"І знов я влізаю в танк". Фрагмент із нової книги Оксани Забужко

10051
16 липня 2016

Назвою нової книжки Оксани Забужко, до якої ввійдуть статті, есеї, інтерв’ю та спогади, написані й опубліковані в 2012-2016 роках, став рядок з її вірша "Диптих 2008 року".

"Саме того року, – розповіла письменниця УП.Культура, – я вперше навіч побачила війну – в її "утробній", інформаційно-віртуальній формі: такою, якою її для нас вирощували в російських "політтехнологічних" колбах – і вживлювали нам у мозок, кажучи іншим рядком із того-таки вірша, "з увімкненого й вимкненого, з отворів і розеток.

Те, що, попри всю потужність цієї "невидимої арт-підготовки", своєї мети вона так і не досягла (замість, за планом Кремля, воюватися між собою, "Львів проти Донецька", українці у своїй "критичній масі", як нація, взялися за зброю проти російського агресора, заодно дезавуювавши його в очах цілого світу), – дає надію на майбутнє не тільки Україні.

Адже за сучасного рівня глобалізації та інформаційних технологій захоплювати країни й перерозподіляти ресурси на нашій кульці у принципі можна вже й не доводячи агресію до "гарячої" фази. Епоха "розбомблених міст" минулася – почалась епоха "розбомблених мізків" – "війн тонкого плану".

На переконання пані Оксани, найефективнішою зброєю масового нищення у ХХІ столітті буде вже не атомна бомба, а "цілком промислові", наразі ще грубі й недосконалі, технології доведення цілих країн і реґіонів до масового божевілля й масового самогубства.

"Саме проти цих технологій ми й воюємо (хай переважно ще самі того не усвідомлюючи!). Не тільки за свободу своєї країни – за свободу людського розуму. За дух, який "літає, де хоче", – говорить Забужко.

Саме цій війні, що триває не одне десятиліття, зі слів письменниці, й присвячено її нову книжку, що з’явиться у вересні, напередодні Форуму видавців, у видавництві "Комора".

За жанром це тексти дуже різної "оптики" й обсягу: від "авторської колонки" й актуального інтерв’ю – до історико-мемуарної розвідки та культурософського есею. Частина з них уже відомі українському читачеві, натомість близько половини вперше будуть надруковані українською. 

"Сподіваюсь, що, зібрані докупи, як пазл із різноформатних фраґментів, ці тексти допоможуть читачеві разом з автором зробити й свій крок до "визволення" власної думки – до упритомнення собі смислу доби, в яку нам випало жити. І в кінцевому підсумку, прочитавши цю книжку, відчути себе сильнішим", – наголошує Оксана Забужко.

УП.Культура пропонує вашій увазі есей із книжки "І знов я влізаю в танк…", який було написано для міжнародної виставки DISPOSSESSION, що проходила під кураторством програми "Вроцлав – культурна столиця Європи-2016" у рамках 56-ї Венеційської бієнале. Українською публікується вперше.

 

МИ, ДЕПОРТОВАНІ: КОДА

– Це більше не ваш дім, – кажуть вам люди з автоматами. – Збирайтеся, транспорт жде.

У цієї фрази можуть бути – і безліч разів бували – варіанти. Наприклад, "дві години на збір" (чи півгодини, чи 24 години – різниця в цьому випадку екзистенційна!).

Або "з речей дозволяється брати з собою не більше двох кілограмів на особу" (чи п'яти, чи – скільки подужаєте винести…): кожна подробиця-уточнення тут – на вагу живого тіла, кожна пахне грудним молоком, теплим хлібом, дитячим волоссячком, старими фотографіями, подружніми перинами, ліками, сушеними травами у ворочку, закапаними воском богами на покуті – всім вашим нероз'ємним, кровно сплавленим воєдино в кількох поколіннях життям нараз.

І саме із цього життя ви тепер мусите, точно прицілившись, вихопити кілька опорних елементів так, щоб воно не розпалось – а воно вже розпалось! – і нашвидку скласти собі з того переносний, наплечниковий дім, равликову хатку, що й далі тримала б вас при купі, і тому це насправді дуже серйозне питання, можливо, навіть питання питань, що на нього відповідь куди більше скаже про вас, аніж сотні заповнених анкет і тестів на кшталт "5 книжок, які я візьму з собою на безлюдний острів", – скільки часу вам треба, щоб спакуватись, коли на порозі вашого дому стануть люди з автоматами й скажуть вам: виносьтеся, транспорт жде?..

Це ж бо не подорож: із подорожей повертаються. Не еміґрація: еміґрацію вибирають. В обох випадках ви принаймні є суб'єктом дії. А тут ключове слово – "транспорт", а ви – вантаж, статистична одиниця в масових перевезеннях, як голова худоби або кубометр дров.

Невидимою чужою волею вас видирають, мов дерево з корінням, із вашого єдиного на світі дому, з питомого, мов продовження вашого тіла, ландшафту родової пам'яті – і переносять кудись по мапі на безвість, щоб кинути в незнайомому місці: тепер, кажуть вам, ваш дім тут – приживайтесь наново. Не приживетеся, всохнете – що ж, ваша вина.

  Фото: Michieldewit/Depositphotos

…Якщо повторювати цей експеримент у кількох поколіннях, людинодерево навчиться ніколи й ніде не запускати коріння глибоко. Не зріднятися по-справжньому з жодним місцем – як ті жертви брутально потоптаної першої любові, котрі потім увесь вік бояться покохати вдруге.

Підшкірна, стовбурова-спинномозкова пам'ять про раз пережиту травму розриву блокуватиме всі подальші спроби закорінення застережним червоним спалахом: свій дім (і круг нього, захисними концентричними колами, – село, місто, батьківщина…) – це те, що боляче втрачати, ні, тільки не це, більше ніколи, краще мати натомість "легкий" – переносний…

Так, щоб будь-якої хвилини, коли знов розчахнуться двері й зайдуть чужі автоматники, можна було підхопитися, згребти найнеобхідніше (немовля у слінґу, лептоп у боковій кишені рюкзака, кредитні картки в нагрудній, все, що треба, потім купимо на новому місці, швидше, швидше, транспорт жде!), – і покотитися далі за вітром крізь незігрітий простір – нічого в собі не рвучи з кров'ю, не шматуючи по живому, привчивши себе любити – вже не точку на мапі, а відрізок між точками, не статику, а динаміку, не місце, а переміщення: рух – дорогу – вокзал – аеропорт…

І так і жити номадом – на валізках: якщо доведеться – роками, десятиліттями, – увесь цей час "не бачачи" довкілля, як турист "не бачить" стін готельної кімнати з відклеєними шпалерами й слідами блощиць.

…Їх можна впізнати на око – нелюблені міста, окрадені з господарів землі, села чужих могил. Простір, де на всьому лежить виразна тінь анемії, – так, ніби колись із нього викачали всю кров, а натомість ввели – несумісну за групою.

І сновигання неприживлених мас "кров’яних тілець" серед невчитних їм мурів і незадбаних дворів, де гудуть у коминах чужі привиди, залишає у стороннього споглядача химерне враження, наче всі ці люди думками насправді "не тут", а десь-інде, – де, потай вірять вони, лежить на безтерміновому депозиті, як у гігантському холодильнику, чекаючи на розморозку, їхнє справжнє життя, предківський Золотий вік…

Ця віра і є – той самий запах, що зберігся на дні колись у поспіху ("дві години на збір"!) спакованої бабусиної валізки. Навіть якщо нічого більше не вдалося вивезти, запах лишається завжди: без нього немає дому. Навіть переносного.

 Фото: nilswey/Depositphotos

Ми ловимо його ніздрями по всіх усюдах, на всіх географічних широтах. Діти, внуки і правнуки депортованих – ми розтеклися поверхнею суші на всю планету, як другий океан, розносячи по ній вірус нашого "набутого домодефіциту". Щоб скрізь почуватись удома, ми запрасували, зарівняли вселенський простір до кондиції кількох універсально впізнаваних – "переносних"! – елементів: автострада, бензозаправка, "МакДоналдз", аеропорт…

Ми вживаємо одноразовий посуд і міняємо оселі й локації, як моделі комп’ютерів або куртки серійного виробу. В принципі, ми незле пристосувалися, гріх нарікати. Єдине, що нас мучить, – це запах.

Він може нахлинути зненацька – в уривку старої мелодії, у випадковому поєднанні барв, у звуках забутої мови… У парі над стравою – о так, ми віримо, що саме так пахло на кухнях нашого пра-пра-пра-дому, рецепти ж відтворюються по пам’яті, і ті самі страви однаково смакують на всіх широтах, хіба ні? (правильна відповідь – ні, але краще її не знати…)

Фільми, книги, кав’ярні, реконструкції – щоб не почуватись бездомними, ми створили цілу індустрію ностальгії. А запах все одно приходить до нас у снах – і може зненацька вибухнути з несподівано страшною силою, на всю довжину, здавалось, давно викорчуваного стовбура, – і посеред фойє київської лікарні доросла жінка, втікачка з окупованого Донецька, заливаючись сльозами, закричить заскоченим медикам, щоб її не сміли, не смі-ли! – писати в документах "переселенкою", бо вона не "переселенка", ні, – вона СВОЇМ АВТОМ ПРИЇХАЛА!..

І ти плачеш разом із нею, хоч реєстраторки вже нишком ззираються на вас обох. Ти розумієш: два, а може, три покоління тому предків цієї жінки привезли в Донбас на шахти, як і більшість тамтешнього люду, – якраз офіційними радянськими "переселенцями": у "телячому вагоні" для розкуркулених.

 Фото: Ростислав Лужецький

(Їм повезло – моїх вивозили значно далі по мапі, в Сибір і в степи Казахстану, і шахти, які вони там будували, і міста, що поліпами наростали круг тих шахт, зараз руйнуються без жодного втручання російської армії: простим самовідновленням простору до стану природної дикості після вчиненого над ним людиною насильства, – і нема кому там доглянути могили тих моїх рідних, котрі – не повернулись).

А ця депортована у третьому коліні – повернулась. Сама. СВОЇМ АВТОМ. І байдуже, що до того її знову змусили – вже в зворотному напрямку – люди з автоматами, либонь, тої самої марки, що й колись. Головне – вона більше не вантаж, у неї є "своє авто" – ідеальна равликова хатка, яку вдалось нажити на так остаточно й не прирученій – не полюбленій, і від того так гірко, чорно і страшно беззахисній землі.

І я знаю, що вона сама була за кермом. З відчиненого вікна на неї тягло чадом згарищ, димом походних кухонь на блокпостах, бензином і пробудженим весняним степом: запахом дому.

Оксана Забужко, есей із майбутньої книги "І знов я влізаю в танк..."

powered by lun.ua

Головне на сайті