свідчить усе - і стара-добра тема вічного неможливого невмирущого кохання, і образ жінки-суперниці, і розмито-абстрактні інтимні сцени, де опис або нарація замінені комплектом слів і трикрапок.

Безперечно особливим є стиль роману. Найбільше він нагадує чи то записані в рядок через знак "-" вірші, чи то нестандартну пунктуацію Емілі Дікінсон. Хоча, звісно, до Емілі Дікінсон там далеко. Насправді, однозначно цей стиль не читається. Найбільш адекватно він виглядає в "дитячій" частині роману. Там слова поєднуються з суто візуальними образами та створюють своєрідну зону мовчання.

"Дивна така любов" - придатна до читання книжка, хоча дуже часто декілька сторінок хочеться просто пропустити. Структурно ця історія чимось може нагадати біографію Катерини Білокур, але зі щасливим кінцем - адже Білокур так ніколи і не отримала художньої освіти. Або ж фільм Кончаловського "Глянец" - ще одна класична історія Попелюшки, котра розкаялась у тому, чого прагнула.

powered by lun.ua